незалежний
культурологічний часопис <Ї> |
 www.ji-magazine.lviv.ua Маріо Варґас ЛьйосаРоль критикиЯ відкрив для себе Едмунда Вілсона в 1966 році, коли з
Парижа переїхав до Лондона. Заняття
спочатку в Лондонському університеті королеви Марії, а згодом у Королівському коледжі не займали у мене багато
часу, і я міг кілька разів на тиждень проводити пообіддя у прегарному читальному залі Британської бібліотеки, яка тоді ще була
в Британському музеї. Щонеділі конче треба було читати двох
критиків: Сіріла Конноллі, автора книжок «Enemies of Promise»
і «The Unquiet Grave», чия колонка подекуди розповідала про літературу, але частіше про живопис і політику, і Кеннета Тайнена,
театральна критика якого була
дивом гумору, дотепів, зухвалості і культури загалом. Справа Тайнена дуже підходить для того, аби нагадати про лицемірство тогочасної Великої Британії. Тайнен був неймовірно
популярний, доки не стало відомо,
що він мазохіст
і що в порозумінню з дівчиною-садисткою знімав
квартирку в центрі Лондона, в якій
вона раз чи двічі на тиждень шмагала його (і, гадаю, давала арніку).
Те, що вони це робили, значило небагато; інша річ – що
про це стало відомо. Тайнен зник з газет після успіху музичного
ревю “О, Калькутта!” (він казав, що
це англійський переклад французької фрази «O quel cul t’as!»
[“О, яка в тебе гарна дупа”,
– Z]), і про нього перестали говорити.
Він подався до Сполучених Штатів, де помер, забутий усіма. Та його незабутня театральна критика
і досі тут – чекає, коли її опублікує якийсь
сміливий видавець. Едмунд Вілсон залишається відомим і, сподіваюся, його продовжують читати, бо він
був найбільшим літературним критиком до і після Другої світової війни, і не тільки в Сполучених Штатах. Я щойно втретє перечитав його книжку “На Фінляндський вокзал”, і знову був вражений елегантністю
його прози та його величезною культурою та інтелектом у цій книжці, де викладено соціалістичну ідею і породжені нею безумства і подвиги: від
історії, коли Мішле в примітці внизу сторінки знаходить ім’я Віко і починає вчити італійську мову, і до прибуття Леніна на Фінляндський вокзал у
Санкт-Петербурзі, щоб очолити російську революцію. Критика буває двох видів.
Одна університетська, наближена
до філології – її завданням, серед іншого, є доконечне визначення оригінальних творів такими, якими вони були написані; і критика газет та
журналів – про нещодавню видавничу продукцію, яка впорядковує і проливає світло на той заплутаний і розмаїтий ліс, що ним є видавнича пропозиція, в якій ми, читачі, завжди трохи блудимо. У
наш час вони обидві перебувають
у занепаді, і не через відсутність
критиків, а через брак читачів,
які дивляться багато телепередач і читають мало
книжок, тому й збиваються з
пуття в наш час, коли розваги
вбивають ідеї, а отже і книжки, і понад усе ставлять кінофільми, серіали і соціальні мережі, де превалюють зображення. Едмунд Вілсон, який народився
1895-го і помер 1972 року, вчився у Прінстонському університеті, був однокашником і другом Скотта Фіцджеральда,
але завжди відмовлявся викладати в університеті й писати той тип наукової критики,
яку читають лише колеги – а іноді не читають і вони. Його вабила
широка публіка, якій він являвся у своїх
надзвичайних щотижневих
колонках – спочатку в «Нью Репаблік», згодом у «Нью-Йоркері» і нарешті в «The New York Review of Books». Потім він зазвичай об'єднував
їх у книжки, які ніколи не втрачали актуальності. І не думайте, що він писав лише про сучасних авторів. Я пригадую як один з найкращих його есеїв розлоге
дослідження, яке він присвятив Діккенсу. Його здібності до вивчення мов, живих
