www.ji-magazine.lviv.ua

Орест Друль, львівський журналіст

Мені пощастило вчитися в школі імені Лесі Українки, і це щастя, пригадую, виплескувало через край, коли вчителька української літератури (завдяки їй то був єдиний предмет, на уроках якого можна було почути дзижчання мухи в класі) з тремом в голосі повідомила, що слово «мрія» подарувала нам Леся Українка.

Не знаю, чи побутує в школах ця версія донині, бо пізніше, коли уповноважені радянські органи необачно дозволили ширше згадувати ім'я Лесиної матері Ольги Косач (із обов'язковим застереженням, правда, про її реакційний український буржуазний націоналізм), на сторінках спеціалізованих видань з'явилася раніше замовчувана версія: слово «мрія» вперше вжила саме вона, Олена Пчілка. Ця думка живе й досі – паралельно з іншою популярною версією, що автором «мрії» насправді був найзнаменитіший коваль нових слів Михайло Старицький. Недаремно цю пару з кінця 1870-х найбільше критикували за творення неологізмів – популярною тоді була карикатура авторства Порфирія Мартиновича, що зображала коваля Старицького з Оленою Пчілкою, а з-під молота вилітають нові слова: «Мов Борвій по хвилях трезубцем бурхає, отак моє слово з ковадла злітає»...

Паралелізм цих двох версій не дивний – вони мають спільне джерело: спогади Олени Пчілки «Михаил Петрович Старицкий. Памяти товарища» в травневому числі «Кіевской Старины» 1904 року.

Вона писала: «Посмотрите, – говорил мне бывало Михаил Петрович, – все наши слова, за которые нас так ругали, теперь вошли в употребление: вот – мрія, темрява [насправді тут має бути не "темрява", а "стума" у значенні "темрява", про це буде далі – О.Д.], сутінь, привабний, знадливий, и т. д. и т. д.! И – ничего...»

Оце «нас ругали» і послужило підставою для міфу (тоді ще слова "фейк" не знали), що автором цих слів є – як кому краще лягало – чи Олена Пчілка, чи Михайло Старицький. Сама Олена Пчілка, як бачимо, на себе прямо не вказує, але доволі прозоро натякає (а кожен бачить те, що воліє бачити).

Може бути й об'єднана версія: ось як, наприклад, подається історія виникнення слова мрія в диктанті Державної підсумкової атестації 2008 року:

«Виявляється, що слово "мрія" виникло в пошевченківську добу. Його створив для української мови письменник Михайло Старицький. Звичайно, так майстерно й філігранно викувати слово можна тільки на злеті поетичного натхнення. Пригадаймо перші кроки цього слова. Це було так: Михайло Старицький написав вірш, який присвятив матері Лесі Українки Олені Пчілці. Новостворене слово припало до душі письменниці й зазвучало в її поезіях. Зусиллям двох поетів – Михайла Старицького й Олени Пчілки – слово "мрія"зійшло на багатобарвній ниві української мови, заквітло, зачарувало нас своєю красою.»

Гарна історія, і навіть невигадана; залишається додати, що вперше цей вірш («До альбома О. П. К–ч», датований автором 1873 роком) надруковано у збірці «З давнього зшитку. Пісні і думи» 1883 року. А Олена Пчілка вперше використала слово «мрія» в перекладі поеми Лермонтова «Мцирі», опублікованому в збірці нібито (щоб дозволила цензура) дитячих віршів «Українськім дітям: Переклади Олени Пчілки» 1882 року з приміткою: «мріі = мечты». Є ще, правда, у Старицького поезія «Ждання», датована 1865-м, але видана лиш у збірці 1908 року – а відомо, що готуючи перед смертю цю збірку, він редагував давні поезії.

З цього можна зробити висновок, що хоча Старицький вперше вжив слово «мрія» в поезії, вперше опублікувала його Олена Пчілка. Але висновок буде помилковим, бо історичний пріоритет у цьому дуеті все ж таки за Старицьким: він ще за десять років перед Пчілкою використав його – теж як український аналог російської «мечты» – в перекладі казки Вагнера (російського письменника, не плутати з німецьким композитором) «Фанни», опублікованому у львівській «Правді» 1872 року під назвою «Швачка».

