www.ji-magazine.lviv.ua

Геннадій Друзенко

Ідея незалежності проста: стати суб‘єктом власної долі. Як "уявлені спільноти" нації залишають імперії і перебирають відповідальність за своє майбутнє на себе. На жаль, унезалежнитись не означає стати кращим. Не значить стати цікавішим для світу. Не означає знайти своє місце у глобальному універсумі та принести у світову скарбницю свою додану вартість. Таку думку висловив "Апострофу" волонтер та керівник Першого добровольчого мобільного госпіталю (ПДМГ) імені М. Пирогова Геннадій Друзенко.

Говорячи мовою логіки, незалежність є необхідною, але недостатньою передумовою для успіху національного проекту. Ключове питання, що саме унезалежнена нація спроможеться написати на місці затертих імперських наративів (які все одно проступатимуть знов і знов)? Ба більше, власне успіх боротьби за незалежність часто залежить від того, чи може нація запропонувати світу щось більше, аніж просто боротьбу за право бути собою, аби світ підтримав її. Курди, кримські татари та меншою мірою каталонці чи баски можуть розповісти, наскільки умовним є право націй на самовизначення.

Отже, ключове питання: чим нації наповнюють свою незалежність? Чи веде унезалежнення до революційних змін та модернізації суспільства чи просто стає посереднім національним перекладом імперської спадщини. Коли корупція, неефективність держуправління, непотизм, свавілля можновладців, соціальна нерівність залишаються чи навіть погіршуються, але радикально змінюється політика ідентичності з глорифікацією свого і стигматизацією чужого.

Другий тип національного будівництва має шанс на відносний успіх, коли імперії програють війну або просто "стомлюються" нести імперський тягар, коли їхні сили та ресурси виснажені й вони самі шукають можливості скинути колоніальний баласт. Так було зі створенням національних держав у Східній Європі після розпаду Австро-угорської імперії, унезалежненням колишніх колоній Британської імперії за прем‘єрства Клемента Еттлі чи відновленням державності Кореї після поразки Японії у Другій Світовій війні. У таких випадках революційні зміни суспільного життя у новостворених державах та їхня радикальна модернізація не є передумовами їхнього виживання. Але лише доти, доки поруч з ними не виникнуть нові імперії чи не оговтаються старі.

І тут єдиний спосіб виживання для національних держав - перетворення боротьби за незалежність на революційний рух. Класикою такого підходу є війна за незалежність США, яку самі американці називають Revolutionary War (революційною війною). Бо це була війна не тільки і не стільки проти панування Британії у колишніх колоніях - колоністи надихались боротьбою проти тиранії та візією кардинально іншого типу суспільного та політичного устрою. Президентська республіка замість парламентської монархії, федерація замість імперії, права і свободи індивіда замість парламентського суверенітету, меритократія замість аристократії, релігійна свобода замість державної церкви - все це робило боротьбу колоністів за незалежність цікавою далеко не тільки їм.

Звідси участь у боротьбі на боці повстанців усіх цих костюшек, паласкі, фон штойбенів та лафаєтів, які (за виразом біографа останнього) "відкрили Америці не лише своє серце, а й свій гаманець". І саме в цьому одна з основних причин перемоги повстанських "добробатів" над добре вишколеною армією найбільшої імперії світу. Багато кращих людей другої половини 18 століття побачили в Америці не тільки бажання незалежності - вони побачили в ній експериментальний майданчик для конструювання майбутнього, сутнісної альтернативи імперській монархічній Європі. І не помилились.

До речі, дуже схожим був рецепт успіху російської революції ХХ століття. Більшовикам вдалось запалити віру в краще майбутнє, у світову альтернативу "прогнилому капіталізму" не тільки серед етнічних росіян, але також серед українців (згадаймо Хвильового), грузинів, латишів, німців, іспанців, французів, корейців, китайців, американців тощо (зацікавлених відсилаю до списку учасників Комінтерну). І хоча утопія виявилась кривавою і коштувала світу десятки мільйонів жертв, півстоліття вона на рівних конкурувала із "вільним світом" і відправилась на цвинтар історії тільки тоді, коли в пришестя комунізму вже ні хто не вірив. А десятки націй, які прагнули "просто незалежності", за якихось 30 років після російської революції опинились у складі СРСР або під його протекторатом.

Україна здобула свою незалежність, коли радянська імперія, здавалось, назавжди пішла у минуле. Коли комунізм програв ідеологічну війну вільному ринку та демократії, а російська імперська ідея - відродженим націоналізмам республік. Утім перемога виявилась лише перепочинком перед вирішальним боєм. Оскільки за 22 роки своєї незалежності Україна так і не наповнила її привабливим змістом для своїх громадян і доданою вартістю для зовнішнього світу, агресія відродженої псевдоімперії була лише питанням часу.

Ми можемо скільки завгодно волати про підступність Путіна і порушення Кремлем усіх мислимих і немислимих норм міжнародного права, але будемо відверті: російську агресію спровокувала насамперед наша слабкість. Трайбалістська логіка електорату, яка розколювала Україну. Непотизм влади та суспільства. Тотальна корупція. Монополізм в економіці. Слабкість та неефективність державних інституцій. Що спонукало значний відсоток українських громадян ностальгували навіть за пізнім СРСР, в якому насправді було мало привабливого.

Сьогодні, аби виграти наш двобій із "русским миром", ми маємо перетворити нашу віну за незалежність у революційну війну. Ми маємо запропонувати світу нові сенси і нові перспективи. Ми маємо переконати світ, що Україна - це не тільки "своє", це конкурентноспроможне. Що Україна - це додана вартість не тільки для українців. Що ми не просто рештки УРСР, перефарбовані у жовто-блакитні кольори та перекладені українською мовою. Ми не маємо іншого вибору, аніж ставати сучасною Америкою - експериментальним майданчиком, на якому конструюють майбутнє для світу. Бо "маленька радянська армія" (c) Glen Grant під жовто-блакитними прапорами приречена на поразку від великої радянської армії під триколором. Маленька сировинна пострадянська економіка приречена програвати великій сировинній пострадянській економіці. Поліцейська держава у виконанні Авакова приречена у герці з ФСБшною державою Путіна. Неефективна та корумпована українська бюрократія завжди програватиме такій самій російській. Компрадорська українська буржуазія приречена із заздрістю дивитися на питому російську.

Без революційних змін українського суспільства, радикальної модернізації української державності та проривних рішень в економіці ми приречені на стагнацію та поразку. Або ми перетворимо нашу війну за незалежність (окрему ідентичність) на Revolutionary War (війну за майбутнє), або в кращому разі нам світить статус буферної зони між Росією та Європою, в гіршому - скоре повернення в "русский мир".

16 07 2020

https://apostrophe.ua/ua/article/society/2020-07-16/nezavisimost-i-revolyutsiya/34014