www.ji-magazine.lviv.ua

Микола Бєлєсков

Кінцевою ціллю військового будівництва є армія, яка пройшла тренування і озброєна відповідно до перспективної доктрини ведення операцій, котра фіксує те як перемогти Росію на полі бою. Стандарти НАТО не дають автоматичні відповідні на ці питання і завдання. Та розуміння того що Євроатлантична інтеграція не дає автоматичних відповідей на всі питання воєнного будівництва, які стоять перед нами, аж ніяк не виключає необхідність імплементації стандартів НАТО.

Експертні дискусії в Україні щодо питання Євроатлантичної інтеграції в основному зводяться до того чи варто подавати заявку на отримання плану дій щодо членства (ПДЧ) або коли її подавати.

Та в них не зачіпаються практичні моменти. Наприклад навіть далеко не всі найбільші прихильники Євроатлантичної інтеграції України зможуть відразу сказати а що власне необхідно для досягнення так званої взаємосумісності ЗСУ із арміями країн НАТО. І, як наслідок, не зможуть пояснити що вже зроблено за останні шість років і що іще треба зробити.

Однак є і інше цікаве практичне питання, яке заслуговує детального висвітлення. На жаль в Україні спостерігається тенденція ставити знак дорівнює між імплементацією стандартів НАТО і здатністю власне воювати. Такий підхід дуже однобічний.

Стандарти НАТО не дорівнюють здатності воювати та перемагати

Ціль на імплементацію стандартів НАТО звичайно правильна і вірна адже без окремих стандартів не можна гарантувати так звану взаємосумісність. Проте в багатьох випадках стандарти це лише про ефективне використання ресурсів, моменти організації військ, забезпечення таких важливих елементів як керованість армії, а ж ніяк не про те як власне воювати і перемагати на полі бою в майбутньому.

Тому в цьому одна із проблем сприйняття адже стандарти НАТО і здатність воювати і перемагати в нас сприймаються практично як синоніми, що є далеко не так.

Кінцевою ціллю військового будівництва є армія, яка пройшла тренування і озброєна відповідно до перспективної доктрини ведення операцій, котра фіксує те як перемогти в разі потреби ворога на полі бою. Стандарти НАТО не дають автоматичні відповідні на ці питання і завдання.

Гарним прикладом в цьому є та ж Єдина доктрина щодо проведення операцій (Allied joint doctrine for the conduct of operations (AJP-3(C)). Цей документ говорить лише про стадії планування і проведення операцій – абстрактний алгоритм дій. При цьому Єдина доктрина щодо проведення операцій зовсім не про те як протидіяти на практиці РФ в її нинішньому стані на полі бою на тактичною і оперативному рівнях.

Саме тому зараз на рівні НАТО і США іде розробка окремих доктринальних документів, які б стали основою воєнного будівництва. До кінця 2020 року в США хочуть розробити нову єдину оперативну доктрину для війни високої інтенсивності. Саме в цьому документі йтиметься про те як воювати і перемагати РФ чи КНР в разі потреби.

І саме із врахуванням цього документу буде вестися воєнне будівництво США – закупівлі техніки, структурування армії, тренування бійців. Документи подібного типу не розроблялися в США із 1986 року. Філософією нового документу є розширення сфери протиборств від наземного і повітряного простору як передбачала доктрина 1986 року до протиборств в усіх можливих сферах (включно із кіберсферою і космічним простором).

Так само в НАТО із вересня 2019 року запущений процес на рівні Військового комітету щодо розробки Основоположної концепції ведення воєнних дій (Warfighting Capstone Concept) на наступні 20 років. Тим самим США і НАТО чесно визнають що в них самих на даний момент немає готових рецептів як в випадку потреби воювати із РФ в її нинішньому стані. Іншими словами стандарти НАТО не містять готових рішень щодо того як воювати із РФ, а отже як по суті вести військове будівництво із точки зору підготовки до війни із нашим супротивником. При цьому армію таки доцільніше оцінювати із точки зору спроможності виконати головний конституційний обов’язок чим формальній відповідності тим чи іншим стандартам НАТО.

