www.ji-magazine.lviv.ua

Май Дзя

Май Дзя (нар. 1964 року) — один із найбільш знаних письменників сучасного Китаю, популярний серед китайської інтелігенції, працює в напрямі інтелектуальної прози.

Найперше Май Дзя привернув увагу китайського читача ще в 2002 році романом «Дешифрувати». Після виходу книжка одразу потрапила на першу позицію в рейтингу китайських романів, який укладає Китайське наукове товариство художньої літератури; також її було номіновано на VI Премію Мао Двеня: найпрестижнішу китайську премію в галузі великої прози. Однак того року Май Дзя залишився поза списком переможців, натомість отримав її вже наступного разу за інший роман — «Змова». Тоді між членами журі премії точилися жорсткі суперечки щодо «Змови»: чи можна відзначити премією такий незвичний роман, адже він надто не вписувався в канон китайської літератури. Однак глибина сенсів, що відкривалася за його новаторською формою, зрештою переконала журі у високій якості книжки і принесла письменнику перемогу.

Відтоді й інші книжки Мая Дзя відзначали різноманітними нагородами, але не тільки вони свідчать про його популярність серед китайських читачів. Промовистими є наклади творів: до прикладу, «Дешифрувати» було продано більш ніж 1 млн примірників, а новий твір письменника «У круговерті життя» (збірка есеїв), що вийшов у 2019-му, вже розійшовся накладом у 1,2 млн примірників.

До того ж популярності письменнику додають екранізації його творів.

Широку популярність у світі Май Дзя здобув після публікації роману «Дешифрувати» в англійському перекладі у 2014 році. Цей твір став першим китайським романом, включеним до архіву британського Penguin Random House. А видання The Daily Telegraph включило його до ТОП-20 шпигунських романів усіх часів. Позитивні рецензії надрукували також The New York Times і The Guardian.

Оригінальну творчість письменника не оминають увагою й китайські критики. Зокрема в Китаї існує низка досліджень, присвячених різним аспектам творчості Мая Дзя, до того ж особливо цікавими критикам видаються наративні техніки письменника.

Май Дзя. Фото авторства Чая Лідзена, надане видавництвом Сафран

— Значну частину свого життя ви працювали в державних установах, де ваша робота була пов’язана з точними науками: фізикою й математикою. Тож тепер письменник — це ваша нова професія чи спосіб життя?
— Я навчався у військовому університеті, тож природно, що після закінчення мене відправили на роботу в армію. Там я пропрацював 17 років, після чого перейшов на роботу на телебачення, де писав сценарії. Потім, 12 років тому, я звільнився і став професійним письменником. Тому тепер бути письменником — це і моя професія, і життя. Щодня читати й писати книжки — це спосіб життя, який мені найкраще вдається і який я найбільше люблю, адже він дає мені змогу охопити цей світ в абстрактний і надреальний спосіб.

— Яка роль письменника в китайському суспільстві?
— Думаю, що письменник (неважливо де: в Китаї, Америці чи в Україні) насамперед важить на особистісному рівні, адже він має що сказати світові й так самовиявляється. У Китаї пишуть прозу багато людей, щороку виходить друком до 100 тис. нових оригінальних романів, водночас письменників, які справді впливають на інших і на суспільство, небагато, їх можна перелічити на пальцях. Однак така доля письменника: ти можеш відповідати тільки за письмо, але не за видану книжку. Бо ніколи не відомо, наскільки довго житиме твір і чи стане він відомим.

— Яка взагалі, на вашу думку, роль літератури в китайському суспільстві?
— Насправді література не має кордонів, вона звертається до людини, до її серця, до її природи. І так само, як наука й техніка змогли звільнити та зміцнити наше тіло, література (й усі інші галузі мистецтва) розкриває і розбуджує душу людини. І я вважаю, що ця роль суттєвіша для людини, ніж роль науки й техніки. Якби з покоління в покоління не передавалися література, живопис, релігія, філософія, тобто гуманітарна думка, то наука й техніка, це чудовисько, уже давно нас знищили б. А якщо й не знищили б, то перетворили б на табун динозаврів чи на зомбі, здатних змінювати світ довкола, але не здатних його відчувати; яких можна почути тільки за кроками, але не за стуком серця; які схильні тільки проливати кров, але не спроможні лити сльози; які вміють тільки ненавидіти, але не любити; воювати, але не миритися; змінюватися, але не залишатися собою… Гуманітаристика, основою якої є література, як весняні квіти, день за днем і крок за кроком пом’якшує й розкриває наші душі, насичує їх, робить тендітними й м’якими, завдяки чому те чудовисько, наука й техніка, досі залишаються нам підпорядкованими.