Зі Старицьким як автором «мрії» пов'язане ще одне непорозуміння. На початку 1882 року Микола Костомаров опублікував у московському «Вестнику Европы» гучну рецензію на альманах «Луна» 1881 року, в якій нищівно розкритикував його, Старицького, за використання невідомих йому, відомому українофілу Костомарову, українських слів: «Любя малорусское слово и сочувствуя его развитию, мы не можем, однако, не выразить нашего несогласия со взглядом, господствующим, как видно, у некоторых современных малорусских писателей. Они думают, что при недостаточности способов для выражения высших понятий и предметов культурного мира, надлежит для успеха родной словесности вымышлять слова и обороты, и тем обогащать язык и литературу».

Нічого нового Костомаров тут не сказав – концепція української мови яко скансену, який треба зафіксувати як музейний експонат і берегти від будь-яких змін, була традиційною як до цього (згадаймо слова великого прихильника української культури Михайла Максимовича з 1840 року «южнорусский язык у нас есть уже как памятник только, из которого можно обогащать Великорусский»), так і після цього (Грінченкова концепція мови як нетикальних святощів у його відомій дискусії з Франком у 1890-х).

Але пікантність ситуації в тому, що незадовго до цього, 25 лютого 1881 року, начальник Головного управління у справах друку М. Абаза (теж великий російський ліберал, до речі) видав таємний циркуляр цензорам, у якому наказував їм пильнувати на «введения в малорусский говор новых слов вновь придуманных и взятых из языков польского и немецкого», оскільки це посилює в «малорусском населении сглаживающуюся [sic!] уже под влиянием совместной исторической жизни сознание племенной и исторической обособленности». Тобто вийшло якось нешляхетно: Костомаров фактично написав донос на цензора, який порушив цензурні інструкції і пропустив «вновь придуманные» Старицьким слова. Донос був ще неприємніший тим, що цензор міг зробити це не через халатне ставлення до службових обов'язків, а з корисливих мотивів: заздрісники тоді натякали, що Старицькому вдається обходити цензуру, використовуючи блат – знайомства і гроші.

А за приклад псування солов'їної мови придуманими словами Костомаров узяв вірш (доволі настроєвий, як на мене) Старицького:

               Сиділи ми, каганчик миготів,

               Дві тіні, тремтячи, сягали аж до мура,

               А у вікно дивилась ніч понура

               І вітер щось сумне, гробкове вив.

               Як помники холодні та німі

               Сиділи ми без слова і без думи...

               Іще чорніш тієї ночі-стуми

               Прийдешнє нам вбачалося в пітьмі,

               Без просвітку, без жадної мети,

               Як мертвий шлях в безлюдяній пустині;

               В минулому руїна на руїні,

               I силою поставлені хрести.

               Чого-ж ще ждать? боління тільки мить...

               Але ми все сиділи біля мура,

               Дивилась ніч через вікно понура

               I не вгавав сердитий вітер вить.

Хоч рецензент не вказав критикованого автора, але зазначив сторінку альманаху з критикованим віршем, тож пізніші дослідники сміливо занесли всі позначені професором слова (стума, прийдешній, мить, вгавати etc.) яко викуті Старицьким – але до цього непорозуміння я ще планую повернутися в наступному тексті. У контексті ж «мрії» релевантним є інше непорозуміння: далі Костомаров цитує «Шевченкову могилу» Нечуя-Левицького («задуманість, поетична мрія про історичну минувшість»), але вже без вказання сторінки, тож згадувані дослідники приписали зазначену тут «мрію» тому ж таки Старицькому, вирішивши при цьому, що авторитетний знавець української мови професор Костомаров констатував тут перше вживання «мрії» в українській літературі.

Не дивно, що радянські (та й пострадянські) дослідники лишили поза своєю увагою отой забутий потім переклад Старицького «Швачка», але дивно, як вони не зауважували цього слова в далеко раніше за «Луну» опублікованій у Львові 1869 року «Причепі» – ледь не хрестоматійній повісті Нечуя-Левицького. Зрештою, в тракті цієї розвідки нам ще не раз випаде нагода подивуватися.

