незалежний
культурологічний часопис <Ї> |
 www.ji-magazine.lviv.ua о. Адам БонецькийЧи прискорюється час?Чи час
прискорюється? Так – в міру того, як прибуває мені років. Щойно було
Різдво-2018 і Новий рік-2019, а тут вже минуло Різдво-2019 і наступний Новий
рік. І ці нереалізовані плани... Попросту забракло часу. Не те, що колись! Бо
колись, прошу пана, ми мали час на все. Відвідували одне одного без телефонного
попередження, годинами сиділи за чаєм, балакалисьмо і
було добре. Зі всім якось ми поспівали. Але час не
прискорюється. Хвилина, як і колись, триває хвилину, година – годину. Рік має,
як завше, 365 днів, а якщо високосний (як тепер оці дві двадцятки), – то
366. Як звикло. Як протягом століть. Стискався він з самого початку, але в
молодості я жив так, ніби перед собою часу мав нескінченно багато. А потім
виявляється, що вже ні. Років
прибуває непомітно, тихо, ніби нічого не міняється. Ну, майже нічого. Людина
функціонує нормально, хоч стегно заміняє протезом, катаракту видаляє операцією,
слух зміцнює апаратом, а запамороку маскує, спираючись на палицю. І що з того,
що до десятого десятка вже лиш кілька років? З такою міною ходжу по світу, але
добре пам'ятаю, як, доживаючи до сотки, пані професорка Кароліна Ланкороньска колись, приховуючи неспокій за властивим для
неї іронічним почуттям гумору, мені зізналась: "Я, отче, якось раптом ся
зістарила". Пам'ятаю теж, як у лікарні молода лікарка, відкривши дискетку, на якій був сфотографований мій мозок, сказала:
"Отче, маєте прекрасний мозок. Хотіла би я такий мати... у вашому
віці". І є ще зустрічі давно не бачених ровесників, є некрологи знайомих,
є похорони – і є, нарешті, просто календар... Так-так, час не
прискорюється, але стискається. Це мій час стискається.. Такими є мої
новорічні роздуми про теперішність і майбутнє. Але коли з боєм годинника
опівночі почався новий рік, я (тверезенький) подумаю
також і про минуле, якого вже нема і не буде. Пам'ятаєте 2005 рік? Пам'ятаєте
смерть Івана Павла II і наш плач? Пам'ятаєте єднання наших сердець?
"Покоління ІП2"? Розсип папських пам'ятників? Пам'ятаєте, як називали
його ім'ям вулиці, школи, лікарні? І що лишилося? Пам'ятники – так (часами – на
жаль); назви вулиць – так (до певного часу – у Варшаві вулиця Прекрасна до
часів ПНР називалася Пія XI); школи і лікарні – ще
так. Але плачу, єднання сердець не залишилося. Скільки ж то подій, справ,
постатей із першого плану відплило на план другий, третій або на невідомо який.
Це урок для тих, що надають велику вагу плану свого експонування. І для всіх –
урок дистансу. Псалом 37 (у перекладі о.Хоменка): "Я бачив беззаконного, як він пишався і
розростався, неначе кедр ливанський. А коли я
пройшов, його вже більш не було; шукав його, та знайти було годі". У роздумах
про минулий час повертаються і спогади про немудру погану поведінку, про
кривду, комусь заподіяну, або про чийсь (обґрунтований чи ні) гнів або жаль на
мене. Не все вдалося і не вдасться повияснювати,
понаправляти, анулювати. На жаль, надто часто не вдасться. Не вдасться, коли
справа стосується гніву/жалю людей, що вмерли, або людей, що нині не потрафлю
їх віднайти. Не вдасться також і тоді, коли моя версія подій кардинально
відрізняється від версії того, який через мене страждає або/і мене ненавидить.
І треба з тим жити, бо не все вдасться направити. Треба жити з багажем своєї
реальної вини і вини, (помилково) мені приписаної. Часу не повернеш, а завданої
комусь рани не вилікує жодна найщиріша сповідь і каяття. Людина віруюча може
мати тоді надію на Боже Милосердя, невіруюча – як я вважаю – перебуває в
складнішій ситуації. Тягар минулого часу, може, і повинен нас всіх вчити
смирення й утримувати від засудження ближніх. А нині, коли
час знову нам стиснувся на рік, а календар нагадав, що і так ми врешті-решт
опинимося поза часом (на думку одних – у вічності, на думку інших – у небутті),
зичу всім щасливого Нового року!
|