www.ji-magazine.lviv.ua

Тамара Гундорова

– Перше запитання до Вас, пані Тамаро, є, з одного боку, очевидним, але саме тому не менш актуальним: чому Ви обрали філологію, а саме літературознавство? Які були причини і спонуки?

– Розпочалося все давно, ще з дитинства, зі школи. Я дуже любила читати книжки – і це, очевидно, традиційний шлях філолога. Я читала все, що завгодно. Мені здається, що в моїй дитячій пам’яті навіть лишилося враження про те, як я вперше пішла до бібліотеки і взяла книжку. Скільки років мені тоді було, точно не пам’ятаю, але поки я дійшла додому, то книжку вже прочитала. Та й в школі література, звичайно, була для мене улюбленим предметом. Я непогано вчилася, писала твори, як всі. Хоча могла б стати медиком. Моя мама працювала фельдшеркою, однак все життя шкодувала, що не змогла здобути вищу медичну освіту. Вона, як і кожна людина, мріяла про нереалізовану себе, бачила своє доповнення у дітях і мене теж, мабуть, бачила лікаркою. Все моє дитинство пройшло між школою і лікарнею, де працювала мама. Я навіть пригадую запах йоду, пригадую, як пахли її руки... Запах цієї лікарні був для мене рідним.

Також в пам’яті є якісь символічні моменти, наприклад, коли вперше зародилася мрія про наукову кар’єру. Можливо, я трохи фантазую, але я пригадую той момент, коли у восьмому класі, вивчаючи творчість Шевченка, я прочитала в останньому розділі, присвяченому вшануванню його пам’яті, що в Києві є такий Інститут імені Тараса Шевченка, який займається вивченням літератури. Пам’ятаю, як мені тоді перехопило подих, я подумала собі, що там, певно, якісь небожителі працюють. Я, звичайно, захотіла бути серед них, і це було бажання, яке, мабуть, визначило мій шлях. Я навіть не думала про те, щоб туди потрапити, але це несвідоме прагнення стало моєю зірковою мрією.

Якось у старших класах у нас почала викладати літературу молода вчителька, яка щойно закінчила Полтавський педіститут. Я, до речі, родом з Полтавщини, з помежів’я між Полтавщиною і Харківщиною. Так от, ця вчителька, Ніна Петрівна Либідь (пізніше вона повернулася до педінституту і викладала там), звичайно ж, помітила мою любов до літератури і всіляко підтримувала мене. Коли на її запрошення до нашої школи приїздили викладачі з педінституту, вона, звичайно, на уроках, так би мовити, «показувала» мене. І, в принципі, я би могла поїхати вчитися до Полтави. Однак я таки опинилася на філології в Києві.

Знаєте, є такі доленосні речі, до яких я часто повертаюся подумки, оскільки вони для мене стали знаками долі. Отже, тим, що я потрапила до Києва, завдячую своїй мамі. Саме їй на очі потрапило оголошення, опубліковане в газеті «Молодь України», про конкурс для абітурієнтів-філологів, який проводив Київський університет. Хоча часу було небагато, я вирішила взяти в ньому участь і надіслала свої відповіді. Потім, коли я вже й забула про той конкурс, мені прийшло повідомлення, що я стала переможницею першого туру. Другий тур відбувався у Київському університеті. Дуже добре пам’ятаю день, коли вперше приїхала до Києва, – це було 22 травня 1972 року. Я була серед переможців другого туру також – це, зрештою, і вирішило мою долю, оскільки саме тоді я зрозуміла, що мені потрібно їхати не до Полтави, а до Києва. Ось так я стала студенткою філології Київського університету.

«Київ того часу – це водночас і радянщина, що стає все сильнішою, і творчі пориви, яких вона не може стримати, вони все одно існують, прориваються…» 

– Цікаво дізнатися про Zeitgeist Вашого покоління, про дух часу Вашого студентського періоду. Знаємо, що початок 70-х років – це час «брєжнєвських заморозків», початки арештів і репресій інтеліґенції... Яка тоді була атмосфера в Києві і як Ви її відчували? Які були тренди Вашого студентського життя?

– Так, справді, 1972 рік – початок офіційних репресій і боротьби з дисидентством та вільнодумством.Пригадую, як на першому курсі мене попросили в деканаті віднести якісь папери п’ятикурсниці, яка мешкала в гуртожитку. Як потім я дізналася, вона, власне, й була однією з тих, кого напередодні виключили з університету, як тоді говорилося, «за націоналізм». Пам’ятаю, як, передаючи ці папери, я уважно приглядалася до неї, адже вперше бачила людину з цього середовища.

Загалом, студентське життя 70-х років було дуже різне. З одного боку, це жорсткий контроль, цензура, безкінечне вивчення партійних документіві перестороги, щоб хтось чогоськрамольного не сказав. Наприклад, пригадую, як скликали загальні збори, де обговорювалася поведінка Наталки Білоцерківець, в якої нібито знайшли заборонену літературу. Комсомольські збори, конспекти творів марксизму-ленізнізму – цього було вдосталь у ті часи. Це було частиною нашого життя. З іншого боку, я мешкала в гуртожитку, і там, попри все, у студентське життя проривалися нові ідеї, ми обмінювалися книжками, спілкувалися, були спраглі до нових знань і нових людей. Дух творчості був також і в літературній студії, яку я відвідувала. Там відбувалися творчі зустрічі і обговорення, зі студентських років пригадую, як читали свої вірші Людмила Таран, Наталка Білоцерківець, Василь Герасим’юк, – те покоління, до якого я належала. Тому Київ того часу – це водночас і радянщина, що стає все сильнішою, і творчі пориви, яких вона не може стримати, не може прибити, вони все одно існують і прориваються…

Також хочу сказати, що університет того часу – це не лише студенти, але й викладачі. У нас, наприклад, загальне мовознавство викладав Андрій Білецький – людина колосальних знань, великий ерудиті знавець багатьох мов. Також велику роль у моєму житті тих років мала студентська наукова діяльність. І тут хочу добрим словом згадати двох моїх викладачів. Перший – Ісай Якович Заславський, професор російської літератури. Він закінчив університет ще до війни, слухав і, здається, сам захоплювався формалістами, пройшов війну. Згодом в університеті не лише викладав, а й вів спецсемінари, запрошував на них цікавих і неординарних лекторів, багато працював зі студентами. Він вмів згуртовувати навколо себе і зацікавлювати науковими ідеями. Завдяки йому я побувала в тодішній найбільшій бібліотеці, Лєнінці, як неформально вона називалася, в Москві, де ми мали можливість працювати з військовою пресою, укладаючи бібліографію художніх публікацій. Інший його спецсемінар стосувався «Літератури народів СРСР», що сьогодні звучить, звісно, дуже по-радянськи, але насправді це була можливість не лише пізнати різні національні літератури, але й зустрітися з їхніми письменниками, пізнати щось цілком інакше, навіть екзотичне. Завдяки цьому проектові я мала змогу відвідати Самарканд і Ташкент, познайомитися з узбецькою поетесою Зульфією, про яку я написала статтю, що була опублікована в тодішньому науковому збірнику. Такі студентські наукові товариства були важливою частиною життя, вони надзвичайно збагачували мене.

