www.ji-magazine.lviv.ua

Євгенія Нестерович, культурний критик

Звісно, наше покоління і так вперто опиралося дорослішанню, але до такого ми виявилися морально геть не готові. Ми виросли в добу вже без шаленої дитячої смертності (навіть у наших широтах), і звикло підсміювалися, коли старші родичі бажали нам «здоров’ячка, бо то найважливіше». Виявити себе безсилими проти якогось незрозумілого «грипу» було достатньо болісно; соцмережами ширилися саркастичні меми про те, що через карантин не зійде священний вогонь, і на землю прийде антихрист. «Ну ще цього нам бракувало!», — писали ми на мемах різними мовами світу.

В цілому нам випала унікальна нагода пережити небачений за масштабами одночасний соціальний експеримент — раптову сувору зупинку звичного плину життя і різке переформатування на нові правила соціальної тактики (а пророкують, як наслідок, і стратегії).

Вже майже місяць величезна кількість людей у світі самоізолюється, відмовляється від своїх потреб і бажань під страхом загрози своєму та чужому здоров’ю. Смертельність, чи то пак, сила цієї епідемії, будуть зрозумілі лише по її закінченню, і зараз взагалі як ніколи оголилося, що медицина теж наука неточна; але економічні і соціальні наслідки цієї пандемії ми точно помітимо і відчуваємо вже зараз. Вони будуть різними для різних суспільств, і потребуватимуть хорошого заглиблення у звиклі поведінкові патерни різних спільнот; це вже відбувається у текстах інтелектуалів по всьому світу. Як і з будь-якої кризової ситуації, ми маємо шанси вийти з цієї зі значно глибшим розумінням себе як людей, істот соціальних. І тут цікаво вдивитися кожному в свою сферу.

Скульптура жінки в масці, Валенсія, де скасовано Las Fallas Festival. © Vivitta/Shutterstock

Культурні та креативні індустрії чи не першими почали бити на сполох. Прекарна праця й фріланс зумовлюють високу громадську активність цих прошарків — в усіх країнах здебільшого це люди з нестабільним доходом, найманим житлом, і водночас високими вимогами до якості життя. Вони звикли боротися за свої права, бо їхні права здебільшого погано окреслені, і не дуже інтерналізовані у систему неоліберальної економіки. В Україні ця непевність примножується ще й тим, що (кажуть) загалом близько 60% нашої економіки перебуває у тіні. Додайте до цього розуміння, що перші цивілізовані та більш-менш незалежні національні культурні інституції виникли у нас всього 5-6 років тому. УКФ існує лише 3 роки, нагадую. Українське кіно почало отримувати підтримку лиш трохи раніше.

В карантин українські «креативні індустрії» (є багато питань до цього терміна, але ви розумієте, про що йдеться) увійшли з чудовим національним прокатом чуйного і смішного фільму «Мої думки тихі», успіхами української боді-позитивної реперки Альони-Альони в Польщі, перемогою прифронтової документалістики Ірини Цілик на міжнародному фестивалі Санденс, новим 800-сторінковим романом Софії Андрухович про переплетення трьох часових пластів української історії культури, класним популярним серіалом Наталки Ворожбит «Спіймати Кайдаша», який сподобався і в селі, і в Києві, і фантастичним «типу-бразильським» альбомом Шевченківських лауреатів 2020  ДахаБрахи, де український мелос так органічно сплетений з південно-американськими ритмами, що ти не просто слухаєш класний український world music, ти ніби сам стаєш частиною цього world. Ну і Шевченківська премія «здорової людини» 2020, за яку освіченим людям нарешті не соромно.

Скільки нам вдалося «нормально попрацювати»? Три роки? Чотири? Коли вже війна перестала бути шоком, і стала повсякденням, і ми почали просто працювати на своїх маленьких латочках, а не рятувати країну, армію. У 2019 ми багато говорили про вигорання, пам’ятаєте? Що робиш-робиш, а ніби нічого не змінюється. Звісно, змінюється: коли новонабуте раптом випадає з рук, одразу відчуваєш, що тобі чогось дуже бракує. Та і якщо справді ставитися до культури як до індустрії, такі часові відрізки до 5 років — мізерно малі для справжнього злету галузі.

Але мені не йдеться про апологетику витрат на розвиток культури; чесно кажучи, ми за ці останні 6 років згенерували таку кількість аргументів, що кому це не дійшло — їм і не дійде. Я не вірю, що діячі культури можуть у такий же спосіб, як і владу, переконувати публіку у власній потрібності. Довести це можна тільки самою потрібністю; для цього варто робити щось справді незамінне; а на те, щоби стати для когось незамінним, потрібні роки й роки. І з огляду на згаданий вище перелік свіжих українських «продуктів культури», нам і так непогано вдавалося. Але чорні лебеді не ждуть.