Міфічна взаємосумісність

Розуміння того що Євроатлантична інтеграція не дає автоматичних відповідей на всі питання воєнного будівництва, які стоять перед нами, аж ніяк не знімає із порядку денного домашнє завдання по імплементації вже згаданих стандартів НАТО.

Пріоритетом в цьому плані мають бути стандарти які забезпечують так звану взаємосумісність сил. Під взаємосумісністю (interoperability) розуміють спроможність підрозділів національних збройних сил без проблем інтегруватися в міжнародні сили на рівні планування і проведення операцій що розглядається чи не головним критерієм для оцінки успішності Євроатлантичної інтеграції нашої армії. Що для цього формально треба?

1.    Спроможність планувати і проводити операції відповідно до практики країн НАТО. Наше вище і середнє військове керівництво повинно оволодіти ключовими документами Альянсу із цього питання і вміти застосовувати їх на практиці. Для цього в Україні працює Лінгвістичне науково-дослідне управління, яке перекладає і адаптує відповідні документи до наших реалій.

2.    Наявність систем управління, які можна в разі потреби інтегрувати в єдиний інтерфейс НАТО. Мова йде як мінімум про засоби зв’язку, які зможуть в разі потреби без проблем обмінюватися даними із засобами зв’язку інших країн НАТО, забезпечуючи тим самим керованість військ в рамках операцій. Як максимум вся Єдина автоматизована система управління військами (ЄАСУ) має бути такою що забезпечує безперебійний захищений обмін різного типу даними. В цьому плані важливо, що Україна закуповує турецькі радіостанції Aselsan тактичного рівня, які повністю взаємосумісні із відповідною апаратурою Альянсу. Так само важливо, що система управління військами оперативно-стратегічної ланки «Дзвін», яку зараз розробляють і тестують в інтересах ЗСУ, теж може обмінюватися даними із відповідними системами НАТО.

При цьому для досягнення відповідного рівня взаємосумісності зовсім не обов’язково відразу заміняти всю пострадянську техніку, переходити на НАТОвські калібри. Справді наявність систем озброєння, які можуть працювати уніфікованими боєприпасами є плюсом, адже дозволяє в випадку потреби отримати допомогу від союзників. Збереження радянських калібрів змушує самостійно думати про забезпечення боєприпасами. Але точно не є перешкодою для спроможності планувати і проводити операції в єдиному задумі.

Приклад країн центрально-східної Європи в цьому плані є показовим. Наші західні сусіди стали членами НАТО 15-20 років тому. Але їх Євроатлантична інтеграція на рівні техніки і досі продовжується. Адже радянське озброєння і на сьогодні повністю не виведене в них із експлуатації. Проте це ніяким чином не завадило відповідним країнам приєднатися до Альянсу.

Хоча експлуатаційний ресурс радянської техніки в ЗСУ починає вичерпуватися. А сама ця техніка вже далеко не відповідає вимогам сучасної війни – особливо по частині створення єдиної системи збору, оброки і використання інформації.

Тому саме здатність планувати і проводити операції відповідно до доктринальних документів НАТО і здатність забезпечувати керованість військ в процесі проведення операції шляхом уніфікації систем зв’язку і управління є тим необхідним мінімумом для забезпечення взаємосумісності. Саме із цієї точки зору треба оцінювати ЗСУ в майбутньому.

Взаємосумісність на практиці

Не можна сказати що ЗСУ не намагалися на практиці наблизитися до НАТО. Так Роман Зварич опублікував результати експерименту із переведенням 13 батальйону 95-ї бригади ДШВ на стандарти Альянсу в рамках програми «Страйкер». Експеримент почався в 2016 році і на 2018 рік дав результат як продемонстрували навчання НАТО в ФРН.