Обкладинка роману Дешифрувати (кит.)

— Ви працюєте здебільшого в жанрі детективу. Як задумуєте сюжети своїх творів? Чи шукаєте особливих джерел натхнення?
— Ні, я не пишу детективи. У моїх романах на поверхні можуть проглядатися елементи шпигунських романів, однак насправді це сучасні романи, для яких важливі наративні техніки й дослідження глибини та самотності душі людини. Детективи занадто прості, у них історія завжди важливіша за персонажів, а сюжет — за окремі деталі. А я пишу про людину. Мене захоплює складність, потайність і крихкість людської натури. Водночас коли я пишу, то не залежу від натхнення, а спираюся на почуття та власне розуміння людини.

— У чому, на вашу думку, полягає секрет (і краса) слова? Чому, наприклад, машина не може написати (вартісний) літературний твір? Чи може?
— У Ернеста Гемінгвея є відомий роман, що називається «Сніги Кіліманджаро». У цьому романі є такий епіграф: «Кіліманджаро — вкрита снігом гора заввишки 19710 футів, яку вважають найвищою в Африці. Її західна вершина мовою масаї звється «Нгає-Нгаї», тобто «Божий дім». Майже біля самої тієї вершини лежить висхлий і замерзлий труп леопарда. Чого шукав леопард на такій височині — ніхто пояснити не може». Машина ніколи не стане цим леопардом, натомість усі письменники намагаються ним стати. У цьому й полягає привабливість літератури: у прагненні зробити «потрібним непотрібне», у тому, щоб сягнути глибин і висот, невідомих у людському світі відчуттів.

— Як ви ставитеся до ієрогліфів? Чи вважаєте, що вони інформативніші, ніж літери? І чи користуєтеся додатковими можливостями ієрогліфіки у своєму письмі?
— Кожен письменник має міцно тиснути руку своїй мові. Мова — то дуже оманлива річ, однак вона ніколи не повинна ошукати самого письменника. Хтось сказав, що мова схожа на банкноту: у процесі обігу й використання людьми вона стає старою та брудною. З одного боку, це факт, але з іншого — попередження: люди саме сподіваються на випуск нових грошей! Я вірю, що коли письменник приділяє увагу мові, якою пише, це те саме, що він приділяє увагу власній долі. Китайська мова користується зображальним письмом, яке, порівняно з буквеним, має більший образний потенціал. Якщо скористатися тут порівнянням (можливо, не надто вдалим), то можна сказати, що буквене письмо більше схоже саме на паперові гроші, а ієрогліфічне — на металеві. Ці останні в процесі обігу мають більше обмежень, але з плином часу стають більше блискучими, щирими, міцними й життєздатними, як камінь у проточній воді.

Май Дзя. Фото авторства Чая Лідзена, надане видавництвом Сафран

— Ми мало знаємо про напрями літературної творчості в сучасному Китаї. Чи працюєте ви в якомусь напрямі, чи вважаєте власну творчість окремою?
— Класифікація романів у Китаї доволі проста і приблизна, зазвичай виділяють два напрями: «високий роман» і «низький роман». Перший уже давно перебуває на більш пріоритетних позиціях, ніж другий. На Заході інакше, там романи класифікують за багатьма піджанрами: шпигунський роман, фантастичний, трилер, кримінальний роман тощо, до того ж кожен із них має свої позиції і кожен по-своєму є лідером. Особливо можна відзначити, що шпигунські романи (зокрема й фільми за ними) на Заході становлять велике й дуже впливове сімейство. А в Китаї я з цим майже сирота.

— Які основні тенденції, теми й жанри нині актуальні в Китаї?
— Наразі найпопулярнішою є мережева література, але її твори також найшвидше вмирають.

— Чим, на вашу думку, можна зацікавити західного читача?
— Мої твори перекладено вже на 33 мови, і в процесі взаємодії з західними читачами та видавництвами я помітив, що вони мало розуміють китайську літературу. Насамперед майже не знають історії та культури Китаю, тому не сприймають твори з потужним національним колоритом. Я ж у своїх книжках пишу про труднощі виживання в цьому світі, тому, напевно, вони доволі легко прочитуються на Заході.

— Чи цікавитеся ви перекладною літературою в Китаї? Хто ваш улюблений твір/автор іноземної літератури? Що знаєте про українську літературу?
— Звичайно! Щонайменше половина з того, що читаю, — це перекладна література: я добре знаю європейську й американську літературу, зокрема й латиноамериканську. Власне, «вибух» новітньої китайської літератури стався багато в чому завдяки іноземній літературі, до того ж більшість письменників мого покоління формувалася під впливом іноземної літератури. Але щодо української літератури, то я перебуваю в певній розгубленості, адже такі письменники, як Гоголь, Булгаков і Бабель, мені дуже подобаються, і наскільки я знаю, вони — українці, однак писали російською мовою, тож чи можна їх вважати українськими письменниками? Це — питання.