Друга моя викладачка, яку згадую з великою повагою і любов’ю, – це Галина Кіндратівна Сидоренко, першокласна фахівчиня з віршознавства. Я записалася на її науковий семінар, відвідувала її спецкурси, писала в неї курсові роботи. Галина Кіндратівна – представниця старої академічної інтеліґенції, як і Ісай Якович. Так сталося, що мені пощастило ще застати викладачів, сформованих передвоєнною школою, які мали за собою першокласний вишкіл, знали і любили літературу, були далекими від соціологізму. І в них я багато чого навчилася. Загалом, професори були двох типів: одні належали до передвоєнної старої школи, інші – фронтовики, ті, хто прийшли після війни і стали професорами університету. Це нове покоління викладачів тогочасного Київського університету, яке прийшло після війни, було своєрідним, звичайно ж, дуже радянським, але й там були мислячі люди. Згадую, наприклад, Миколу Йосиповича Сиротюка, професора і письменника, чи видатного лінгвіста Іллю Корнійовича Кучеренка. 

Мені пощастило, що після другого курсу я потрапила до групи славістів, які їхали на мовно-ознайомлювальну практику до Польщі. Був 1974 рік. Більше місяця влітку ми провели у Варшаві та Кракові. Це був зовсім інший світ, який відкрив мені не лише Польщу, але Захід як такий. Окрім мовної практики, ми відвідували музеї, театри, бібліотеки, я вперше наживо побачила там авангардистський живопис, модерні театральні вистави, вперше побачила «Хрещеного батька». Польські студенти були не такими зашореними ідеологічно, своїми запитаннями і репліками вони спонукали нас до дискусій і відкривали нам нові речі, про які ми не здогадувалися або не знали. Мене особисто це спонукало задуматися над тим, що насправді здавалося очевидним... Тож атмосфера, в якій я жила та навчаласяв студентські роки, багато чого мені дала. Не можу сказати, що це був лише застій чи втрачений час, адже існували різні можливості, що стимулювали інтерес і дозволяли себе розвивати. Мабуть, доля мені допомагала, бо щастило ці можливості знаходити й користуватися ними.

«Текст – це жива істота, організм, до якого ти підключаєшся і або вловлюєш його ритми, його внутрішнє життя, – або ні».

– Ваша перша монографія, що стала результатом аспірантських років і вийшла у світу 1985-му, присвячена творчості Івана Франка. Ви згадували, що походите з межі Харківської та Полтавської областей, а водночас є київською людиною. Аж тут першим досвідом серйозного літературознавства для Вас стає Франко, чия творча біографія пов’язана зі Львовом та Галичиною.Як це сталося?

– Це одна з болісних тем у моєму світі і дуже добре, що Ви її торкнулися. Отже, я розповім історію про те, чому саме Франко і як я до нього прийшла. Закінчивши університет, я іншої долі, окрім як іти далі в науку, не бачила. Але, оскількия не мала ніяких потрібних знайомств, то на той час залишитися в аспірантурі в університеті не могла. Тоді ж мене скерували за розподілом вчителювати у восьмирічну школу в Підгірцях, що під Києвом. Насправді я могла опинитися в Колодяжному, але, побачивши, що це далеко від Києва, обрала цю малесеньку школу на вісім класів, щоб бути близько Києва і мати змогу їздити до бібліотеки. Я вирішила собі, що спробую вступити в аспірантуру до Інституту літератури. І тут велике значення в моєму житті відіграло знайомство з Леонідом Миколайовичем Новиченком. Ставлення до Новиченка різне: і позитивне, і негативне. Він писав пропартійні речі, критикував «Собор» Гончара, але, як на мене, був філологом від Бога. По-своєму цікавими є його праці про Рильського, Тичину – передусім як зразки так званого радянського літературознавства, але зразки творчі, не кондово-примітивні. 

Отже, коли я навчалася на четвертому курсі, у нас ввели спеціалізацію «літературна критика», і звісно, що я пішла туди. Ми мали можливість слухати літературних критиків, вчилися писати рецензії, аналізувати твори, стажувалися у тодішньому «товстому» журналі «Вітчизна». Це був ковток свіжого повітря: ми зустрічалися з тогочасними літературознавцями з Інституту літератури, письменниками, зокрема, познайомилися з Іваном Драчем. Також я брала участь в нараді молодих критиків в Ірпені. Власне,там я і познайомилася з Новиченком. Пізніше попросила його поглянути на мою диплому роботу (вона, до речі, була про Олеся Гончара) і, прочитавши її, він написав, що мені обов’язково треба займатися наукою, я повинна вступати в аспірантуру і що він не проти взяти мене до себе. Однак виявилося, що місцяв аспірантуру до нього того року не було, лише наступного, натомість було місце у відділі до жовтневої (як тоді називали) літератури. Вичекати ще рік у тій школі, де я навчала, для мене було смертеподібно, тому я вирішила, що спробую вступити в аспірантуруу відділ дожовтневої літератури. 

Півлітая сиділа в Києві, працювала в бібліотеці Вернадського і писала свій вступний реферат про психологізм у Михайла Коцюбинського. З цією статтею пов’язаний ще один дуже цікавий і важливий момент. У ситуації 70-х років попри те, що Інститут літератури перебував у центрі ідеологічних баталій, партійних зборів, боротьби з інакомислячими, вньому все-таки були і порядні люди. Отже, подавши документи до аспірантури, я готувалася до іспитів і працювала в сільській школі під Києвом. Раптом отримую листа від вченого секретаря з проханням з’явитися до Інституту. Як виявилося, мій реферат отримав дуже добру рецензію, але була одна, так би мовити, ідеологічна проблема. Я посилалася на двох вчених, яких не можна було згадувати і ті часи, а саме – Михайлину Коцюбинську і Миколу Зерова. Михайлину Коцюбинську напередодні звільнили з Інституту за «буржуазний націоналізм», а на Зерова посилатися в ті часи взагалі не можна було. Сучасним людям важко це уявити, але було саме так. Але я, пишучи свій реферат, не могла обійтися без їхніх праць. І от мені тактовно натякають, що можуть дозволити передрукувати реферат, знявши ці імена. Лише так можна було допустити мене до іспитів. Розумієте, це 1972 рік, це Інститут літератури.Такий акт, в принципі, – антизаконний. Мене могли відкинути просто так, а то ще й приписавши ідеологічну крамолу. Тим, де я є і ким я є, я завдячую людям, які пішли на цей крок і зробили можливим моє майбутнє, – Миколі Миколайовичу Павлюку, Ростиславу Софроновичу Міщуку, Миколі Григоровичу Жулинському. Я вдячна їм за те, що вони не поламали мого життя. Не знаю, як би воно склалося інакше. 