чи мертвих, були такими винятковими, що кажуть, коли «Нью-Йоркер» дав йому завдання написати про манускрипти Мертвого моря, він
попросив кілька тижнів відпустки, аби перед тим вивчити класичний
іврит. Я пригадую, як на сторінках зниклого «Evergreen» читав його полеміку з Набоковим щодо зробленого останнім перекладу «Євгенія Онєгіна», роману у віршах Пушкіна, в якій передусім йшлося про внутрішню силу і секрети російської мови. Хто відкрив так зване «втрачене покоління» великих американських романістів, серед яких фігурували
Дос Пассос, Гемінґвей, чудовий Фолкнер і Фіцджеральд? Едмунд Вілсон, який у своїх статтях
та есеях просував і розбирав великі знахідки, нові техніки і манери письма північноамериканського літературного
генія, не кажучи про те, що саме вони як ніхто скористалися уроками «Улісса» Джойса. Великі критики завжди супроводжували великі літературні революції, і, наприклад, у Латинській Америці без таких критиків, як уругвайці Анхель
Рама і Емір Родріґес Монегаль, перуанець Хосе Міґель Ов’єдо та інших не було би так званого
«буму роману». Тож не дивно, що
у Франції Сент-Бев, а в Росії Віссаріон Бєлінський супроводжували найбільш творчий і амбіційний період їхніх літературних революцій і запровадили в них
порядок і певну ієрархію. Завданням критики є не тільки відкривати особистий талант певних поетів, письменників і драматургів; воно також полягає
в тому, аби виявляти зв’язки між тими
літературними вимислами і суспільною та політичною реальністю, яку вони виражають, видозмінюючи її, і те, що є в них одкровенням, відкриттям і, звісно, скаргою і протестом. Я переконаний, що добра література завжди є підривною, як і цензори та інквізитори, які впродовж трьох колоніальних сторіч забороняли публікацію романів в іспано-американських колоніях – під тим претекстом, що ці безглузді
книжки (вони мали на думці лицарські романи) могли змусити індіанців думати, що це
і є життя, реальність, а
тому розладнати і звести нанівець євангелізацію. Звісно, була велика контрабанда романів, і, мабуть, було запаморочливо у ті часи читати
всі ті заборонені
книжки. Та якщо контрабанда дозволяла читання романів, заборона їх видавати застосовувалася
строго. Упродовж трьох сторіч романів у Латинській Америці не публікували. Перший, “Облізлий папуга”, вийшов у Мексиці тільки 1816 року, під час війни за незалежність. Ті інквізитори і цензори, які думали, що романи є підривними, мали рацію – хоча
не мали її, забороняючий їх. Романи завжди виражають
невдоволення, ілюзію іншої реальності – з добрих чи злих
мотивів. Наприклад, маркіз де Сад ненавидів світ такий, яким
він був у його час, бо той не дозволяв
таким, як він, збоченцям удовольняти їхні смаки, і його довгі
й такі нудні дискурси просять одного: необмеженої свободи для сластолюбства і насильства проти ближнього. Чого не приймають добрі романи – то це дійсності такою, як вона є. У цьому сенсі вони є постійними двигунами суспільних змін. Тому, гадаю, суспільством добрих читачів важче маніпулювати
й обманювати його сильним цього світу.
Це не є очевидним у демократіях, бо свобода, схоже, зменшує чи анулює
підривну силу романів; та
коли свобода зникає, романи
стають бойовою зброєю, підпільною силою, яка виступає супроти статусу кво, розмиваючи його у непомітні й розмаїті способи – попри дуже строгі системи
цензури, які намагаються цьому завадити. Поезія і театр не завжди є провідниками того прихованого невдоволення, яке завжди знаходить вихід у романі, тобто легше пристосовуються
до середовища, конформізму
і покори. На все це повинні
вказувати і пояснювати добрі критики, як усе своє життя це робив
Едмунд Вілсон.
|