Не можна сказати, що версію про Старицького як автора «мрії» в нас не піддавали сумніву. Цей міф, наприклад, намагалися розвіяти в «Курсі історії української літературної мови» за редакцією І. Білодіда (1958), вказавши, що слово «мрія» є у Ганни Барвінок. Але спроба ця була надто невдалою, бо ж Ганна Барвінок вперше його, слово «мрія», вжила в повісті «Квітки з сльозами, сльози з квітками», опублікованій у «Раді» аж 1884-го – на два роки пізніше від перекладу «Мцирі» Олени Пчілки.

Навряд чи саме цю публікацію Пчілки мав на увазі й Ростислав Доценко, коли до сторіччя перекладу Старицьким «Гамлета» зазначив у «Всесвіті», «що слово "мрія" існувало у перекладах того часу і незалежно від М. Старицького». Більш ймовірно, що він мав на увазі переклад Кулішевого «Майора» у серпневому числі львівської «Правди» 1867 року, де була така фраза: «своїми родинно-світськими мріями [в російському оригіналі – «мечтами», – О.Д.], на которі так щедра виобразня». Перекладача публікації не вказано, тож можна було припустити, що він є авторським, Кулішевим (російський оригінал Куліш опублікував у «Русском вестнике» ще 1859 року). Але порівняно недавно, років дванадцять тому, Євген Нахлік у своїй монографії про П. Куліша пояснив, що «Майора» переклав 28-річний Лонгин Лукашевич, видавець і редактор «Правди», котрий, унезалежнюючись від Громади (яка, власне, і поставила його на цю посаду), почав орієнтуватися на підтримку з боку наддніпрянців, задля чого почав листуватися з Кулішем і з власного почину переклав та опублікував цю його повість.

Але слово «мрія» новотвором Лукашевича теж не було: до серпня 1867-го його вже три десятки разів, починаючи з 14 квітня того ж року, можна було зустріти на шпальтах – навіть у заголовку – народовецької газети «Русь» під редакторством Федора Заревича, колишнього редактора «Вечерниць» (до речі, майже всі тексти з цим словом є редакційними, тобто не без авторства цього редактора, і тільки одна замітка в липні – д-ра Павлусевича).

Більше того, на час публікації перекладу «Майора» слово «мрія» вже навіть було в словнику Омеляна Партицького, другий том якого якраз наприкінці липня 1867 року побачив світ (ним перекладено німецьке Schwärmerei: «маячене, мрѣя», с. 176).

А вперше, як виглядає, це слово з'явилось друком значно раніше: 11 квітня 1863 року у згаданих вже «Вечерницях» – правда, за редакторства не Заревича, а Володимира Шашкевича, сина знаменитого Маркіяна.

Це був лист харківської громади «Письмо з Задніпровської України» «коханим і шановним землякам, панове Галичанам», що його відправив ще 30 листопада 1862 року «студент Університету Василь Степанович Мова».

Цитуючи «Подражаніє 11 псалму» Тараса Шевченка, харківці пишуть: «І не пуста мрія, а певна, кріпка надія була у його в серці, як перед смертю казав він: "Орю свій переліг..."»

А наприкінці листа (опублікованого в наступному числі через тиждень) слово «мрія» зустрічається вдруге: «Діло наше [йшлося про народний розвій, а «для його необхідна нам вироблена народна мова», для чого треба зложити таку літературу, “яка б удовольняла духовні тріби не тілько простих хліборобів, а й вищої народньої громади” – О.Д.], як бачите, святе і поважне. Ради його ми занедбали усякі інші мрії і бажання, цураємось усяких демонстрацій проти правительства, усяких політичних витіваннів».

Юрій Шевельов, публікуючи «Письмо...» 1968 року в мюнхенському виданні Василя Мови (Лиманського), зазначив: «Приналежність цього листа В. Мові припускається, поперше, на підставі його листа до Ф. Заревича з 30 листопада 1862 р., а подруге, на основі стилістичних збігів з писаннями В. Мови. Не виключено, що в складанні листа брали участь і інші особи з харківської української Громади, але виглядає, що загальна редакція належала В. Мові».

Етимологія слова мрія доволі прозора: від дієслова мріяти (що в тодішньому – 1862 року видання – словнику Закревського поміщено в одній статті з мріти 'казаться, неясно быть видимым, мелькать'): аналогічно як діяти>дія.

Із виникненням слова мрія дієслово мріяти закріпилося за мріянням як процесом уяви, а мріти – за бовванінням, хоча граматично в теперішньому часі форми цих дієслів співпадають – і рядки, скажімо, Шевченкової "Катерини"

               Вийшла з села — серце мліє;

               Назад подивилась,

               Покивала головою

               Та й заголосила [...]