Я успішно витримала вступні іспити і стала аспіранткою Інституту літератури. Моїм керівником було призначено Бориса Андрійовича Деркача, на той час – заввідділу і заступника директора Інституту. Кажуть, що він був також генераломчи майором КДБ. Він ставився до мене досить незле: головне, що не заважав працювати. Та, здається  мені, що він навіть не читав моєї кандидатської роботи. 

Я хотіла писати про Мирного або Нечуя-Левицького – про тих письменників, кого, як східнячка, відчувала нутром, чия стилістика лягала на ритми мого життя, мого існування, моєї ментальності. Певний час тема роботи була не визначена. Одного разу в Інституті мене перепинив тодішній директор Микола Шамота і сказав: «Так, а я вас не знаю. Хто ви? Я хотів би з вами познайомитися. Зайдіть до мене разом зі своїм керівником». Не знаю, чи це так було заведено з усіма аспірантами, але ми з Борисом Андрійовичем пішли на авдієнцію. Мушу сказати, що в кожної людини є різні сторони, зокрема і в такої одіозної особистості, як Шамота. З одного боку, це, безперечно, ідеолог, партійний діяч, людина жорстка, і ми знаємо, скільки зла він зробив. Його всі боялися в Інституті. На засіданнях, коли він говорив, була така мертва тиша, що чути було, як муха пролетить. З іншого боку, маю сказати, що він не був бездарний, мав відчуття літератури. Отож, він запитав мене про тему роботи, про що я б хотіла писати. Коли я сказала йому, що мене цікавить тема інтеліґенції і те, як вона розробленав літературі, він сказав: «Ви знаєте, візьміть Франка. Він для вас буде цікавим». Я заніміла. Франко мене лякав передусім своєю величчю, своїми текстами, своїм стилем, який був геть іншим, не таким, до якого я звикла і який мені імпонував. Я пригадую, як ми вийшли з керівником у коридор, і він сказав: «Ну все, тема сформульована – “Інтеліґенція і народ в повістях Івана Франка”».

Ось так я отримала цю тему. Добре, що інтеліґенцію хоча б залишилив назві. Я почала знайомитися з темою, читати все, що могла, – все, що могла роздобути. Перечитувала Франка, вживалася у нього, аби зрозуміти. Література для мене жива. Текст – це жива істота, організм, до якого ти підключаєшся і або вловлюєш його ритми, його внутрішнє життя,– або ні. І я намагалася налашатуватися на Франкові ритми, інтонації, на його стилістику і рух думки. Це було, звичайно, непросто: спершу це було проблемою, Франко мені не подобався, я пручалася і водночас змушувала себе вчитуватися, вслухатися. І лише начитавшись його безкінечно, я відчула, що він став мені знайомий, що я вже можу відчувати його текст та впізнавати його. Так і відбулося моє входження у світ Франка.

«Австралія зробила з мене постмодерністку»

– З точки зору інтелектуальної біографії ситуація, коли спершу відчуваєш спротив, а потім розумієш, що це було не випадково, є вкрай цікавою і часто симптоматичною. У1996-му Ви повертаєтеся до франківської теми, публікуючи у Мельбурні книжку «Франко не Каменяр», а ще через десять років, у 2006-му, перевидаєте її, доповнену частиною «Франко і Каменяр». Ким для Вас став Франко у 1990-ті і яким є дотепер? 

– Оскільки я працювала у відділі літератури XIX століття, мені доводилося займатися різними темами, зокрема і Франком, хоча це було вже після захисту дисертації. В той час готувався двотомник «Історія української літератури», де розділ про Франка мав писати Олексій Дей, але так сталося, що він помер. Біографічну частину він уже написав, але для завершення розділу потрібно було шукати інших авторів. Дирекція вирішила розділити розділ між декількома людьми. Мені доручили писати основну частину про творчість (про поезію і прозу), а Ларисі Захарівні Мороз – про драматургію. Отже, я знову повернулася до Франка, почала його перечитувати. Я написала тоді цю основну частину, тож і в наступній «Історії української літератури» новий розділ про Франка судився мені. Мушу сказати, що коли дещо відходиш від теми і займаєшся чимось іншим, то потім бачиш її по-новому. Після дисертації я готувалася писати про Михайла Яцкова і «Молоду Музу», однак мені знову довелося повернутися до Франка. Моя дисертація – це було борсання у великій теорії, яку я ще не дуже знала і яку тільки намацувала. Я намагалася знайти нові підходи, яких мені в теоретичному, методологічному планах ще бракувало. Повторно звернулась до Франка вже після стажування в Австраліїв 1991 році. 

Тут зроблю важливі відступи.

Австралія стала для мене неймовірною можливістю. Це була змога наче повернутися в часи навчання – стати sempertiro, як у Франка. Мене завжди тягнуло до нових ідей та теорій, і я, що могла, те й читала, але на початку 90-х почувала себе ніби загнаною в кут. Мені бракувало нових перспектив і нових методологій, я нудилася в тому, що було навколо, і якимись фрагментами, уривками вхоплювала те, що доходило з іншого боку, із Заходу. Мені хотілося освоїти і зрозуміти нове. Можливо, я не мала вчителів, які могли мені щось підказати. Опинившись у такій ситуації, я дуже хотіла вчитися.

Доля дала мені шанс. У 1989-муроці я опинилася в Гарварді, де виступила з доповіддю на теоретичному симпозіумі. На той час я почала цікавитися модернізмом і підготувала доповідь «Естетична свідомість ранньогоукраїнського модернізму». Я простудіювала чимало матеріалів про те, як розглялядається модернізм в інших слов’янських літературах і на Заході. Моя доповідь і стаття, яка з’явилася друком у грудні 1989 року, була, думаю, першою в Україні працею, що розпочала новий період зацікавлення українським модернізмом після досить довгого періоду замовчування. На той час такої теми, як «український модернізм», не існувало в літературознавстві. Думаю, що моя доповідь, виголошена спочатку у себе в Інституті, а потім у Гарварді, стимулювали появу і знаменитої праці Соломії Павличко, і публікації про модернізм зарубіжних українознавців.

Скажу, що і в інших літературах, зокрема слов’янських, новий етап перевідкриття національних форм модернізму припадає на кінець 1980-х. Однією з методологічних засад такого перевідкриття було те, що підривалася загальноєвропейська модель модернізму як єдиного уніфікованого явища. Донедавна вважалося, що якщо до такої моделі інші літератури, зокрема слов’янські, не дотягували, значить вони модернізму не мали. Але, знайомлячись з працями польських, словацьких, болгарських, чеських дослідників, я побачила, що вони в такій самій ситуації, як і ми, що вони теж підходять до того, щоб говорити про різні форми модернізму. Я вловила цю потребу, і це було те, чого я потребувала і що мене цікавило. Власне, тому я й почала займатися модернізмом. 

Як я опинилася в Гарварді? У період так званої відлиги починають налагоджуватися зв’язки між українськими науковцями та західними інституціями. Важливу роль відіграли в той час українсько-американські симпозіуми, започатковані професором Грабовичем, на той час директором Українського Гарвардського Інституту. На черговий конгрес, що мав відбутися у США, у нас в Інституті чи не вперше була організована конкурсна система відбору. Кожен співробітник міг взяти участь у змаганні, для цього треба було виступити зі своєю доповіддю на Вченій раді, а спеціальна комісія мала відібрати переможців. Врешті було відібрано п’ять чи шість осіб, серед яких була і я. 