Його реалізація вимагала перепідготовки офіцерів і сержантів на основі низки американських документів щодо тренувань, проведення операцій, забезпечення технікою. Повторення цього досвіду в масштабах всіх ЗСУ вимагатиме нової систем освіти і підготовки кадрів тобто докорінної ломки нинішньої інституційної системи, яка чинитиме страшний спротив, і значних інвестицій в персонал, який повинен, як мінімум добре володіти англійською мовою і розуміти документи США і НАТО.

В Сухопутних військах на початку 2020 року зайшла мова про дворічний експеримент на базі гірсько-штурмової бригади, яка зможе діяти разом із силами НАТО. Відповідну бригаду планують укомплектувати штатом і за структурою як це прийнято в Альянсі. В обороні замість наших звичних 12-15 км нова бригада має тримати традиційні для Альянсу 20 км. Але експериментальна бригада не залучатиметься до ООС. Замість цього її повністю зосередять на тренуваннях відповідно до підходів НАТО. Не виключено що тим самим мова йде про розширення експерименту «Страйкер» вже до рівня бригади. Хоча такий процес переформатування структури бригад ЗСУ під стандарти НАТО разом із новою програмою тренувань буде довгим процесом.

Лише в Сухопутних військах в нас загалом 18 танкових, механізованих і мотопіхотних бригад. А іще ж відповідні лінійні бригади в нас є в Десантно-штурмових війська і Корпусі морської піхоти. Необхідність постійно тримати в зоні ООС до 10 лінійних бригад теж обмежуватиме здатність вивільняти окремі з’єднання для якісно нової підготовки.

До речі саме участь підготовлених батальйонів і бригад ЗСУ в навчаннях НАТО закордоном буде гарним індикатором прогресу. На сьогодні від України в міжнародних навчаннях Альянсу в кращому випадку беруть участь лише окремі роти.

Реалії і перспективи

На сьогодні головна увага керівництва Міноборони і Генштабу зосереджена в основному на організаційних питаннях, а також питанні ефективного використання наявних ресурсів коли мова йде про Євроатлантичну інтеграцію. Формально наприкінці березня 2020 року завершили процес розведення функцій генерування сил і їх застосування. Раніше ці функції об’єднував Генеральний штаб і його начальник.

Проте в країнах НАТО ці функції розмежовані оскільки навантаження по кожній із них вимагає на сьогодні окремої уваги – військова справа пішла далі періоду Мольтке-старшого, який міг ефективно поєднувати питання генерування і застосування сил.

Тепер за начальником Генштабу і командуваннями родів військ залишити лише питання генерування сили – тобто їх озброєння і тренування. В той же час Головнокомандувач як окрема особа буде відповідати за застосування переданого в його відання комплекту сил. Окремо на початку лютого 2020 року в ЗСУ було створено нові командування, які відповідатимуть за медицину, підтримку, зв'язок і кібербезпеку.

Такі кроки є вірними і правильними, адже відповідають взятим Україною зобов’язанням перед міжнародними партнерами по тому ж Закону про національну безпеку 2018 року. Повної реалізації цього закону продовжують чекати наші міжнародні партнери в умовах коли Україні треба переконливі аргументи, що ми можемо виконувати своє домашнє завдання. Такі приклади будуть набагато важливішими в дискусії із скептиками всередині Альянсу щодо перспектив членства України в НАТО чим постійні заклики в стилі «Дайош ПДЧ вже завтра» із нашого боку.

Проте головним завданням на наступні 5-10 років буде максимально гармонізувати процес Євроатлантичної інтеграції із підготовкою до можливої великої війни із РФ. По багатьом питанням вимоги обидвох процесів справді співпадають. За будь-яких умов ЗСУ потрібно забезпечити керованість військ шляхом модернізації системи управління і зв’язку.

Масоване запровадження в українському війську захищених систем управління і зв’язку, які сумісні із НАТО, одночасно вирішує завдання гарантування необхідного рівня керованості з’єднань на випадок необхідності відбивати агресію РФ. Так само опанування українським командуванням підходів НАТО щодо планування і проведення операцій хоча і не гарантує готових рецептів відбиття гіпотетичної агресії РФ, але теж збільшуватиме шанси на успіх. Адже в такому випадку наші військові враховуватимуть в своїх діях всі фактори, які є важливими у війні на оперативному рівні.