               Сіло сонце, з-за діброви

               Небо червоніє;

               Утерлася, повернулась,

               Пішла... Тілько мріє.

у нинішньому прочитанні можна зрозуміти як вказання на подальше життя Катерини тільки мріями, а не Шевченкове поступове зникання з очей.

Слово ж мріти існувало в нашій мові ще з праслов'янських часів у формі mьrěti, що походило від протоіндоєвропейського кореня *mer-, який мав два значення: ширше – 'зникати' та вужче – 'вмирати'.

Власне – можна зазначити на марґінесі – від того вужчого значення і походить (через праслов'янське mьrti) наше мерти (тобто 'помирати': від дієслова недоконаного виду префіксацією утворене померти, а потім суфіксацією – нова форма недоконаного виду: помирати). Іншим цікавим прикладом цього дуалізму мріяти – помирати є пара іменників мара 'мана, привид' – мари 'трунвові ноші'.

Натомість ширше значення цього етимону породило цілу низку слів – нині вже забутих, але ще зафіксованих у словнику Желехівського – на означення зникнення світла: мрити 'затемнювати', мриво 'похмура погода', мрий 'темний, похмурий', мрійно 'ледве видно', мро 'темно'. Це також може мати свою інверсію – сучасні словники української мови фіксують одне зі значень мріти як 'світати', тобто появу, а не зникнення світла.

Таке саме семантичне мерехтіння (зрештою, одне з сучасних словникових значень мріти і є 'мерехтіти') було і в основі попередниці мрії — слова мечт, мечта, мечтання, що через праслов'янське mikati походить від протоіндоєвропейського meіk- 'мерехтіти'.

Якщо в «Лексисі» Лаврентія Зизанія (1596) мечтаніє пояснюється як 'привиденє', то в словнику Памви Беринди (1627) йде вже розгорнуте пояснення природи цього явища: «Мечтанє, помишленє альбо мечт. Ґвалтовноє а сильноє мишленє, або виденє, которим речи далекії як притомнії і кшталт їх в розумі своєм огуртуємо і формуємо, приводячи їх собі на мисль». Ця староукраїнська лексема дожила в нашій літературній мові до кінця XIX століття, зустрічаємо її й у зрілого Вагилевича (1848: «повно ревного чутя і мечт молодої, ємкої душі»), і у раннього Франка (1875: «уступив тисячам мечт і планів, котрі роїлися в старій гордій голові»), і у пізнього Куліша (1897: «Колись про любощі гарячі я мечтав»), і у збірнику закарпатських пісень (1896: «Пливете тихеньки із серденько мого, За вами гадочок і мечт тече много»); втім, за місяць до першої згадки мрії у тих же «Вечерницях» ми читаємо: «вліпиш твій узір у сі синяві гори, куди би ти хотів залетіти крилом птиці, або мечтою поета...»

Але вернімося до мрії і простежмо її семантичну еволюцію.

Вперше, у «Письмі...» 1862 року, це слово зустрічається в значенні 'надія', 'сподівання' – і на те, що саме так розумів це значення Василь Мова, вказують його пізніші поетичні рядки:

               Кохаю, пані, вас за те,

               Що все, що людові святе —

               Його одвічнії надії,

               Його святі і чисті мрії

               Умісті й вашії... (1866)

               Його святі і чисті мрії

               За нехайте ваші мрії,

               Киньте гарні ті надії (1883).

Зрештою, у його віршованих творах слово «мрія» зустрічається в шести поезіях – і майже у всіх синонімічно пов'язане (а в п'ятьох і римується) зі словом «надія»(при цьому жодного разу воно більше не супроводжується епітетом «пуста»).

Чому я звертаю на це увагу? Бо, прикро, але значення 'надії' чи 'сподівання' ви не знайдете у статті «МРІЯ» 11-томного Словника української мови (статтю уклав В.О. Винник, доопрацював і опрацював А.А. Бурячок), ні у дев'ятому томі «нового» 20-томного, де вона слово в слово акуратно переписана.

Знову виникає питання — чому? А відповідь дуже проста: бо її не було в статті «МЕЧТА» 4-томного видання «Словарь русского языка» (т.зв. Малый академический словарь, МАС), звідки українську статтю «МРІЯ» просто переклали.