На цьому симпозіумі в Гарвардія познайомилася з Марком Павлишиним, Омеляном Пріцаком, Іваном Фізером, Мирославою Знаєнко і багатьма іншими вченими, які стали моїми колегами і друзями. Для мене відчинилося вікно на Захід – я побачила інший світ, інше мислення, усвідомила, що воно мені не чуже, що я його розумію і що сама майже так і мислю, що насправді немає чіткої межі між нами, навіть незважаючи на те, що ми говоримо різними мовами. Я зрозуміла, що є цілий пласт нових методологій та теорій, з якими ще не знайома.

Повернувшись з Америки, я мріяла податися на стипендію до Польщі, адже тамтешні науковці завжди були відкритідо західних ідей і в них можна було повчитися. Але так сталося, що в 1991 році мені трапилася не Польща, а Австралія. Звичайно, вибір був непростим: в мене була родина, семирічний син. Взяти і поїхати на ріктак далеко видавалось якимось божевіллям. Але я мріяла про науку, про навчання і все-таки поїхала. Дев’ятимісячне перебування у Монаші було надзвичайно інтенсивним та напруженим досвідом. Кожного дня я працювала в бібліотеці, перечитувала і вивчала праці тепер звичних, а тоді невідомих досвідників – від Деріди до Крістевої. Також я вивчала англійську мову, бо не вивчала її ані в школі, ані в університеті, почавши студіювати її щойно після поїздки до Гарварду. 

Я дуже вдячна долі, що вона подарувала мені Австралію. Передусім – це знайомство і спілкування з Марком Павлишиним, але також пізнання Австралії як цікавого і незвичного регіону. Окрім всього іншого, це було геокультурне відкриття. Австралія – зовсім інший континент, це не Америка і не Європа. Тут я побачила світ цілком з іншого боку, то була мапа, де в центрі світу була Австралія, а не Америка чи Радянський Союз. Австралія тяжіла до сходу, тісно взаємодіяла з ним. Серед моїх друзів були японці, корейці, китайці. Цей світ навчив мене мислити постколоніально. Ідеї, які формувалися саме в цьому контексті, багато чого мене навчили. Насправді Австралія зробила з мене постмодерністку. Повернувшись до Києва, я привезла стоси паперів і копій праць, які стали відомі в Україні років на десять пізніше. Знаєте, ми раніше, приїжджаючи зі стажування, привозили з собою валізи копій. В останні дні і ночі ми намагалися скопіювати все необхідне. Кожен із нас творив свою власну «західну бібліотеку».

«Франко не Каменяр – це заклик до переосмислення Франка».

Тепер повертаюся до Франка. Після Австралії і Гарварду я бачила його вже по-іншому, і мій новий розділ про нього до «Історії української літератури» моєму тодішньому керівнику Михайлу Трохимовичу Яценкові не сподобався. Мене почали навчати, як треба писати про Франка (що не виходило поза межі трафаретів), а мені було смішно. Я була гонористою, вислухавши критику, вирішила собі, що все-таки ні, залишу все так, як воно написане. А потім, листуючись з Марком Павлишиним, згадала,що маю понад сто сторінок про Франка, і мене змушують все переробляти, а я не хочу. Він попросив мене прислати йому текст. І прочитавши, Марко повідомив, що вони із задоволенням видадуть його в Монаші окремою книжкою. Потім він розповідав, що друкарка, передруковуючи, читала деякі фрагменти вголос як бестселер. Це було, звичайно, дуже приємно і абсолютно несподівано. 

Книжку я назвала «Франко не Каменяр». Я обрала саме цю назву, і це було принципово. Мучила і ображала фальшивість і спрощеність трактування Франка як Каменяра, пророка, вождя, борця. Для мене він є значно цікавішим, аніж ті рамки, у які його звичайно ставили (а часто ставлять і зараз). Кожного разу, коли я чую «Франко – Каменяр», я відчуваю фальш. Одна з основних ідей, які мене цікавили найбільше, – це роздвоєння Франка, – і персональне, і текстологічне, і наративне. Власне, я розпочала про це писати ще в кандидатській дисертації, де під кутом зору колізії двійництва прочитала всього Франка. Тоді побачила страшні колізіїі драми, які пронизують його творчість, побачила, як цікаво і по-модерному він розкривається і самооголюється. Франко був предтечею психоаналізу, ще передфройдівського. Він взяв на себе місію культуротворення, щоб зробити народ «паном на своєму полі», сформувати і навчити національну інтеліґецію, намагався поєднати «вершини» і «низини» – соціальні і духовні. Грав певні ролі і одягав маски – «мужика», «Каменяра». 

Франко зовсім не є одноплановим, яким його зображає радянська або народницька критика.Тому, по суті, Франко не Каменяр – це заклик до переосмисленняі перепрочитання творчості Франка. Мені йшлося про його гуманітаризм останнього періоду життя, коли він знайомить з духовними скарбами світової культури і творить свій варіант неокласики – літератури духовного порядку. Мене цікавили речі, що пов’язували Франка з психоаналізом, цікавило, в чому полягав його натуралізмі романтизм, цікавило, як він, створюючи «Украдене щастя», пов’язував свою драму з Софоклом та Едіпом.

Пізніше не так книжка, як сама назва «Франко не Каменяр» перелякала багатьох. Хоча нічого крамольного всередині немає, саме назва виявилася страшною, бо замахувалася на канони і стреотипи. Вже трохи пізніше у 2006 році я дописала ще одну частину – «Франко і Каменяр». Це зовсім не поверненя до формули «Франко=Каменяр», зовсім ні! Центральною ідеєю цієї частини є гностична драма – живопоховання, гнозис, масонство, а також «цілий чоловік», «мати-природа», аскет як топоси символічної ідентичності Франка, виражені в його творчості. Мені була важливою Франкова діяльність як дослідника культурно-історичної школи, його статті про давню літературу, його докторська дисертація. Я звернула увагу, що він багато пише про єресі богомилів і гностиків, про синкретичність раннього християнства і східні впливи, аж до історій і легенд про Будду. Неканонічне християнство, софійність, містичні єресі, у яких важливий дуалізм душі і тіла, ідея живопоховання, розмова душі з тілом, ідея матері-природи, тяжіння до вічної жіночості, яке видно у його праці про Данте, – всі ці ідеї формують ще один образ Франка як мислителя і надзвичайно цікавого культурософа. Отже, у моїй другій частині Каменяр – це гностичний двійник самого Франка. Не можу сказати, що я тут усе зрозуміла і до кінця розкрила, все одно залишається багато загадок. І це саме той Франко, який мене цікавить.         

«Одна річ – проголосити незалежність України і розпад Радянського Союзу, а інша – побудувати нове мислення».