Тому найцікавіше для мене як людини зсередини процесу думати і говорити нині з колегами саме про це — про аудиторію, від якої ми зараз примусово відокремлені, яка вже стала нашим основним мірилом «успішності» / «ефективності» (а отже, потенційних інвестицій), і яка (швидше за все) надовго буде поза зоною звичної досяжності, а після того вже ніколи не буде такою, як раніше (але це не точно).

Питання діяльності в умовах карантину, звісно, торкнулося не лише українських культурних організацій чи інституцій. Ясна річ, у всіх руки відразу потяглися до фейсбуку й смартфонів із всеможливими соцмережами: кількість аудіовізуального контенту, створеного за цей місяць, певно, вражаюча навіть для data-sciences. Все пішло в онлайн, і там… вперлось лобом у непробивний екран.

Раніше ми довбали всі «застарілі» класичні музеї, що їм конче потрібні для залучення публіки всеможливі qr-коди, аплікухи та інтерактивні екрани (і вони, безперечно, потрібні!). Та виявилося, що справжньої інтерактивності в музеї можна досягти тільки перебуваючи безпосередньо в музеї. І жодні, як завгодно якісні віртуальні екскурсії, не затлумлять ваш скрегіт зубів з приводу скасованих квитків на відкриття ретроспективи улюбленого художника, а трансляції з Віденської опери не компенсують подорожі туди наживо.

Та й узагалі, привідкрилося, що майже ніхто (навіть із тих, хто справді хотів і рвався) не годні ці трансляції до кінця додивитися. Це не те. Це не досвід. Це втикання за монітором, поки десь усміхається Джоконда чи відбувається «Весна священна».

І от маємо прекрасний момент подумати про те, що ж ми в культурі насправді робимо, що ми даруємо/даємо/продаємо нашій аудиторії, і що (або краще як?) ми можемо дати їй тепер, коли можливості спільного досвіду, перебування всередині в спільному (штучно створеному чи окресленому) часі і просторі, спів-чування стають різко обмеженими.

Маклюен, здається, розглядав усі вигадані людством ґаджети як продовження, розширення нашого тіла. Телефон — як можливість далі чути і говорити, оптичні прилади як можливість бачити, і т.д.. Але виявилося, що соціальна депривація справляє на нас значно більше враження, аніж умовна відключеність від ґаджетів. Відчуття «осяжності» іншого, присутність щоденних людських інтеракцій (зазвичай «обтяжливих» для самих людей) виявилися дуже важливими моментами, на яких тримався часом для когось навіть «сенс буття».

Бо наша стадність, яка веде своє походження і симптоматику далеко далі, ніж будь-яка з сучасних релігій чи ідеологій, має, вочевидь, під собою цілком біологічні засади. І 80% комунікаційної інформації, які раніше черпалися з безпосередньої взаємодії, «ефекту присутності», тепер немає чим закрити. Концерти чи вистави в онлайн-трансляціях за відчуттями нагадують анекдотичний секс в трьох презервативах. (До речі, цілком справедливо помічають, що попередня велика перестановка міжлюдських відносин  була тісно пов’язана з появою/виявленням СНІДу як глобальної загрози людству; «сексуальна революція» в культурі закінчилася саме тоді).

Тому коли зараз мислити про те, як мала би змінитися/адаптуватися культура, треба мислити «як зараз зміниться соціум?» і що стане пріоритетним, без чого люди справді, як виявилося, не зможуть?

Цікаво (і страшно) тоді подивитися на окремі національні соціологічні дані, які демонструють зростання кількості розлучень, домашнього насильства, алкоголізму чи самогубств. Глобальний світ переживає спільну кризу і спільний великий страх, реагує на них цілком універсальними методами, але все ж із цілком помітними нюансами. Українська соціологія, наприклад, демонструє критично низький рівень довіри між людьми; і карантин (та спричинені ним адміністративні і комунікаційні рішення української влади), вочевидь, тільки посилять цей момент. «Нове Середньовіччя» фейків, напівправд, моментальної міфологізації і всяких єресей набуває фантастичних обертів, каталізоване переляком перед пандемією.