Зрештою, порівняйте самі – оригінал та переклад:

Не подумайте, що це курйозний виняток: це типова практика 11-томного академічного Словника української мови (за моїми попередніми оцінками, 70–80% тлумачень у ньому є перекладами з тлумачного словника російської мови), акуратно перенесена в «новий» 20-томний Словник (про автентичність цитатних ілюстрацій, що ними замінили в новому виданні виразні компартійні фрази старого – окрема розмова).

І, знову ж таки, не подумайте, що укладачі нового 20-томного СУМу (дуже, на жаль, влучна абревіатура!) нічого не знали про російські джерела перекопійованих зі старого словника статей. Гляньте лиш на тлумачні статті наукового редактора першого тому цієї халтури (на той час завідувача відділу російської мови Інституту мовознавства) Н.Г. Озерової у восьмому томі старого 11-томника (де нею укладені статті від РОЗПОДІЛ до РОЗРОЩУВАТИ): це не статті, а майже суцільні переклади – гляньте і порівняйте з відповідними оригіналами в російських словниках.

Отож, кажу, прикро, бо семантика 'надії' в українській мрії є її особливістю – і вона не зникла за півтори сотні років існування слова. Ось поетичний приклад з роману Романа Іваничука «Хресна проща» (2011):

               Щезнуть надії, зів'януть мрії,

               Скажеш тоді сама:

               — Стукнула осінь в наші ворота,

               Весні прекрасній нема вороття...

За моїми підрахунками (перші три десятиліття – моя власна база текстів, а далі для аналізу динаміки різних значень цього слова я рандомно відбирав по 15–25 прикладів за кожен рік наступних десятиліть з Генерального регіонально анотованого корпусу української мови, створеного на ентузіазмі Марії Шведової), у значенні 'надія, сподівання' слово мрія вживалося спочатку, до кінця XIX століття, у 21% випадків, далі до середини минулого століття частота спадає до 12%, але зі смертю Сталіна починає зростати – до 18% в незалежній Україні.

У сусідніх мовах же мовах мечта і marzenie новими словами не були і ще довго несли в собі свою первинну семантику:

МЕЧТА: 1) Привидѣніе, призракъ; ложное явленіе. 2) Тщетная мысль, пустое воображенїе. («Словарь церковнославянского и русского языка», 1847).

О, не верьте этому Невскому проспекту! ... Всё обман, всё мечта, всё не то, чем кажется... всё дышит обманом. (Н. Гоголь, 1834)

MARZENIE: mara, sen, widziadło, urojenie, Ross. соніе, сновидѣніе. (Samuel Linde «Słownik języka polskiego», w edycji Augusta Bielowskiego, 1857)

Зі сном первинно було пов'язані й англійське dream, і німецьке Traum, і французькі rêve/rêverie, а якщо цей стан дрімоти переходив у яв, то отримував пейоративну конотацію. Лиш з епохою романтизму слово набуло поетичної вартості – "вибудовування уяви в стані недремності, думка, яка прагне вийти з обмежень реальності" (Le Grand Robert de la Langue Francaise).

Інтерференція сусідніх мов майже відразу після виникнення мрії почала впливати на семантику нашого слова: почали розкриватися не тільки сенси, запаковані в її етимоні мріти, а й значення відповідників мрії в цих мовах.

Так, коли слово «мрія» несподівано вдруге виринуло на газетні шпальти – у січні 1864 року в консервативному «Слові» в дописі 16-річного гімназиста з Самбора Володимира Стебельського («мета наша не омрачена світобурними мріями») – воно вже мало латентну конотацію марноти (отої «тщетности» з російського значення мечты) сподівання. І знову тут починає проглядатися семантичне мерехтіння, характерне як для етимону мрії, так і для її цього значення 'надії': з одного боку – прагнення сподіватися, а з іншого – сумніви в обґрунтованості цього уповання. Оте мерехтіння, яке найбільше проявляється у спорідненому з упованням слові напевно, що в одних контекстах означає ’безперечно’, а в інших – 'мабуть’.