– Більшість Ваших наступних книг постали як результат ментального, а відтак культурного та інтелектуального перелому, що відбувся на межі 1980-х і 1990-х. Спільною проблематико-тематичною ознакою цих праць є аналіз ситуації почáтку, зародження чогось в умовах транзитності, межовості. «ПроЯвлення слова» – про початок раннього українського модернізму; у «Післячорнобильській бібліотеці» йдеться про те, як екологічна, геополітична та культурна катастрофа стає початком нового відліку; у «Транзитній культурі», де провідною темою є кітч, ідеться про межові стани культури, межові тексти. Пригадую, Олег Лишега стверджував, що поезія передусім говорить про надломи; то, може, справжня література – це завжди надлом?

– Тут треба подумати... Я про це ще не згадувала, але, якщо говорити про 1980-90-ті роки, то важливу роль у цей період відіграло моє зацікавлення фемінізмом. Нове покоління, а з ним нове мислення, приходилив літературу, науку, культуру загалом саме в цей час, і перед вели жінки. І Соломія Павличко, і Віра Агеєва, і Ніла Зборовська – мої близькі колеги – включалися в переосмислення великих канонів, відкриваючи для себе ідеї і механізми феміністичногї критики і фемінізму як суспільного руху. Ми брали на себе роль не те що реформаторів, а людей, які говорять про інше, мають свої альтернативні погляди і не бояться про них заявляти. Це було нове покоління насамперед жінок, яке скидало догми канонічності і патріархальності. Я дуже рада, що була причетною до цього руху. В цьому ж руслі заявляє про себе і Оксана Забужко. З’являються «Польові дослідження з українського сексу» – революційна річ не лише своєю назвою, але й стилістикою та ідеологією, адже тут фемінізм поєднується з постколоніальною свідомістю, жінка починає відверто говорити про себе, про свою тілесність, ставить серйозні питання про суголосність гендерної і сексуальної підневільності та політичної і мовної несвободи. Жінка постає багатоликою, поліфонічною, і немає суперечності між її іпостасями інтелектуалки та «лотри». З’являються знамениті «Рекреації» Юрія Андруховича, на сцену виходить «Бу-Ба-Бу». Ми були на гребені нової епохи змін і, мабуть, змогли вловити її дух, – феміністки і гендеристки, як тоді називали нас, доєдналися до ріки змін, і вона нас понесла далі. Це був період розломів і ревізій. Справді, одна річ – проголосити незалежність України і розпад Радянського Союзу, а інша – побудувати нове мислення, освоїти його, запропонувати інші моделі життя, культурного процесу, літератури. 1990-ті пульсували новими можливостями, ідеями, відкриттями. Це був один найбільш творчих періодів доби Незалежності. 

У 1986 році стався Чорнобиль – велика травма, що підірвала радянську свідомість, а також стимулювала розвиток нового мислення 1990-х (про це – у книжці «Післячорнобильська бібліотека»). Разом із ядерною катастрофою Україна долучалася до великого глобалізованого світу, ми відчули себе його частиною. І не тільки через те, що відкрилися кордони чи зруйнувалася Берлінська стіна, а тому, що ми всі перебували на одній хвилі. Саме тоді філософи почали говорити про кризу просвітницьких ідей, становлення нової літератури, про нелінійне мислення, і Чорнобиль синхронізував нас із цими процесами. Ми стали цікавими для Заходу, а, переживаючи чорнобильську травму, ми пригадали інші травми, зрозуміли всю фальшивість радянської системи, пережили розпад Союзу і народження незалежної України, відчули на собі, що значить жити в постапокаліптичному і постмодерному світі. Постмодернізм фактично вибухнув на окраїнах Європи – і він був такий і не такий, як на Заході. Все синергетично підживлювало одне одного: і фемінізм, і ґендерна критика, і постколоніалізм, і посттоталітаризм, і постмодернізм. Так складалася цілком нова ситуація «проговорення травми» – надзвичайно цікаве явище кінця ХХ століття. Як учасниця і свідок, а частково й аналітик того покоління у книзі «Післячорнобильська бібліотека» (2005), я вважаю ті часи надзвичайно важливими і продуктивними. Прикметною була назва моєї статті 1993 року про «Московіаду» Андруховича – «Постмодерністська фікція з постколоніальним знаком запитання». 

Наступна моя книга «Транзитна культура. Симптоми постколоніальної травми» (2013) показує дальше зацікавлення сучасністю і є насправді продовженням «Післячорнобильської бібліотеки». Її б можна назвати постмайданною’2006. В центрі її уваги – симптоми травмованої колоніальної свідомості, а також спроби подолання травм. Серед травм, про які я говорю, – симптом лузера, симптом катастрофізму, симптом «смерті Батька», симптом Сердючки і т.п. Коли я писала свою «Післячорнобильську бібліотеку», що вийшла 2005 року, товже говорила про період постмодернізму як минулий, що закінчився десьу вересні 2001-го. Опісля світ змінився, став значно жорсткішим, з війнами, з боротьбою, натомість90-тібули періодом легкогармонійного хаосу, з якого витворювалася багатолика цілість. І я дуже рада, що була частиною та свідком цього процесу.

– Одним із важливих чинників українського гуманітарного життя незалежної України – від 90-х і дотепер – є чимраз більша присутність жінок-учених у загальному голосі літературознавчої спільноти. Чи можете Ви потвердити цю тенденцію? Яка була специфіка Вашого входження в науковий світ як жінки? І яку частину викликів, на Вашу думку, має сучасна жінка-науковиця – у порівнянні, наприклад, з обставинами початку 1980-х?

– Так, упродовж останніх декад присутність жінок в українській науці стала видимою. Можна навіть говорити, що значною мірою вони сформували нові дисциплінарні поля, задали новий рівень, внесли нову тематику. Ми знаємо імена Ірини Бекешкіної, Елли Лібанової, Ганни Єльської, це жіноче обличчя української науки. Усна історія, гендерні студії, дослідження популярної культури, урбаністична тематика – досить назвати ці нові напрямки, щоб пригадати собі тих жінок-вчених, які їх започаткували і стали в них провідними. В середовищі гуманітаріїв і літературознавців жінок взагалі багато. Хотіла б назвати всіх, хто вже заявив про себе в Україні і хто визначає обличчя українського літературознавства, але боюся забути когось. Назву кілька імен – Валентина Хархун, Олена Галета, Софія Філоненко, Ярина Цимбал. Але насправді їх значно більше.

Однак мушу сказати, що попри позитивні зміни, продовжують існувати серйозні проблеми. Попри те, що жінки є активними і видимими, вони присутні, так би мовити, на середньому рівні, жінок рідко допускають на рівень керівних посад. Коли я буваю на загальних зборах Академії наук, то бачу в залі майже дві третини жінок, але в президії ані разу за 15 років я не бачила жодної жінки, окрім Юлії Тимошенко. Туди, в президію, де представлена репрезентативна академічна спільнота, вони не допускаються, і, врешті, це не відбиває ні присутності жінок в науці загалом, ані їхнього внеску в наукову діяльність Академії зокрема. Так само, думаю, відбувається і в університеській науці.