Дієвці (не тільки культурного поля), так звані агенти змін, знерухомлені теперішнім моментом, можуть зараз насправді тільки одне: максимально простежити, що відбувається з ними самими і з людьми, для яких вони працювали. Реципієнт — це ключова категорія всякого жанру мистецтва. Вона стала такою не тільки в епоху споживацтва (хоч нею була доведена часом до абсурду, звісно); але ультимативний  товарно-грошовий обмін не єдиний спосіб організації економіки, не забуваймо про це. Тому можна нині подумати й відзначити для себе, що саме відбувалося між вами і вашою аудиторією: на яких рівнях, і за що саме ці люди готові були віддавати нам і нашим проектам свої гроші, і що значно важливіше – свій вільний час. Коли «соціальний фактор» прибрано з шахівниці, що залишається?

Культурні та креативні індустрії не можуть перейти в цифру і виконувати свої функції в умовах атомізації — навіть читання (по суті своїй приватна, усамітнена культурна практика) понесе шалені збитки від цієї пандемії, бо виявляється, більшість книг і досі купувалися не на Амазоні, а на книжкових ярмарках, у книгарнях, на авторських вечорах, наживо; або принаймні бажання їх купити значно інтенсифікувалося контактами з колегами, друзями та іншим колом спілкування; читання теж було соціальною звичкою — а коли вам вже не треба підтримувати з друзями розмову за пивом про новий модний роман, то нащо вам купувати цей роман, простіше кажучи.

Втім, це все теж питання споживацьких звичок; всі ще пам’ятають глибоко піратські часи цифрової музики (саме її ліцензування і створення ринку музичної індустрії найбільше посприяло оформленню так актуальних тепер креативних індустрій). Купуючи книгу, ми завжди купували щось значно більше за певний поліграфічний продукт; але досі ми більшість суми, оплаченої за паперову книгу, віддаємо за папір і технічні послуги медіума, який доносить до нас як кінцевих споживачів цілковито нематеріальну цінність — хорошу книгу.

Ця пандемія (принаймні поки що) найбільше урізає і депривує найбільш засадниче наче чуття — тактильність (хоч пишуть також, що внаслідок впливу вірусу зникають відчуття смаку і нюху). Основна нова звичка, від якої за новими правилами наче б то залежить виживання — нічого не торкайтеся! Ні себе, ні ручок, вимикачів, дверей, ні не дай бог інших! Зберігайте дистанцію — кажуть вам у черзі в супермаркеті і в аптеці. Водночас це перший відкритий канал комунікації зі світом, для кожного з нас від самого народження. Тактильність — це і орієнтація в просторі, і прив’язаність, це подальше вміння емпатії, емоційний інтелект, чуттєвість і зрештою, відчуття власного тіла, впевненість у собі, вміння комунікувати з іншими тілами. Люди йдуть на стадіонний концерт не заради того, що вони (можливо!) вгледять з далекої відстані на сцені — здебільшого вони можуть розраховувати хіба на якісний звук і добре зображення на хороших моніторах. Але вони йдуть не за цим, інакше найкращі концерти відбувалися би для нас зі стерео навушниками перед плазмою вдома. Вони йдуть за колективним драйвом, відчуттям потоку, спільним катарсисом, якщо хочете. За цим йдуть на рейви, в театри і в кіно. Зрештою, навіть найбільш відбиті книжкові черв’яки організовують читацькі клуби і публічні авторські зустрічі саме задля цього, навіть знаючи, що письменник порівняно з власними творами – жахлива людина.

Важко чимось підсумувати ці суб’єктивні роздуми зсередини ситуації — бо ж вислід її ще невідомий, і все сказане в цьому тексті може бути спростоване подальшим (завжди, за великим рахунком, непередбачуваним) розвитком подій. В Україні водночас тривають війна, економічна і політична кризи, і пандемія; а ми тут зі своєю культурою, «як здрастє». Але я думаю, професіонали сьогодні мають направду унікальний момент: відійти на крок убік від свого звиклого «дзеркала» аудиторії, і подивитися на своє відображення (його змінність, розмитість, чіткість і викривленість, чи може навіть відсутність?) — на своїх реципієнтів. Спробувати поговорити з людьми, може, трошки пряміше: пояснити простими словами, чим ви займаєтеся, що робите на щодень, між велетенськими фестивалями чи прем’єрами, які присутні в інформаційному полі всього по кілька днів. Наші проекти не мусять полюбити усі, зовсім ні. Але навіть з тими, хто про нас вже знає, у цій ситуації витоншення соціальної тканини є нагода поговорити ближче, а головне – послухати уважніше. Бо звісно, текстова комунікація у мережі забирає величезний шмат невербальної комунікації; але водночас загострює і оголює кути; важливо не ображатися різкими відповідями, а спробувати зазирнути вглиб, до їхніх причин.