Натомість коли мрія з'являється втретє – у перекладі (з "московської мови") Ксенофонта Климковича роману Євгена Гребінки "Чайковський" (1864): «вспокійнюще знанє, що минувшеє [сон тяжкий , сокрушущий] — мрія, марний сон», а особливо, відразу після цього, в повісті Павлина Свенціцького (під псевдонімом Павло Свій) «Колись було» в народовецькій «Ниві» 1865 року: «Бог знає, які думки кружили по тій молодій головці і чи не було в їх дещо спільнього з мріями сплючого», – то вже відчувається вплив польського слова marzenie: з'являється значення дрімотних фантазій.

Далі значення фантазій – але вже недрімотних, а нереалістичних – стає поширеним: спочатку, 1864 року, в перекладі Лева Лопатинського чеської повісті Прокопа Хохолушка «Косове поле» («krvavý kruh núti ho rozmýšlat» перекладено як «кроваве коло наводить єго на роздумчивость і всілякі фантастичні мрії»), а потім – майже третина з тридцяти випадків у вже згадуваних вживаннях мрії в «Русі» (1867 рік); решта вживань – це мрія зі значенням 'прагнення і сподівання', а також розвиткові цих значень у 'намірах' («правительство, не забувши про революційні мрії елементу польського, думало його зашахувати Русинами»); по одному випадку мрію у тексті «Русі» можна розуміти як 'нав'язливу ідею' («очепившися якої-небудь вітки чи мрії, вже й не можуть у своїй голові розтолкувати, як можна єї лишитися») та як  'ілюзії' чи 'утопії' («один всеслов'янський язик, яко осередок просвіти для всіх слов'янських народів, єсть філологічна мрія»).

А через рік уже Нечуй-Левицький у своїй опублікованій львівською «Правдою» «Причепі» вжив мрію у близькому нам нині розумінні її як 'ідеалу' та як 'процесу спонтанного фантазування' (те, що лиш п'ятдесят років до того в англійській мові почали називати daydreaming), але також і в далекому нам нині розуміння мрії яко 'мари'. Він же через десять років (у «Кайдашевій сім'ї») додав цій мрії яко 'марі' відтінку 'звабливості, спокушання', а ще раніше – в «Хмарах» (1871) – розширив спектр розуміння мрії і на 'об'єкт мріянь' – як у реальності («її мрія, її ідеал сидів так високо»), так і в уяві («чудова мрія про молодого чорнявого хлопця»).

1882 року Іван Франко у «Захарі Беркуті» вжив мрію у сенсі 'спогадів про минуле'. У тому ж 1882 році вийшов переклад «Гамлета» Михайла Старицького, і з шести згадок мрії в трагедії половина стосується нової грані її значення: 'емоційних переживань', процесу розгортання почуття. А наступного року той же Старицький переклав словом мрія Лермонтовське мечтанье, акцентувавши вже на не ментальних емоційних процесах, а образних.

До цього можна би було ще додати спробу Михайла Грушевського назвати мрією жанр свого твору «Німий свідок. Фантастична мрія» (1884), але він був опублікований лиш 2000 року, тож так і залишився спробою. Також можна додати, що інтимне, внутрішнє прагнення, сподівання, яким якщо й діляться, то з найближчими, із введенням в обіг у 1930-х поняття american dream як національного етосу усуспільнилось спочатку в англійській мові, а потім в інших – і десь у 1960-х американська мрія (а ширше національна мрія) як загальнонаціональне кредо ввійшла і в українську мову.

Власне цим і завершилося смислове наповнення мрії, а динаміку зміни частоти вживань мрії у різних значеннях можна побачити в наведених нижче діаграмах. У цілому проаналізовано значення 2413 випадків уживання цього слова (нагадаю: за перші три декади – всі відомі мені випадки, а далі – випадковим чином вибираючи по 15–20 опублікованих фрагментів з мрією за кожен рік); зрозуміло, що розмежування значень є доволі умовним – деколи контекст визначає їх дуже приблизно, часами вони накладаються одне на одне, але велика вибірка дозволяє дещо об'єктивізувати такі суб'єктивні сприйняття.

ЧАСТОТА ВЖИВАНЬ СЛОВА МРІЯ, ВИПАДКИ НА МІЛЬЙОН СЛІВ ТЕКСТУ.

ВІДСОТКОВА ЧАСТОТА РІЗНИХ ЗНАЧЕНЬ СЛОВА МРІЯ.