Якщо говорити про те, як я входила в наукову спільноту, то тут теж були свої драматичні моменти. Ніхто інший, як мій заввіділу, колись, у 1990-х, дозволив собі у відповідь на критичні зауваження щодо його роботи під час обговорення відповісти мені: «від жінки можна взяти тільки те, що можна взяти». А коли я подавалася на завідувачку відділу (і то лише тому, що мене намовили колеги, зокрема й чоловіки), мене не лише не обрали, але й перетворили обговорення на судилище. Але це мало потрійну причину – гендерну, вікову (я тоді мала десь років сорок) і тому, що я була «чужинкою», бо мислила по-іншому.

І все ж, по-своєму революційним було моє обрання у 2003 році членом-кореспондентом Академії наук. У відділенні літературознавства я є, здається, четвертою жінкою, яка була обрана членом-кореспондентом за всю столітню історію Академії: Олена Пчілка у 1920-х, Варвара Адріанова-Перетц у 1930-х, Ніна Крутікова у 1950-х і я у 2000-х. А поміж тим у цьому напрямку працювало упродовж столітньої історії Академії наук сотні, а то й тисячі вчених-жінок, серед яких були і першокласні фахівчині.

Якщо говорити про те, як змінилася ситуація, починаючи з 1980-х, то мушу сказати, що чи не головна зміна полягає у зростанні самоцінки жінки-вченої. Є свобода вибору тематики, є самоцінка, впевненість і посвяченість. Зникла жахлива річ патріархально-тоталітарних радянських часів, коли не раз кар’єра жінки пролягала через ліжко начальника. Про це зараз вголос не говориться, але мені багато розповідали про такі випадки. Думаю, що серед молодшого покоління зараз домінують рівні колегіальні стосунки.

«Для мене ідеалом є не широкий публічний інтелектуал, а “кабінетна міль”, яка сидить в архівах, читає і пише».

– Хто стежить за Вашою діяльністю, помічає, що, крім роботи над академічними дослідженнями, Ви нерідко виступаєте на міжнародних наукових форумах, постійно мандруєте, не цураєтеся публічності, читаєте відкриті лекції, презентуєте книжки, викладаєте у кількох університетах. З огляду на це цікаво знати Вашу опінію про те, хто такий інтелектуал і яка його роль сьогодні? Чи кожен вчений мусить фізично перебувати поміж континентами, поміж культурами? Чи конче бути завжди публічним? Як знайти баланс, коли, з одного боку, світ вимагає від тебе постійної включеності, а з іншого – хоче настояних текстів?

– Ваше питання непросте. В наші часи, особливо з появою соціальних мереж, відбувається певне розмивання чи навіть підривання ролі інтелектуала. В моєму уявленні інтелектуал передусім пов’язується із 1960-70-ми роками, тобто з минулими часами, коли він – інтелектуал – був совістю нації чи певної її групи. Наприклад, Іван Дзюба, якого я дуже шаную, поважаю і люблю, чи світлої пам’яті Євген Сверстюк. Інтелектуал – це людина, яка навчає і є моральним авторитетом. Наше суспільство направду потребує навчителів. Але коли починаєш думати, хто може виконувати роль морального авторитету, то таких людей досить важко знайти. Наприклад,УКУ має таку постать – Мирослав Маринович. На мою думку, саме такі люди можуть виконувати цю роль, бо інтелектуал в моєму розумінні, – це людина високих моральних цінностей та ідеалів, людина, яку можна поважати, якій можна вірити і до голосу якої варто дослухатися. Також інтелектуал – це той, хто говорить про головні речі, і мені здається, що ця сутність інтелектуала останнім часом підривається. Справді, відбувається певна підміна інтелектуала грою в інтелектуала, коли останній уявляє себе спеціалістом в усьому. Тим паче, що сучасні медіа, соцмережі дозволяють бути видимим.Але для мене інтелектуал – це той, хто ідентифікується персонально і хто знає свої межі. Адже бути спеціалістом з усього досить важко, якщо залишатися чесним.

Окрім цього, наше суспільство – це суспільство спектаклю, де ти постійно маєш бути на видноті, бути публічною людиною, бути на шпальтах газет, на телебаченні, все коментувати. Мені навіть шкода, коли таких людей заганяють в певну клітку і примушують виконувати всі ці ролі, бо від цього страждають насамперед вони самі. Мені здається, що ідея інтелектуала, інтелектуалізму і його суспільної, культурної, психологічної ролі в сучасному світі суттєво видозмінюєтьсяі переосмилюється. Особисто про себе скажу так: для мене основна сфера моєї діяльності – наука та література. Намагаюся уникати ситуації, коли треба коментувати те, що знаю менше, хоча іноді не вдається. Водночас – так, я люблю читати лекції, ділитися своїми думками, обговорювати їх зі студентами, бо в цих розмовах, дискусіях і для мене самої щось прояснюється, народжуються нові речі. Проте для мене ідеалом є не широкий публічний інтелектуал, а «кабінетна міль», яка сидить в архівах, читає, пише. На жаль, наш час не дуже дає можливості висиджувати тему і витримувати паузу. Ти тоді дуже швидко зникнеш з обрію і про тебе забудуть, бо наш час – це ще й час великої конкуренції, і він досить жорсткий до інтелектуала.

«Наука є колом однодумців, спільнотою експертів, де ти довіряєш тому, хто поряд із тобою, де можеш покластися на кожного і не підозрюєш, що хтось щось списує чи перебріхує… Назвати себе науковцем є великим зобов’язанням»

– Наскільки органічною для Вас як для інтелектуалки в тому форматі публічності, який Ви для себе обираєте, є роль войовниці? А ширше кажучи, наскільки інтелектуал чи інтелектуалка мають брати на себе місію боронити цінності й принципи, які вважають для себе засадничими? Чи Ви відчуваєте себе в цій ролі органічно? І наскільки успішною є для Вас оця пря?

– Дякую за дуже цікаве питання. Я повторю тут слова Франка: «Я любив іти в ряду, але ряду не було». Інколи так виходить, що хочеш чи не хочеш, мусиш брати на себе цю роль. Так само виходило і в мене, зокрема у кампанії боротьби проти плагіату. Дуже хочеться, щоб наша наука розвивалася,як світова, але пострадянські переродження, які в ній відбуваються, сприяють імітації, баналізації, приводять до появи квазінаукових видань і квазінаукових вчених. Іноді доходить до того, що соромно сказати, що ти доктор наук, тому що це звання вже знецінилося як таке. Мені здається, що девальвація науки, яка починається зверху – її непомічання, ігнорування, навіть осміювання, жалюгідна оплата праці науковця – є великою проблемою в Україні. Масова культура баналізує постать науковця. Все починається з того, що наука подається заняттям, яким може займатися кожен і яке відразу веде до відкриттів. Наприклад, школярів у Малій академії наук переконують, що вони займаються наукою, тож вони й самі починають називати себе науковцями. Хоча це навіть не вступ до науки, а лише так – проба пера.

