незалежний
культурологічний часопис <Ї> |
 www.ji-magazine.lviv.ua Ярослав ГрицакЗвідки нам брати сили Я називаю це філософією
цинічного оптимізму. Її головний постулат: кінець світу неминучий, але
ми маємо робити усе, щоб він стався не за нашого життя Есей написаний
у рамках фокус-теми Українського ПЕН і
НВ 2019—2020 «Що дасть нам силу?» Проект реалізується за підтримки
Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні. Боюсь, що питання «Звідки нам брати сили?» має до мене слабе
відношення. Сил у мене давно нема. Кожен другий ранок встаю з відчуттям,
що мої життєві батарейки «depleted», і що
їх нема чим замінити. Є, звичайно, короткотривалі замінники. Шоколадне морозиво. Запах
свіжоскошеної трави. Різдво. Піжамні дні. Щоденні проходи по 10 км. Але як не можна наїстися наперед, так само й не можна
наперед нанюхатися, виспатися, насвяткуватися
чи находитися. Проживеш один-два дні без цих
замінників, і все починається по-новому. Проти мене діють вік та ефект трясовини — що більше робиш, то
більше не встигаєш. Найбільше сил висотують адміністративні справи, які,
як відомо, з першого разу ніколи не вирішуються. Потерпаєш від цього
не тільки сам, потерпають також рідні та близькі, яких любиш, але
занедбуєш. У моїй уяві існує велике військо останньої надії Окремо страждаєш від неможливості чи неспроможності робити те,
що найбільше хочеш — писати добрі тексти. Бо вже не пишу
так легко, як раніше. Затягую з написанням книжок, які від мене
чекають місяцями і роками. Приходить думка, що це вже кінець. Кожен з нас мав свої 15
хвилин слави, і не треба їх розтягувати на 16-ту, 17-ту і так далі.
Пора це все кидати і робити щось інше. Скажімо, зайнятися садівництвом
чи вчити дітей у сільській школі. Але не даєш себе надурити: і садівництво, і сільська школа
не спасе тебе від самого себе. Та й, зрештою, садівник чи вчитель
з мене напевно був би такий собі. Відтак приходить думка, що бути істориком — не найгірший
варіант. Заняття історією має свої переваги. Воно дозволяє тобі побачити свою
життєву ситуацію у порівнянні. З бідою звикаєшся, коли бачиш, що ти не один такий. Знаю приклад
Франка, за яким при кінці його життя не було кому винести відро. Колаковського, одного з найбільших християнських
філософів, труну з яким маловірний (бо як ще інакше його
назвати?) римо-католицький священик не дозволив внести
у костел для відправи. Борони Боже, не маю наміру ставити себе поруч з великими людьми.
Я уже не підліток і давно розпрощався з підлітковою мегаломанією. Просто
доля великих допомагає зрозуміти, що життєві поразки неминучі.
Бо якщо їм не вдалося, то чого би мало вдатися тобі? Відчуття поразки є нормальним станом, і все закінчиться погано. Про це говорить закон Мерфі: все у світі йде до гіршого. Якщо вам
здається, що це не так, значить ви чогось дуже важливого
не помічаєте. Двісті п’ятдесят років Просвітництва привчили нас до наркотичного
марева, що все буде добре. Навіть Вакарчук про це співає. Ми віримо,
що історичний прогрес приб'є нас до берега утопії, де ми будемо
вільними і щасливими. Насправді, все з точністю навпаки. Нема такої благородної ідеї, яка
би не була перетворена у протилежність. Надії, яку
би не поставили на коліна. Мрії, над якою не можна було
би потім насміхатися. На кожного Гавела є свій Земан,
на кожного Обаму — свій Трамп,
на кожного Стуса — свій Медведчук, на кожну «Небесну
сотню» — свій «Квартал 95». Яке би століття ми не вибрали, бачимо одну
й ту саму історію: безсилість людей перед подіями
та обставинами, їхній неймовірний талант ніколи не тратити шансу втратити
шанс. Для опису цієї ситуації історики вживають метафору «диявол в історії».
Він міцно засів у ній, і нікуди з неї не дівається. У часи воєн і
диктаторів він розганяється до мільйонів жертв. А у мирні часи
перетворює наше життя в рутину і змушує нас з цим змиритися. Добро майже випадково заповзло у цей світ. Воно крихке і недовговічне.
Але саме тому і тим більше за нього варто боротися. Навіть якщо
ця боротьба не обіцяє перемоги. Омелян Пріцак, засновник Гарвардського інституту
українських студій, любив казати (цитую з пам’яті): «Кажете,
що це неможливо зробити? Тоді давайте якраз це робити!
Бо який сенс братися за речі, які можна зробити?». Поляки кажуть інакше — вони підносять тост за успіх нашої
безнадійної справи. Підтекст цього тосту: надія є, доки ми заради неї щось
робимо. Бодай підносимо тост. Я називаю це філософією цинічного оптимізму. Її головний постулат:
кінець світу неминучий, але ми маємо робити усе, щоб він стався
не за нашого життя. У моїй уяві існує велике військо останньої надії. Його провідниками є
не політики й економісти. Його генералами є філософи, літератори,
музиканти, історики, богослови: Сократ, Платон (хоч би що там
про нього не писав Поппер), святий Августин, Бах, Честертон,
Камю, Клайв Люїс, Сімона Вайль, Колаковський, Леннон, Мень, Мілош, Джадт. З українців до цих генералів зараховую Івана Франка з його
лозунгом «Проти рожна перти, проти хвилі йти». І Василя Стуса, який був
з тої самої породи. Я не в перших рядах цього війська. Я плетуся десь
у самому хвості. І не факт, що коли дійде до вирішального
бою, я не стану дезертиром. Мої слабкості безконечні, моя
спроможність встояти перед спокусами мала. Тому, за порадою мудрих людей,
я спробую обнести себе системою перешкод, через яку мені тяжче буде перебратися,
щоб втекти з поля бою. Моя система перешкод складається з доброї музики, великих книжок, і
людей, знайомство з якими додає духу. Коли ділишся цими речами
чи знайомствами з близькими чи студентами, у когось
з них загоряються очі. Це значить, що вони, може навіть цього
не знаючи, теж вступили у наше військо. І відтепер перед їхніми
допитливими і докірливими поглядами мені та подібним до мене буде
тяжче дезертирувати. Тактикою нашого війська є не великі битви, а створення і
запускання вірусу, який підточує вороже тіло. Зло — велике, але добро
заразне. Хто переможе, невідомо. Можливо, що не ми. Але тому
ми тим більше цінуємо свої малі та короткочасні перемоги. І поки
ми не дезертируємо з поля бою, виправдовуючи себе браком
фізичних чи моральних сил, залишається надія, що не все
ще пропало. 27 01 2020 |