1. Специфічний процес ментальної активності, відірваний від сприйняття реальності змислами:

a) інтенційно спрямоване витання в нереалістичних думках та образах; інакше кажучи: мріяння, фантазування;

б) емоційне переживання важливої ситуації, реалізованої в уяві;

в) потік свідомості,  мимовільна втрата фокусу уваги, що веде до спонтанних думок без усвідомленого їхнього зв'язку з активністю в зовнішньому світі; стан, характерний при монотонній діяльності та у стані напівдрімоти, гіпнаґоґії

2. Суб'єктивний зміст цього процесу:

а) наполегливе бажання, щоби щось здійснилося, відбулося, реалізувалося, внутрішнє прагнення отримати задоволення від цього;

б) оптимістичне сподівання, надія, що реалізується щось бажане, з вірою в те, що це станеться в майбутньому і проєкцією цієї віри на теперішнє;

в) спрямування уяви на реалізацію чогось бажаного, намір чи схильність досягти цього; емоційне стимулювання шляхів реалізації;

г) емоційно забарвлені візії бажаного майбутнього чи, рідше, минулого, інші чуттєві образи в уяві;

ґ) концептуальна думка, напрям вирішення проблеми, ідея;

д) ідеалізоване згадування минулих почуттів, образів або подій – часто з уявленням їхнього іншого розвитку;

е) витвір уяви, відірваний від дійсності, фантазії, протилежність реальності;

є) гіпнаґоґічні сновидіння, марива у стані напівдрімоти.

3. Об'єкт цього процесу (і в цьому сенсі це можуть бути об'єкти не тільки індивідуальної психічної діяльності, а й суспільної свідомості)

а) об'єкт сильного бажання; особа, до якої є почуття пристрасного захоплення, кохання;

б) найвища ціль прагнень, абсолютна досконалість, ідеал;

в) ілюзії, необґрунтовані сподівання, утопії;

4. Уявний образ чогось, сприйнятий за реальний:

а) неясне, нечітке видіння; інакше кажучи: мара, привид;

б) зваба, манливе, принадливе видиво;

Із цієї статистики випливає, що практично у половині випадків ми вживаємо мрію в інтернаціональному значенні 'сокровенного прагнення' – разом зі значенням 'сподівання' це перекриває ⅔ усього вжитку. Можна спостерегти високу кореляцію (з коефіцієнтом 0,7–0,9) зміни частоти вживання мрії у сенсі 'прагнення' з деякими іншими її значеннями: збільшення на відсоток частоти значення 'прагнення' супроводжується зменшенням на 0,9% значення 'фантазій', на 0,7% – 'потоку свідомості' та на 0,3% – 'сподівання'.

І на завершення хотів би ще коротко охарактеризувати вже не слово, а поняття мрії.

Як ми бачимо, основною характеристикою мрії є її емоційна зарядженість, нам приємно мріяти, переживати реалізацію своїх бажань у нашій уяві: мрії переважно зосереджені на приємних аспектах, не фокусуючись на трудних. Найвідоміший дослідник мріяння Джером Сінгер пов'язує виникнення мрії з втечею від фрустрації, почуття тривожності та безвиході в ситуації, коли неможливо досягти цілі.

І тут, продовжуючи його думку, можливі два варіанти. Перший – якщо несвідомо індивідом прогнозована фрустрація, що неминуче виникатиме на шляху реалізації мрії, буде (знову ж таки, за підсвідомою оцінкою) нестерпною, тобто сума страждання буде більшою від насолоди реалізації мрії, то індивід цей раз у раз переживатиме реалізацію мрії у своїй уяві, компенсуючи відсутність її здійснення в реальному світі – у вічному очікуванні її чудесного (в обох сенсах цього слова – і чарівно-прекрасного, й у формі надприродного чуда) втілення. Можливо, саме цей аспект в українській мрії відображається семантикою надії та сподівання?

Якщо ж його, нашого індивіда, більше фруструватиме постійне відчуття нереалізованості мрії, то це може стати потужним стимулом досягти її здійснення. І, можливо,саме цей аспект прагнення відображається в українській мрії семантикою намірів.