В Україні відбувається профанація науки як сфери діяльності. Іронія, скепсис, недооцінка її – повсюдні речі. Чомусь вважається, що про все можна дізнатися з інтернету, про наукові речі починають говорити кому не заманеться, використовуючи друго- чи третьорядні джерела, популяризатори науки зводять її до паранауки, а дисертації захищають, щоб повісити диплом на стіні офісу або згадати у CV. Розумієте, я сама начебто багато всього зробила, але сказати вголос, що я науковець, – то дуже відповідально... Назвати себе науковцем є великим зобов’язанням, наука – не те, чим може займатися кожна людина. Науковці – рідкісні птахи, тому їх треба плекати, берегти і матеріально підтримувати. 

Може, я ідеалістка, але наука важить для мене справді дуже багато. Наука, щоб там не говорили, для мене є храмом. Вона є колом однодумців, спільнотою експертів, де ти довіряєш тому, хто поряд із тобою, де можеш покластися на кожного і не підозрюєш, що хтось щось списує чи перебріхує. Тому, коли бачиш, як імітація стає масовою, то просто не знаєш, в яку нірку залізти, щоб залишитися самою собою, і не можеш не протестувати проти цього. На превеликий жаль, розмивання наукової репутації і наукових стандартів настільки сильне, що, боюся, побороти його вже не можна. 

А стосовно того, як я борюся і що при цьому відчуваю, то скажу, що я не є людиною дуже рішучою, але з безвиході стаю нею.Особливо тоді, коли відчуваю, що йдеться про речі принципові. Не люблю банальностей, примітивізму, халтури. Колись, ще за часів моєї аспірантури, у нашому відділі хтось сказав, що Гундорова завжди говорить «складне». Так от, хочу вам сказати, що я справді люблю те «складне» і вважаю, що саме про нього потрібно говорити. Всі на перший погляд прості речі є складними. Література теж є річчю складною, творчість Франка і Шевченка є складними, і великою радістю є розібратися в їхній складності, багатозначності. Не люблю механічних спрощень, мене тоді бере образа за того самого Івана Франка чи Лесю Українку, чи Ольгу Кобилянську, бо вони ж такі цікаві, а їх зводять до банальщини. І тоді, мабуть, з цього спротиву я кидаюся в бій і починаю сперечатися. Не знаю, чи вдається щось довести, але принаймні намагаюся захистити цю – таку важливу для мене – складність.

«Насправді жодного періоду з історії не викинеш, так само як і з біографії»

– Ви немало згадували науковців, які жили в радянську епоху. Леонід Новиченко, Степан Крижанівський та багато інших авторів – це проникливі літературознавці, які водночас були прорадянськими. Як бути з їхнім спадком сьогодні? Як трактувати і представляти теоретико-естетичну і літературознавчу думку радянського періоду для теперішнього молодого інтелектуала?

– Нещодавно відділ теорії літератури нашого Інституту з моєї ініціативи започаткував нову тему, яка звучить «Феномен радянського письменника». Є тендеція закреслювати, викидати письменників того періоду з історії літератури, або навпаки – піднімати чи очищати когось. Хтось виправдовує радянськість як «паровоз», який мовляв відкривав шлях для справжньої творчості. Хтось говорить, що радянської літератури в Україні не було, це все чуже, накинуте нам Москвою. Але насправді жодного періоду з історії не викинеш, так само як і з біографії. Радянські письменнники мали свою ієрархію, свої коди, хтось із них ішов у дисиденти, хтось, навпаки, ставав офіційним і канонічним. Тобто були різні репутації та механізми становлення і входження в радянський канон. Навіть Драч це мав, я вже не кажу про Павличка чи Гончара. Цікавить мене і феномен радянського літературознавства, яке теж мало неоднозначних представників. До прикладу, можна проаналізувати постать вже згаданого Леоніда Новиченка. Дехто категорично відкидає його роботи про Тичину чи Рильського, але мені здається, що науковець має брати до уваги навіть ті речі, які є негативними, щоб зрозуміти механізми їхньої появи. Потрібно проаналізувати, які є ключовіідеологеми, як вони трансформуються в інструмент аналізу, на які традиції спираються. Марксистська критика на Заході – звичний напрямок, навіть досить розвинений, його представниками є Террі Іґлтон чи Фредрік Джеймісон, який вважається батьком постмодернізму. Тобто не потрібно нічого закреслювати, варто спробувати науково проаналізувати ці процеси.

Останнім часом працюю з літературною критикою Володимира Юринця і сподіваюся її видати. Маю про нього вже досить багато написаного, зокрема в плані поєднання марксизму з феноменологією. Там цікавенні речі, зовсім не прості. Натомість постать Шамоти, наприклад, – справді зловісна: він мав успіх у Москві, був редактором тамтешньої «Литературной газети»; у Києві зробив багато зла, виступав проти шістдесятників і будь-яких інших форм відхилення від лінії партії. Проте було би цікаво взяти і проаналізувати його постать: відкіля він виходив, ким був, яке оточення його сформувало, чи існувала якась методологія, якої він дотримувався? Про все це можна писати, але, на жаль, у нас ці речі не є предметом зацікавлення. Хіба можливо, історики – вони в таких темах попереду. До речі, тут широке поле і великі можливості відкриває сучасна культурологія з її напрацьованими підходами, які ми, філологи, використовуємо не повністю. Мені здається, що наш рух в напрямку культурологічних студій був би продуктивним.

«Віддаючи свою Азію Росії, ми спрощуємо й зменшуємо себе… Орієнтир на Схід має розвиватися так само, як і орієнтир на Захід».

– Юстейн Ґордер у «Різдвяній містерії» висловлює цікаву думку про те, що осягнути мудрість можна двома способами: або мандруючи світом, або перебуваючи на одному місці і детально вивчаючи все довкола. Так виглядає, що Ви осягаєте мудрість, мандруючи світом. Де Ви хотіли б побувати, куди ще не мандрували? І ще: на мапі Вашої інтелектуальної біографії одниміз топосів є степ: що саме Ви мали на увазі, коли ввели це ключове слово до свої інтелектуальної карти?

–Те, де я хотіла б іще побувати, і степ – речі пов’язані. З одного боку, я, як і всі ми, зорієнтована на Захід, але з іншого – мені дуже близький Схід. Якось навіть хтось сказав мені в Ташкенті, що я схожа на татарку, й іноді мені здається, що східні корені справді десь у мені є. Звісно, це такий собі західний орієнталізм: я люблю все східне, їхню екзотику, яку я собі, може, й вимріяла. Також я люблю Гогена і його картини з Таїті, де я, власне,й хотіла б побувати. Відчуття близькості до Сходу і степ пов’язанідля мене. Передусім біографічно: там, де я народилася, є ліс, є луки і степ, де росте ковила і туди я дуже люблю ходити. Цей степ для мене є органічним, романтичним та ідеальним. 