Паралельно необхідно реалізовувати комплекс завдань, який формально не підпадає до переліку заходів Євроатлантичної інтеграції, але теж є необхідним в рамках підготовки ЗСУ до великої війни. До таких заходів відносяться аналіз об’єктивних тенденцій в військовій справі на поточному етапі, які впливають на тактику і оперативне мистецтво; аналіз російської військової загрози; розробка власної єдиної перспективної оперативної доктрини ведення бойових дій і уточнення тактичних настанов.

Ці завдання в комплексі допоможуть сформулювати перелік необхідного озброєння і техніки для закупівель, визначити вимоги щодо тренувань і підготовки військ, вирішити питання щодо зміни структури з’єднань в разі потреби. Лише така гармонізація і поєднання зусиль дозволять ЗСУ не лише формально наближатися до НАТО, але і на практиці бути готовими до виконання головного конституційного обов’язку.

Менший бюджет

Нещодавнє приєднання України до формату Партнерство розширених можливостей (EOP) НАТО мало що змінює в плані завдань, які стоять перед ЗСУ в процесі Євроатлантичної інтеграції. Власне досвід Швеції і Фінляднії, які є учасниками формату EOP із 2014 року, гарно показує, що результативність участі цих країн в відповідному форматі взаємодії із НАТО є більше результатом їх власних національних зусиль по розвитку сектору безпеки і оборони, а не результатом співпраці в рамках формату Партнерство розширених можливостей. Для України вести політику із прямо протилежного припущення було б великою помилкою.

Із іншого боку маємо певну затримку із напрацюванням документів, які визначать риси ЗСУ на середину 2020-х років. Це пов’язано із тим, що на сьогодні так і не введена в дію Стратегія національної безпеки, яка відповідно до діючого Закону про національну безпеку 2018 року є основоположним документом в сфері національної безпеки і оборони.

Положення саме цього документу мають враховувати в інших документах – в тому числі Стратегії воєнної безпеки, Стратегічному оборонному бюлетені і Державній програмі розвитку ЗСУ. Іще в січні 2020 року перша редакція Стратегії національної безпеки була затверджена РНБОУ, але не була введена в дію президентом.

Далі Стратегію скоректували, зважаючи на поширення Covid-19, і направили на повторний розгляд. Поки що Стратегія національної безпеки так і не прийнята – можливо банально через те, що зараз поки не до неї через невизначеність внаслідок поширення Covid-19. Але зволікання із затвердженням цього документу зсувають в часі затвердження, а тоді і реалізацію документів розвитку ЗСУ, які в тому числі є важливими в процесі приєднання до НАТО. Хоча вже на січень 2020 року в МОУ підготували доволі пристойний варіант Стратегії воєнної безпеки.

Додає проблем і сам Covid-19. Командуванню армії вдалося стримати поширення цієї хвороби в лавах ЗСУ. Темпи поширення хвороби армії в рази менші чим темпи поширення хвороби загалом по країні, якщо вірити офіційній статистиці від МОУ. Проте важкі економічні наслідки Covid-19, в тому числі і падіння економіки, означають, що в 2021 році МОУ скоріше за все не отримає рекордних 5,4 млрд. доларів бюджету як це має місце цього року. Постане складне питання де саме заощаджувати. Скоріше за все це відбудеться за рахунок забезпечення озброєнням та технікою і темпів тренувань – зменшувати престиж служби небезпечно, адже втратимо кадри, що є найціннішим.

В цих умовах стоїть непросте завдання вибору справді найбільш пріоритетних проектів по переозброєнню і модернізації техніки. Хоча без доктринальних документів зробити це буде важче. Залишається сподіватися лише на здоровий глузд.

24 06 2020

https://texty.org.ua/articles/101306/chomu-lyshe-vprovadzhennya-standartiv-nato-v-zsu-nedostatno-dlya-efektyvnoyi-vijny-z-rosiyeyu/