Іншою характеристикою мрії є її спонтанність. Навіть якщо ми можемо цілком інтенційно, умисно поринути у мрії, то повести нурт мрійних образів у бажаному керунку вже важче. Але значно частіше мрії виникають самі собою, досить послабити контроль за увагою, якщо це дозволяють зовнішні подразники – і ми вже пливемо по хвилях спонтанних мрій, аж поки не спохоплюємося і виринаємо у дійсність або поки не змушує нас до цього – шкільним (пригадуєте?) дзвінком – реальність.

Ці «сни наяву» (анг. daydreaming) часто залишаються незауважуваними – нам здається, що часу на мрії ми тратимо небагато, але дослідження показують, що насправді мріяння займає половину нашого неспання.

Виникає питання: а який сенс у мріянні, які еволюційні переваги такої трати часу на щось ефемерно-невловиме, щоб мозок так сумарно довго відволікався від реалій зовнішнього світу, втрачав найдорожчий – бо неухильно вичерпний – ресурс часу на діяльність зовсім непрактичну, яку і діяльністю у звичному розумінні назвати важко?

По-перше, кажуть психологи, спонтанне мріяння в рутині поточного життя постійно нагадує нам (точніше, нашій свідомості) про вищі наші цілі, нагадує про те, що в нашій голові далі йдуть позасвідомі ментальні процеси, спрямовані на досягнення цих цілей. Відповідно до нейронної теорії, різні потоки свідомості конкурують за доступ до її, свідомості, глобального робочого простору – і як тільки зовнішні стимули чи рутинна робота дозволяють притупити на них увагу, включається дефолт-система мозку, й людина починає думати про важливі (і приємні) для неї речі.

Але йдеться не тільки про нагадування. Еволюційно успішнішими виявилися ті спільноти, які прагнули розвитку – а до цього розвитку їх штовхала віра в те, що життя може бути щасливішим, і образ такого майбутнього щастя вони бачили у мріях. Одні задовольнялися цим щастям в уяві, інші шукали шляхи його досягнення в реальному житті, і їхні успіхи тягнули в розвиток усю спільноту. Крім емоційної наснаги на пошук, мрія дає можливість прокручувати різні сценарії – як показують недавні дослідження, при включенні дефолт-системи процеси селективної уваги далі присутні, лиш звернені вони всередину, щоб вибрати найбільш релевантні асоціації та ідеї, що виникають в епізодичній пам'яті – свідомість їх сприймає як осяяння інтуїції. Зрештою, не всі такі моменти осяяння усвідомлюються, але вони дають знайоме кожному відчуття, що от-от вдасться злапати невловимий розв'язок, який уже сидить в голові – тобто дають емоційну впевненість у досяжності мети.

Як вільна фантазія передує новому пізнанню, як гіпотеза передує науковому відкриттю, так і мрія може стати планом, а план – реалізованим життєвим проєктом. Мрія – це, звичайно, не план, а тим більше не його реалізація. Але мрія створює ілюзію, яка необхідна кожному з нас поокремо та створюваним нами – аж до націй –суспільним групам для того, щоб долати страх, зневіру і меншовартість.

Ну, і основна функція мрії – це самоусвідомлення, творення свого індивідуального «Я», тобто те саме, що робить мистецтво, як це показав Роман Кечур у своїй незабутній лекції «Психоаналіз, нейрофізіологія і мистецтво». Рутина, нудьга, повторення є символом смерті, «коли ми потрапляємо в ситуацію повторення, в житті не відбувається нічого нового; повторення активує переживання смерті – через смерть смислу». Людина втікає від рутини, від переживання смерті у мрію – так само, як шукає трансформаційний об'єкт у творчості, у мистецтві, коли дефолт-система митця викликає резонанс, говорячи усталеними поняттями, у душі людини.

І подібно з мрією: коли мрії однієї людини зрезонують з мріями інших, то народжується національна мрія. Можна би було навести відомий приклад американської мрії, але можна згадати і ближчий нам приклад мрії про золото Полуботка – щоб от так, без зусиль в один момент чудесним чином стати власником майже двох мільйонів фунтів стерлінгів за рахунок набіглих в англійському банку за двісті років відсотків.

Отож, є дві пропозиції про Всеукраїнський день мрії: або в серпні, коли би то 1723 року мали почати наростати ці відсотки для кожного незалежного українця, або 11 квітня, коли оце мрію 1863 року вперше було опубліковано в галицькій газеті у слобожанському листі кубанця.

 17.11.2020

https://zbruc.eu/node/101593