Таке ставлення до степу пов’язане також із тим, про що я зараз пишу. Я закінчила свою статтю про азіатський ренесанс Миколи Хвильовогоі про «Харків на азіатській магістралі». От ми навіть собі не усвідомлюємо, куди Хвильовий відносить Харків, – а він ставить його на «східнуазіатську магістраль». І я пишу про місто і степ у Хвильового, вони пов’язані між собою геокультурно і метафізично, антропософськи. Колись давніше я мала в Харкові доповідь на тему «Запашне місто Хвильового: місто і степ», ця тема мені не давала спокою. Зараз, здається, я вже її розв’язала для себе. Загалом, степ в українській культурі – це величезний геокультурний топос і серйозна культурософська тема. Південно-східні степи, частина так званої «основної осі», цивілізаційна магістраль. Наші степи – стихія, лівобережна легенда Хвильового, монадність і енергетична сила. 

Говорять, що вся західна цивілізація прийшла із цього степу. Згадую в цьому контексті Юрія Шевельова (якого я мала щастя знати), зокрема його публіцистику повоєнного часу, де він вступає у полеміку з Арнольдом Тойнбі щодо кризи Європи і щодо можливостей її оновлення. Там він ,ставлячи в приклад азіатський ренесанс, говорить про те, що саме Євразія, куди він відносив і Україну, спроможна принести щось нове в повоєнну Європу. Віддаючи Азію Росії, ми спрощуємо й зменшуємо себе. Я не політологиня, але, на мою думку, однією з бід нашого становища є невміння використовувати контакт зі Сходом. Орієнтир на Схід має розвиватися так само, як і орієнтир на Захід. І тут ми маємо унікальну можливість, бо перебуваємо на помежів’ї, як казав Ігор Шевченко, між Сходом і Заходом.

– Чи маєте відчуття, що хотілиби щось змінити у своїй інтелектуальній біографії? Можливо, є якісь втрачені можливості, нереалізовані поїздки, відчуття змарнованого часу. Чи, можливо, хотіли б інакше розставити акценти у тому, що вже написано?

– Складне питання. Звичайно, як і в кожної людини, у мене є потаємні бажання, нереалізовані плани. Я, наприклад, дуже люблю Нечуя-Левицького і дуже хотіла б про нього щось написати, але через брак часу бачу, що не зможу це реалізувати. Тому я рада, що написала моя аспірантка, якій я подарувала цю тему. Адже сучасні молоді люди не хочуть займатися XIX століттям, бо воно для них як плюсквамперфектум – щось далеке. Є речі, які планую написати і над якими працюю, їх насправді багато. Маю цікаві нові речі про Ольгу Кобилянську і хотіла б перевидати свою «Femina melancholica», але то не вистачає часу, то сил чи вміння й мужності відмовлятися від того, що заважає тобі на цьому етапі зробити те, що хочеш. Звісно, є багато речей, які я хотіла б реалізувати, але які не вдалося, але, про це, мабуть, я промовчу.

– Окрім тих українських вчених, які долали труднощі і виклики минулого, постійно з’являються молоді талановиті люди, що не проти присвятити себе академічній сфері в майбутньому. Українець та українка початку 2020-х мають вже інші, та подекуди не менш складні виклики. По-перше, це потреба інтеграції у світовий академічний простір (принаймні комунікації з ним). По-друге, це такі способи пошуку фінансування для своїх досліджень, що не знижували би академічну планку. З огляду на це які поради і підбадьорливі слова (не хочу казати: настанови) знайшлися би в Тамари Гундорової?

– Мені здається, що зараз молоді науковці мають надзвичайно багато можливостей, їм відкриті шляхи в усі сфери і в усі кінці світу. Це велике щастя. Вони знають мови, їм не треба позбуватися спадку радянського літературознавства, вони можуть бути «посередині» між домом і закордоном. На моє переконання, майбутнього для української науки немає без інтеграції у світовий процес. Це не означає, що треба сліпо слідувати чужими шляхами, це означає, що їх треба знати, щоб вибрати свій власний шлях. Українська тематика заграє, якщо знати, що і як говорять про схожі речі в Японії, Німеччині чи Індії.

Але мені жаль, коли наші талановиті науковці від’їжджають за кордон, зневірившись вдома. Вони оголюють наші фронти. Мені б хотілося, щоб вони поверталися додому, започатковували тут центри і лабораторії, розпочинали нові видання, впроваджували нові підходи і допомагали переборювати потоки імітації, яка поглинає нашу українську науку. Реформування наукової сфери в Україні – важка і невдячна справа, хоча певні зміни вже наяву. Дуже бракує асоціації науковців, яка б взяла на себе функцію відновлення інституту наукової репутації, і самі науковці могли б визначати правила на своєму полі. А мої поради молодшим колегам-науковцям можна звести до одного побажання: якщо ви можете жити без науки, облиште і не займайтеся нею. Є безліч інших цікавих занять. Наука любить відданих.

Розмовляв Данило Ільницький. 

Основою цієї публікації є публічна зустріч-розмова в рамках проекту «Інтелектуальна біографія», що відбулася у львівському Домі Франка 17 квітня 2019 року (модератор – Данило Ільницький). Прозвучали також запитання Б. Тихолоза, М. Гнатюка, М. Кобрина та М. Гірняк. Переглянути відеозапис події можна тут.
До публікації матеріал готували Олена Маковейчук, Данило Ільницький, Віктор Мартинюк.
У публікації використано світлини з приватного архіву Тамари Гундорової, архіву Дому Франка та з відкритих джерел.

__________________________

Тамара Гундорова– українська літературознавиця, культурологиня, публічна інтелектуалка, педагогиня. Членка-кореспондентка Національної академії наук України, докторка філологічних наук, професорка, завідувачка відділу теорії літератури Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України.

Авторка низки знакових для українського літературознавства праць, присвячених синтетичному переосмисленню українського модернізму та його європейського контексту; постмодерних стратегій української літератури; проблемі кітчу та межовості, транзитності текстів культури; гендерних аспектів раннього українського модернізму, передусім творчості Ольги Кобилянської; проблемі канонотворення; творчості Івана Франка, до різнопланового аналізу та переосмислення творчості якого Т. Гундорова періодично повертається.

З Тамарою Гундоровою асоціюються не лише ґрунтовні монографії, статті, рецензії та інтелектуальні есеї, які свого часу методологічно та інтерпретаційно освіжили літературознавчий дискурс в Україні, але і її публічна включеність у літературний, інтелектуально-гуманітарний та освітній процеси. Т. Гундорова – одна з найактивніших репрезентанток української гуманістики на світовому рівні, водночас одна із найактивніших вболівальниць та борчинь за глибоке наповнення та якісний розвиток науки та освіти в Україні.

Найголовніші книжки Тамари Гундорової: «Франко не/і Каменяр» (1996; 2006), «ПроЯвлення слова. Дискурсія раннього українського модернізму» (1997; 2009), «Feminamelancholica. Стать і культура в гендерній утопії Ольиг Кобилянської» (2002), «Післячорнобильська бібліотека. Український літературний постмодерн» (2005; 2013), «Транзитна культура. Симптоми постколоніальної травми» (2013).

13 06 2020

http://uamoderna.com/jittepis-istory/tamara-hundorova