Роман Дешифрувати мовами світу

— Так, ми також не вважаємо цих письменників  українськими. Однак, можливо, ви читали твори Шевченка чи Гончара? Вони є в перекладах китайською мовою, і навіть, наскільки мені відомо, оповідання Гончара «Завжди солдати» було першим включене до шкільної програми з зарубіжної літератури в Китаї?
— Звичайно, я читав Олеся Гончара — він написав «Прапороносці» й низку інших романів, присвячених Вітчизняній війні (Май Дзя має на увазі Другу світову — прим. ред.), двічі отримував Сталінську премію (насправді лише раз. — прим. ред.) і був головою Спілки письменників України. Я також знаю Шевченка — він поет, який народився кріпаком і є засновником української літератури. Однак загалом у них політична складова переважує літературну: один був улюбленцем Сталіна, інший – послідовник Леніна, і саме тому їхні твори стали широко відомими й зайняли відповідне місце в літературі. Однак якщо прибрати це політичне забарвлення й поставити їх у контекст світової літератури, то їхній внесок виявиться не надто вагомим. Я в молодості читав деякі їхні твори, але вони мене не вразили, тож нині я їх майже забув. Адже літературний твір може залишитися тільки завдяки своїй літературній цінності. Можливо, українська література їх не забуде, але світова — вже зараз потроху їх забуває, так само, як люди забувають Леніна і Сталіна. Можливо, тебе як українку не потішили такі мої слова, однак я кажу це як письменник, а не як політик.

(Коли я готувалася до інтерв’ю з Маєм Дзя (як і тоді, коли перекладала його книжку), то мала на меті зокрема й похитнути міф, поширений в українському суспільстві, начебто сучасна китайська література надто заангажована політично, майже пропагандистська. Проте навіть не здогадувалася, що викопаю на поверхню такий самий досі актуальний міф про українську літературу в Китаї! Адже відповідь Мая Дзя про письмо Шевченка й Гончара свідчить зокрема про те, що переклади книжок української літератури (а ще на китайську перекладали Лесю Українку й Івана Франка) потрапляли до китайського читача дуже вибірково (і ця вибірка не на нашу користь), та ще й у спотвореній редакції, по-перше, через жорстку ідеологічну цензуру в Китаї, а по-друге, через опосередкованість перекладів (усі переклади здійснювали перекладачі-русисти з російської мови, відповідно, про літературну красу цих творів не йшлося, натомість на перший план «просували» політичну складову. — прим. пер.)

Дзя. Фото авторства Чая Лідзена, надане видавництвом Сафран

— Звідки у вас виникла ідея саме такої історії для «Дешифрувати»?
— Мені завжди хотілося написати книжку, яка безпосередньо стосувалася б інтелектуальних здібностей людини, а також здібностей писати оповідь. Ця ідея стала для мене величезним викликом. Тому «Дешифрувати» я писав дуже важко, тричі її переписував і десятки разів виправляв окремі розділи. Зрештою, з неї було викреслено близько мільйона ієрогліфів, залишилися лише ті 200 тисяч, що є зараз. У цьому романі на поверхні є шифри, шпигуни, ігри й багато інших чинників популярної літератури, але в основі всього перебуває ідея про те, щоб «дешифрувати» глибину людської природи й таємницю людського серця. Тому це твір серйозної літератури.

У цьому світі найглибша таємниця — людське серце. Я писав не стільки про дешифрування кодів, а більше про розшифрування душі певної людини, розшифрування історії певної країни, розшифрування алгоритму зростання й руйнування талановитої особистості. Загалом це скрушна історія, але ж людство завжди отримувало ключ до зростання саме в «скруті». І за це мені дуже прикро.

— Ви сильно змінювали початковий рукопис — із чим це було пов’язано?
— Я глибоко переконаний, що якісний твір з’являється після багатьох виправлень. Я не пишу, коли приходить натхнення, а спираюся на терпіння і твердість. Можливо, натхнення й іде від твердості, як, наприклад, вода може по краплі сточити камінь, тож потрібно непохитно стояти на своєму.

