Олександр Бойченко

Чудеса культури

«Люди закохані в Освєнцим і кажуть із гордістю: «У нас, в Аушвіці»… Ви там, у вашому Біркенау, поняття не маєте, які тут діються чудеса культури. Уяви собі, грають увертюру з «Танкреда» і щось Берліоза, і ще якісь фінські танці… Куди Варшаві до такого оркестру!»

Тадеуш Боровський, «У нас, в Аушвіці…»

Річ не в тім, що там кому сказав чи не сказав Черчилль. А в тім, що народ, який фінансово не підтримує свою культуру, завжди годує чужі армії. Безпосередньо чи опосередковано, але – завжди. Це, так би мовити, об’єктивна реальність, дана нам у споконвічних відчуттях.

А є ще й суб’єктивна. Відомо ж: надто тривалі дослідницькі занурення в ті чи інші теми часто стають причинами відповідних професійних деформацій. Як міг би афористично сформулювати один потойбічний філософ-екстреміст: коли ти довго вдивляєшся в Аушвіц, Аушвіц починає вдивлятися в тебе. Або принаймні починає всюди ввижатися. До слова, чи всі пам’ятають, що на «фабрику смерті», а відтак і загальний символ Голокосту Аушвіц перетворився майже випадково? Бо попервах, на межі 1939-1940 років, нацисти всього-на-всього збиралися облаштувати в освєнцимських військових казармах відносно невеликий карантинний табір. Але потім дещо відкоригували попередній задум згідно з рішеннями Ванзейської конференції, долучили до комплексу прилеглі села Бжезінку/Біркенау і Моновиці/Моновіц, після чого запустили машину експлуатації та винищення на повну потужність.

Отож, можливо, це лише моя професійна деформація. А можливо, не зовсім. У кожному разі, спостерігаючи, як наші аваковохоронні органи, нехтуючи всілякими юридичними дрібницями на кшталт відсутності доказів, дедалі впевненіше призначають винними кого заманеться, важко позбутися певних історичних асоціацій. І вже геть не дає їх позбутися легендарний Ємець, заявляючи, що люди у віці 65+ автоматично вважаються трупами, на які не варто витрачати гроші. Під цією заявою, без сумніву, обома руками підписалися б усі керівники концтабірних селекцій, що проводилися за принципом: «Молоді й здорові, марш до лопати, бо арбайт махт фрай. Старі й немічні, гайда на свободу через комини крематоріїв». Щоправда, аж так остаточно вирішити питання медичної реформи міністрові Ємцю, за його ж свідченням, завадила підступна Уляна Супрун. То тепер уся надія на нового міністра охорони здоров’я Степанова, який із першого дня хоробро став на прю з коронавірусом, покладаючись на популярний у концтаборах експериментальний метод підбирання препаратів.

Втім, сьогодні не про це, а про культуру. Зокрема – і в Аушвіці. Бо культурне життя точилося й там, причому відразу на кількох рівнях. Про всяк випадок нагадаю, що цілий аушвіцький комплекс функціонував одночасно і як табір смерті, куди (а конкретно – до газових камер Біркенау) з різних куточків Європи звозили євреїв на масове – без реєстрації – винищення, і як табір праці, через який за чотири з половиною роки пройшло близько чотирьохсот тисяч пронумерованих в’язнів. Не дивно, що серед них опинилося чимало представників творчих професій, які потайки від охоронців продовжували писати вірші, малювати чи потиху співати вечорами в бараках для товаришів недолі. Інакше кажучи, продовжували в міру сил займатися діяльністю, яка в підсумку й відрізняє людину від тварини.

Також не дивно, що вище командування СС і коменданти концтаборів, усвідомлюючи стресоґенний характер роботи своїх підлеглих, урізноманітнювали їм службові будні й влаштовували для них розважально-освітні заходи на всі смаки. У самому лише Аушвіці впродовж війни таких заходів відбулося сотні – від гастрольних спектаклів відомих театрів і виступів оперних співаків до зустрічей із письменниками і доповідей про особливості німецької філософії.

