www.ji-magazine.lviv.ua

Костянтин Воздвиженський

Не варто оцінювати «Фортецю Хаджибей» крізь призму академічної історіографії. Це легке та захопливе пригодницьке кіно про цікаву епоху й не освоєні кінематографом території і типажі героїв. Простенький авантюрно-амурний сюжет – цілком у стилі романів про галантне XVIII століття. Фехтувальні двобої, каскадери на конях, легкий міжнаціонально-гендерний гумор.

Задунайські козаки

Перша й єдина асоціація, яка виникає у пересічного українця зі словами «задунайське козацтво» – це опера Семена Гулака-Артемовського. «Запорожець за Дунаєм» – твір, безумовно, видатний. Як на свій час. Прем’єра відбулася у квітні 1863-го в Петербурзі, за три місяця до сумнозвісного Валуєвського циркуляру. Опера й балет – мистецтво, що його традиційно заведено вважати «імперським».

Недарма теоретик постколоніалізму Едвард Саїд у своїй праці «Культура й імперіалізм» чималу увагу приділяє спорудженню Каїрської опери та прем’єрі в ній «Аїди» у 1871-му, що, на думку дослідника, стало вагомими маркером французької колоніальної присутності на Сході (прем’єра опери, до того ж, була присвячена відкриттю Суецького каналу).

Семен Гулак-Артемовський – митець цілком імперського контексту, сам співав у Маріїнському театрі Петербурга, писав «малороссийские водевили». «Запорожець за Дунаєм» теж має неабияку комічну складову з перевтіленням «тепер я турок – не козак». Але крім цього і мелодраматично-ліричної лінії кохання, опера містить ідейно вивірену мораль: веселі й життєрадісні задунайці у фіналі сяють від щастя повернення під оруду російського царя. Навіть у затятого цензора-русофіла не підніметься рука заборонити такий бездоганний твір про «дружбу народів».

Опера й донині йде у провідних українських театрах. У тих, хто бачив її і не надто цікавився історією, сформувався образ веселих гультяїв-задунайців, що ледь не по п’яні пішли служити турецькому султану, а щойно протверезіли, побігли назад до царя.

Нині опера – мистецтво радше елітарне, ніж імперське. Інформаційна війна сьогодні ведеться не так із високих сцен, як на рівні інтернет-мемів і масової культури. Попри очевидні успіхи українського кіно останніх років, все ще нерівним є баланс у царині серіалів, пригодницьких, воєнних, історичних фільмів. Російсько-радянська кіноностальгія міцно тримає багатьох співвітчизників, навіть тих, хто загалом не сприймає імперських концептів про «один народ».

– А що дивитися? – питає глядач, вихований на піснях і батальних сценах із радянських «Мушкетерів» і «Гардемаринів».

Уже можна переглянути «Фортецю Хаджибей» українського режисера Костянтина Коновалова. Фільм вийшов у прокат 15 жовтня. В українській Вікіпедії він жанрово зарахований до «істернів» – так на Заході іронічно називали радянські бойовики про басмачів («Белое солнце пустыни» і тому подібне). Хоча справедливіше було б його назвати саустерном, бо до Півдня (українського та європейського, якщо зараховувати до нього Туреччину) фільм має більший стосунок.

Простенький авантюрно-амурний сюжет – цілком у стилі романів про галантне XVIII століття. Фехтувальні двобої, каскадери на конях, легкий міжнаціонально-гендерний гумор (вельможна туркеня не годна приготувати поїсти, чим руйнує уявлення про жіночий ідеал простого козака-задунайця), свавілля російських окупантів і дзен одинака-гайдука, що усамітнився в дунайських плавнях – увесь цей набір на тлі природи української Бессарабії.

Плюс трохи турецької сентиментальності, східної музики і грузинського колориту. Фільм бо знятий у копродукції: Україна, Туреччина та Грузія. Слід визнати, що грузинська лінія у фільмі є слабенькою: мандрівник із берегів Колхиди – персонаж дещо штучний, але загалом не зайвий, плюс один позитивний герой, що віртуозно володіє шаблею і приносить на задунайські землі рідкісну французьку лозу.