Я намагаюся писати щодня по кілька сотень ієрогліфів за кілька годин, день у день. Це дуже нудно, ніби перебуваєш в ув’язненні. Однак я переконаний, що таку ціну потрібно заплатити, щоб стати видатним письменником, і тут немає іншого, легшого шляху. І я глибоко відчуваю з власного досвіду, що саме письмо є найкращим учителем письма, а писати щодня — це найкращий спосіб письма. З певного погляду це означає, що я не спираюся на талант, коли пишу, натомість можу бути терплячим і наполегливим. Талант завжди рветься назовні, вивергається вгору, а я прагну вглиб, копирсаюся в усьому, зокрема й у собі. Я глибоко переконаний, що якісний текст з’являється після багатьох виправлень, і процес виправлень — це і є процес копирсання. Час написання «Дешифрувати» розтягнувся аж на 11 років, це справді дуже довго, він ледь не дотиснув мене, але водночас я добре загартувався завдяки йому, став міцним і проникливим. А коли стаєш таким проникливим, що можеш пройти крізь залізо, ніби крізь глину, тоді, мабуть, і приходить натхнення.

Май Дзя. Дешифрувати / пер. із кит. Н.Кірносова. – Київ: Сафран, 2019

— Як виник образ головного героя і чи мав він реального прототипа?
— Написання цієї книжки має неодмінний зв’язок із моїм досвідом роботи в засекречених армійських структурах, однак я описував не власний досвід. Насправді такий мій особливий досвід стане згодом таємницею мого життя. Однак саме він надав мені можливості й повноваження вигадати історію життя одного дешифрувальника. Жон Дзіньджень, головний герой книжки, — геній у математиці, і він має інший досвід зростання, ніж я, однак у глибині душі у нас із ним приблизно 70% спільного, адже наше дитинство було однаково гірким.

— Герой — актуальний зараз у світі типаж «дивної маленької людини», до того ж він геній. Але коли книжка вийшла, це був сміливий і дуже новий образ. Якою була реакція читачів у Китаї та в інших країнах? Чи змінилася вона відтоді?
— Можливо, причиною мого успіху стало те, що я за 11 років написав роман завдовжки лише в 200 тисяч ієрогліфів. Можна сказати, що я з величезним терпінням і наполегливістю виростив у пустелі, де й трава не росте, велике дерево. У Китаї ця моя книжка навіть підштовхнула розвиток цілої індустрії шпигунських фільмів, а мене почали називати «батьком китайських шпигунських війн». А після справи Сноудена на мої книжки звернули увагу в світі. Безсумнівно, головний герой «Дешифрувати» Жон Дзіньджень є таким самим, як і Сноуден: він стає відлюдником і диваком заради високотаємничої професії, пов’язаної з безпекою держави. Коли професія робить із людини дивака — це спільна хвороба цивілізованих суспільств, а також головна тема для літературної творчості наразі.

— Оповідь у «Дешифрувати» дуже складна, оповідач не один, їх кілька. Чому ви обрали такий спосіб нарації? І чи були в китайській літературі інші автори, які вже вдавалися до такого типу оповіді?
— «Дешифрувати» має сімох нараторів, вони з різних боків «розкопують» скрушну історію життя головного героя твору Жона Дзіньдженя і шукають шлях у глибини його самотньої душі. Цей роман, і з погляду змісту, і з погляду форми, наслідує не китайські традиційні романи, а сучасні західні. Мої вчителі — це Е. По, Борхес, Кафка, Набоков.

Май Дзя. Фото авторства Чая Лідзена, надане видавництвом Сафран

Я все-таки переконаний, що найперше значення художньої літератури полягає в тому, щоб подолати буденне життя. Спочатку були такі видатні оповідачі, які не хотіли незграбно догоджати окремим дрібним явищам, тож вигадували й поступово відтворювали певний тип особливого сюжету, відмінного від реальності. А потім з’являлися зрілі письменники, і їхня потужна уява збирала докупи в одному часі і просторі розрізнені історичні події, тому багатьох літературних персонажів вони наділяли сильними характерами. Водночас завдяки різним напруженим конфліктам долі літературних персонажів набували драматичної форми перипетій. Вигадка робить літературу настільки цікавою, що люди воліють вийти з «реальності» й радо зануритися в інший світ, світ ілюзії.

«Дешифрувати» — це справді вигадка, однак не фікція, у ньому просто зображено ширшу й цікавішу реальність — ту, що дає людині змогу з головою зануритися в ілюзію. І це єдина зброя, якою сучасна художня проза може здолати інші форми мовлення (наприклад, новини, телебачення, інтернет тощо).

Спілкувалася й перекладала з китайської Надія Кірносова

15 06 2020

http://litakcent.com/2020/06/15/may-dzya-kozhen-pismennik-maye-mitsno-tisnuti-ruku-svoyiy-movi/