Дивним натомість для тих українських міністрів і депутатів, які за першої-ліпшої нагоди намагаються скоротити видатки на культуру, може виявитися той факт, що якоюсь мірою табірне начальство дбало і про культурні потреби в’язнів. Тобто самі по собі ці потреби, звичайно, мало цікавили есесівців, зате їх, як і їхніх енкаведистських близнюків у сталінських таборах, цікавило виконання виробничих планів. А як показував досвід, споживання бодай мінімальних порцій культурного продукту позитивно впливало на працездатність тих, кого ще рано було висилати до газу.

Власне тому вже наприкінці 1940 року в Аушвіці постав перший в’язничний оркестр, який за короткий термін збагатився всіма необхідними секціями і згромадив понад сто першокласних музикантів. Згодом сформувалися ще три оркестри: два (чоловічий і жіночий) у Біркенау й один у Моновіці. Крім того, існували невеликі ансамблі, які грали не лише класику, а й, приміром, джаз. Крім того, в Аушвіці була хай і поганенька, але бібліотека. Крім того, з особистої ініціативи коменданта Рудольфа Гьосса там-таки був створений музей в’язничного образотворчого та прикладного мистецтва. Крім того, в’язням, яким «пощастило» сидіти в головному таборі, дозволялося відвідувати не тільки боксерські поєдинки, а й циркові вистави та кіносеанси.

І ще раз до слова, поки не забув. Знаєте щось про Геника Бендеру? А це був українець із Чорткова, який влітку 1942 року спільно зі своїм польським другом Казіком Пєховським намовив ще двох принагідних в’язнів і організував, мабуть, найзухвалішу в історії Аушвіца втечу. Викравши з гаража офіцерський легковик, а зі складу – зброю й есесівські уніформи, четверо прекрасних розбишак просто виїхали за межі табору і розчинилися в довколишніх лісах. Точніше, навіть не просто, а ще й обматюкавши на прощання вартового, щоб не спав і наступного разу енергійніше піднімав шлаґбаум. Чи ж це не готовий сюжет для фільму, який міг би і прославити героя-українця, і продемонструвати невигаданий приклад польсько-української антинацистської дружби, і здобути прихильність глядачів та журі якихось міжнародних кінофестивалів? Проблема, однак, у тому, що з обрізаними бюджетами таких фільмів не знімають.

У зв’язку з чим я хотів би – не так на зараз, як на майбутнє – звернутися до депутатів і міністрів Зеленського. Якось це невдобно – цінувати культурну галузь та її працівників менше, ніж комендант Аушвіца, нє? Чули виступ вашого президента на врученні Шевченківської премії? «Шановні українці, – відчайдушно вальнув він, – ми воюємо за нашу державу, за нашу культуру. Бо культура – це і є держава, це і є наш народ». І мушу визнати, що в цьому я з президентським спічрайтером, незалежно від усього сказаного чи несказаного Черчиллем, цілком погоджуюсь. Кожна окрема людина може шукати сенс свого індивідуального існування в чому завгодно. Але беззаперечний і найвищий сенс існування народу як колективного організму полягає у створенні ним самобутньої культури, яку не соромно передати наступним поколінням. Народи, яким це вдається, зберігають свою важливу присутність у світі й через тисячі років після фізичного зникнення. Народам, яким це не вдається, безглуздо боротися з коронавірусом: є вони чи їх нема – світові байдуже.

А якщо підійти до справи без пафосу і суто прагматично, то подумайте ось про що. Зусиллями тих, кого ви зробили разом, шановні українці мають сьогодні на карантині що подивитися, послухати і почитати. Рано чи пізно не одного з вас посадять на трохи інакші карантини. Чи не знудитеся ви там без нових фільмів, музичних альбомів і книжок?

06.04.2020

https://zbruc.eu/node/96759