Доба ятаганів, килимів та козацьких чайок

І це нібито примітивне кіно без пафосу і складних сюжетних наворотів містить у собі кілька важливих акцентів. Час дії – 1789 рік.

«Заснування» росіянами Одеси станеться лише через шість років, але глядач чітко розуміє, що «катерининські орли» будували місто не на голому березі, тут вже стояла турецька фортеця Хаджибей, яка своєю чергою постала там, де був литовсько-руський Коцюбіїв. І навколо теж був не дикий степ – українці тримали шинки й корчми, на Буджаку (нинішній південь Одещини) поселилися козаки-задунайці – ті самі запорожці, що уникли розправи під час руйнування Січі в 1775-му році. Фільм актуалізує не таку вже й відому нашим сучасникам тему Ханської України – українських поселень під протекторатом Османської імперії.

Ще одного удару тут завдано «російській армії-визволительці». Культ Суворова і його перемог над турками вельми поширений в таких українських містах, як Одеса, Очаків, Ізмаїл тощо. Фільм «Фортеця Хаджибей» дегероїзує суворовських «чудо-богатирєй». Російські солдати – звичайні п’яниці, мародери і загарбники. Запорожці переселилися за Дунай не з турецького примусу, а рятуючись від «визволителів» із півночі – і в цьому головна полеміка із хрестоматійним «Запорожцем за Дунаєм».

Не слід вимірювати «Фортецю Хаджибей» мірками академічної історіографії. Так, наприкінці XVIII століття все було доволі неоднозначно. Задунайці під орудою Гардового воювали на боці османів, а чорноморці під проводом Чепіги і Головатого – у складі російського війська, і їхні морські навички дозволили росіянам взяти турецькі міста північного узбережжя Чорного моря.

Але про ці історичні суперечності краще розповідати у документальних розвідках у стилі Viasat History. Для масового кіно згодиться більш спрощена картинка. То ж годі шукати кризи ідентичності й екзистенціальні рефлексії у пригодницькому фільмі.

Придворні інтриги, маскаради з перевдяганнями, порятунок вельможі і честі шляхетної красуні – всі ці атрибути не надто знайомі українському кіно. Вважалося, що ці «панські витребеньки» властиві фільмам про Петербург, гардемаринів та різних там «птенцов гнезда Петрова». Як показав досвід «Фортеці Хаджибей» – авантюрне кіно про добу шпаг, перук та таємних депеш цілком під силу нашим кінематографістам.

А спільне українсько-турецько-грузинське виробництво лише посилює ефект: ми реконструюємо козацьку чайку, турки надають килими та ятагани. Білгород-Дністровська фортеця, на щастя, вціліла. Ось вам й історичний антураж XVIII століття без різних там «лакеев-юнкеров».

Копродукція з турецькими кінематографістами – це не лише східна музика й османські костюми. Головну героїню грає турецька модель Дерен Талу, інстраграм-зірка, що має 250 тисяч підписників. У фільмі вона говорить українською. Із сильним акцентом, але це лише додає колориту.

Що ж до режисера фільму – Костянтина Коновалова, то в його доробку є різне кіно: від цілком написаного в каноні «Великой отечественной» російськомовного серіалу «Полювання на Вервольфа» (2009) до сценарію до українського фільму «Той, хто пройшов крізь вогонь» (2011). Можливо, «Фортеця Хаджибей» стане лише початком авантюрного циклу про задунайців. В їхній історії чимало карколомних сюжетів – наприклад історія Садик-паші – Міхала Чайковського (тут напрошується копродукція з поляками), останнього отамана задунайців, що воював проти росіян у наполеонівських кампаніях, під час повстання 1830–1831 і в Кримську війну.

Від Текстів: Шкода, звісно, але в умовах пандемії варто дочекатися, коли фільм вийде на українських стрімінгових платформах, і заплатити та переглянути його вдома.

Трейлер

21 10 2020

https://texty.org.ua/articles/102126/fortecya-hadzhybej-lehke-kino-pro-cikavu-dobu-do-toho-zh-rujnuye-rosijski-kolonialni-mify/