Зрозуміло, що тепер формат культурно-масових заходів доведеться серйозно переосмислити. Невідомо, коли знову стануть допустимі публічні заходи навіть у масштабі сотні людей. Ми, звісно, всі нервово сміялися з жартів на цю тему на початку карантину (мовляв, «ми й так ніколи не збирали великі зали, нам епідемія не страшна»), але на рік-два такі кількісні обмеження цілком можуть бути реальністю. І це теж питання — як швидко відійде у минуле засвоєна звичка страху людних зібрань?

Але мистецтво не зникне, і культура теж. Більше того, запит на безпосередню, живу комунікацію точно зросте; майже напевно, відбудеться переоцінка цінності свого дозвілля — мабуть, не глобальна (не почнуть тепер усі масово гуляти у парках замість смартфонів), але якась напевне відбудеться. І тут дієвці культурної сфери можуть подумати разом зі мною, як саме можна зорганізувати цю живу комунікацію поміж людьми через твори культури, мистецькі формати та проекти.

Можливо, варто пригадати і подумати про вже призабуті, «ретро» форми культурної активності — читацькі клуби в місцевих бібліотеках, закриті концерти, квартирники, салони, маленькі зустрічі чи локальні кінотеатри. Великі і масові події були зручним форматом з точки зору концентрації аудиторії і ресурсів — знайти спонсорів для події на 5000 осіб значно легше, аніж на 50. (Але потенційні спонсори зараз теж можуть (і будуть змушені) переглядати свої маркетингові стратегії і соціальну відповідальність). Можна поміркувати про формулювання своїх тем і концепцій з позиції «що ми можемо зараз запропонувати з нашого арсеналу, що могло би допомогти цим людям закрити їхню емоційну/соціальну/психологічну потребу?». Звісно, це стосується передусім менеджменту і виробництва, але для митця теж буває корисно поглянути з цієї позиції.

Певно, єдиний у моєму полі зору такий український проект, що стартував у карантинні часи, це Історії соціального імунітету — ініціатива, що збирає історії, які посилюють наш український соціальний імунітет, у супроводі чудових ілюстрацій Алевтини Кахідзе (яка працює зі складними темами соціальної комунікації досить давно, і має вже  випрацьовану інтонацію розмови з публікою без повчання чи зверхності).

Що ми знаємо про Середньовіччя, крім класичного «Бахтін-карнавал-хронотоп» та інших вже постмодерних перечитувань? Інквізиція, хрестові походи, численні шарлатанські секти, феодалізм і збереження культури та історії завдяки монастирям і їхнім бібліотекам, у малих закритих спільнотах, з культурою «теплої», прямої передачі знань. Водночас це світ пліток, а не новин. І тут ми зі своєю постправдою чисто підгадали.

Культура середньовіччя була поляризована (висока і низька, часом навіть різномовні для одного народу), нетолерантна, агресивна, розшарована соціально і смислово, міждисциплінарна (не в тому сенсі, що всі були без спеціалізованих освіт, як зараз, а в тому, що в усіх була справді універсальна освіта в базових класичних дисциплінах).

Безглуздо шукати якісь прямі паралелі — ніщо не повторюється цілковито, навіть як фарс. Але можна пробувати використати переваги сучасної ситуації нових комунікаційних технологій, і спробувати якось повернути це «дишло» в бік справжніх культурних досвідів. Якісь сектори, звісно, тепер діджиталізуються неповоротно — наприклад, освіта (втім, про це йшлося давно). Не думаю також, що класичні університети впадуть — можливо, якраз знайдуть свій злет; бо семінари з філософії і літератури по zoom’у — це відстій, всім це ясно. Але думається, що тепер можна переакцентуватися остаточно з перфомативності до партисипативності, і «піти в люди» якось жвавіше, ніж досі обережно пробували. Ясна річ, будуть карнавали — у них була своя, дуже потрібна функція викиду накопиченої енергії народного невдоволення. Але, можливо, ми можемо почати моделювати процеси так, щоб не було потреби для регулярних викидів невдоволення? Та і зрештою, за Середньовіччям прийшло Відродження; може, ми могли би якось оновити наші арсенали гуманістичних ідей (і особливо — практик), і водночас якось підважити цей відчутно застарілий феодальний лад?

9 04 2020

http://www.korydor.in.ua/ua/opinions/kultura-na-vidstani-dotyku.html?fbclid=IwAR1j5p2VR_sWnG3NO9rfbGvvbba0_3zc-BxZhCRrU39tLya1rwmiowjo5iQ