|
Андрій БондарГолодомор як антидот"День пам'яті жертв голодоморів і політичних репресій" в Україні, запроваджений за
президентства Кучми ще 1998
року, а згодом, 2007 року, відредагований
Віктором Ющенком до статусу
"Дня пам'яті жертв голодоморів",
щороку в листопадові дні повертає нас до важких питань. Властиво кажучи, питання зазвичай одне й те саме: чи варто будувати
національно-державний наратив
сучасної України на великій трагедії? Решта питань, дотичних
до проблеми геноциду українського
народу в 1932-33 роках, тим чи
іншим боком, усе одно впирається
в сьогоднішній день, і особливо – в
день завтрашній. Людей непокоїть
"диктат минулого", на якому
нібито "нічого не збудуєш", люди висловлюють сумніви в тому, чи можна творити нормальне
життя суспільства в майбутньому на колективній травмі, – і мають на це повне право в ситуації вільного вибору. Єдине, на що наші люди не мають права в цій ситуації, – це заперечувати Голодомор. Тобто всі рефлексії вільних
індивідів на тему Великого Голоду в нашій країні детерміновані
визначеним згори й прийнятим суспільством правилом незаступання за цю "червону лінію", що й було оформлено відповідним нормативним актом.
Так утворюються суспільні конвенції всюди – не лише в нас. Тож якщо й існує в нашому суспільстві справжній поділ, то він якраз тут: край будь-яких дискусій настає
саме з тими людьми, які – відповідно до генеральної лінії кремлівської партії – не вагаються в невизнанні голодоморів так само завзято, як у їхньому
визнанні не вагаємося ми, спільнота українських громадян, що не припиняє осмислювати й наново переживати цю трагедію,
ставлячи у вікна запалені свічки під час ритуалу колективної скорботи кожної останньої суботи листопада. Хоч і неможливо також заперечити те, що за фактом евентуальної неґації Великого
Голоду ніхто нікого не карає і не судить (а надто нині, в епоху "какаяразніца"), все ж із
часом будь-які спроби підважити масштаби і значення цього російсько-більшовицького злочину проти українства знаходять усе менший відгук у суспільстві. Ніхто не покарає за фотографії шашликів і нарочиті веселощі у цей день. Ніхто не засудить за демонстративне відзначання
200-річного ювілею Фридриха Енґельса,
"человека будущего", в цей день. Але також мало хто насмілиться вважати такі або інші
прояви ментального каліцтва духовних
і фактичних нащадків наших катів нормою чи звичною людською поведінкою. Хоча існування поруч із нами людей, які залишаються осторонь наших трагедій та катастроф – і нинішніх,
і минулих, – приблизно такий самий медичний
факт, як і невмируще бажання
84% населення Росії відмовити нам в існуванні. На війні як на війні. Отже, якщо сьогоднішні українці по-справжньому можуть бути об'єднані в ідеологічному плані, то саме за допомогою цієї віддаленої в часі трагедії. І це доконаний факт. І навіть якщо ви,
озброєні палкими візіями економічних зростань і життєдайними
прикладами азійських тигрів,
плекаєте якісь сумніви в її продуктивності
для національного наративу,
мало хто здатен заперечити, що саме Голодомор реально об'єднує умовних – коли брати головний політичний поділ сьогоднішнього дня – "зелебобіків" і "порохоботів".
І навіть якщо ви в унісон з теперішнім
ґарантом Конституції наївно запитуєте "хто це зробив?",
сторонні люди подумають, що ви – ідіот,
та все ж не кінчений. Та що
там ґарант, який у гонитві за рейтинґами намагається догодити всім... Навіть деякі політики-опезежисти, стаючи на горло власній пісні, вважають, що краще лицемірно
викласти фото зі свічкою, ніж опинитися
поза національною спільнотою.
Їх за ті свічки в Москві точно ніхто не похвалить, в Україні ж
такого ідіотизму їм не подарують тільки їхні віддані адепти
– та й то, як акваріумні рибки,
лише на кілька коротких миттєвостей. Те, що колективна робота пам'яти й скорботи з приводу травми, витісненої впродовж довгих десятиліть у закамарки колективного й індивідуального несвідомого кількох поколінь, сяк-так відбувається, –
наш безперечний і найбільший
суспільний здобуток. Визнання Голодомору як найбільшої
травми – це символічний вихід із совєтського наративу "єдиного
народу" і відокремлення "нас" від "них". Дехто скаже, що цього
замало (і десь трохи матиме свою приватну позитивістську рацію), але я вважаю, що без такого процесу самоусвідомлення все інше українське життя – включно з оборонною війною на сході країни – просто би не мало значення. Адже дискусія про національно-державні
наративи в контексті
Голодомору обмежується не лише
проблемою здатности/нездатности
злютувати спільноту перед лицем новітніх викликів, які нам приготувало майбутнє, а й речей значно примітивніших, проте не менш значущих
для нашої суспільної свідомости. Вони теж напряму пов'язані з теперішнім і майбутнім, бо саме Голодомор на ментальній мапі нашого суспільства у парадоксальний спосіб може стати антидотом проти одвічного українського катастрофізму і страху перед майбутнім. Знання й визнання правди про Голодомор – це насамперед життєдайне
усвідомлення того, що найгірше в нас не попереду, а позаду, що нація,
яка пережила найтемніші часи
й вижила заради чогось іншого, не може дозволити завести себе в нову катастрофу. Просто тому, що
вона озброєна історичною емпатією до самої себе, до своїх "мертвих і ненарожденних", і здатна порівнювати. Просто тому, що ховати ще не померлих
людей у спільних могилах і їсти
власних дітей – це кінець світу,
після якого не може бути нічого гіршого. Просто тому, що ця нація сформована і деформована Голодомором, вона здатна
оцінювати ризики й оволоділа довгою пам'яттю, якої не знищила в обов'язковому трибі спущена згори совєтська установка на самозабуття
і непроговореність травми.
Вона здатна знову і знову залишатися при житті, бо володіє
інструментарієм самоочищення
і самоусвідомлення. Комусь може видатися, що цього замало
для наративів, але цей звичайний факт виживання наших предків колись у жорстокому минулому здатен не лише допомогти подолати історичну травму, а й упоратися з травмою новою, набагато
свіжішою. Нам потрібно відновити історичний зв'язок і поновити поколіннєву тяглість. Просто
через усвідомлення того, що
ворог у нас і тоді, і нині
– той самий. І що цього разу йому не вдасться, бо ми вже інші. Ворог досі не усвідомив того, що травмував нас, а ми більше не можемо вдавати, ніби не знаємо його в обличчя.
І лише цього, як показує актуальний досвід сусідньої Білорусі, вже дуже
й дуже багато. 30.11.2020 |