|
![]() ![]() Мирослав Маринович"Було відчуття, що обраний тобою шлях - твій"Мирослав Маринович — член-засновник Української Гельсінської Групи, політв’язень ГУЛАГу, правозахисник, автор книг: «Всесвіт
за колючим дротом», «Митрополит Андрей Шептицький і
принцип “позитивної суми».
Зараз — віцеректор Українського
Католицького Університету. На 5 курсі університету КДБ запропонували Вам хорошу
квартиру, аспірантуру, перспективу кар'єрного розвитку. Чому Ви тоді ви
відмовилися? Не тому, що був святий
чи дуже відважний,
а тому, що на той час я вже
був знайомий з українським патріотичним середовищем Києва. Це передусім Микола Матусевич, а також його сестра Таміла і друзі Наталя Яковенко,
Алла Коваль, Людмила Савченко, Іван Дебелюк, Орися Савчук та ін. Через них я познайомився з
"хресним батьком"
усіх дисидентів — письменником Борисом Антоненком-Давидовичем та племінницею Михайла Коцюбинського Михайлиною Коцюбинською. Всі вони заполонили
моє серце, і піти на співпрацю з КДБ означало зрадити їхню довіру
і дружбу. Це почуття тримало мене все життя. 9 листопада
1976 року ви, разом зі своїм другом М. Матусевичем, стали членами-засновниками Української Гельсінської Групи. Від тоді вас неодноразово
затримували в Києві та Серпухові. У Дрогобичі були обшуки та постійні погрози. Чи не хотілося все залишити й почати жити спокійним
життям? Ні, навіть у найважчі часи такого прагнення не було. Натомість було відчуття, що обраний шлях — твій
"сродний труд". Відчуття,
що брехня вже підступила тобі до горла і ти став на сторону правди, було визначальним. Крім того, я бачив стійкість тих, кого називали
"шістдесятниками", і вчився
в них. Їхня поведінка багато в чому була
для мене модельною і надихала.
Тому й кажуть, що треба вибрати собі правильних
друзів, з якими легше долати всі
труднощі. Кому спало
на думку на вечорі пам’яті
Тараса Шевченка в Київській філармонії
проспівати “Заповіт”? Які наслідки були
після цього? Той вечір почався з прямого знущання з Шевченка й усіх присутніх. Спершу виступив із лекцією
відомий угодовець Микола
Шамота, який переконував усіх, що найбільше
шанував Тараса Шевченка Ленін.
Коли почався концерт, то звучали лише
уривки з його “Днєвніка”, бо ж вони були написані російською.
А українською пісні співали лише народні,
але не на слова Шевченка. Отож стало зрозуміло, що таким буде увесь вечір, а “Заповіт” не проспівають. Тому під час перерви
ми з Миколою Матусевичем домовилися, що влаштуємо акт непокори. Кому першому спало на
думку — не пригадую, але майже
певно можу сказати, що Миколі.
Він був дуже
вигадливий та ініціативний.
Але вийти на сцену мав
першим я: треба було або закомпонувати на фортепіано, або задати тональність
голосом. По завершенні концерту я вискочив
на сцену і в мікрофон сказав іронічну
фразу, що “Ленін любив не лише слухати “Апасіонату”
Бетховена, а й співати “Заповіт”.
Тому заспіваймо разом”. Але коли я підійшов до фортепіано, до мене підбігла жіночка з ведучих вечора і не дала взяти акорд. Тоді вискочив
на сцену Микола, спитав у людей лише
одне: “Вам не соромно?” Й увесь зал відповів: “Соромно!”. Тоді ми зрозуміли, що зал на нашому боці й почали співати. Це був
надзвичайно натхненний
момент. За це самоуправство нас не покарали, бо знали, що невдовзі
нас заарештують за участь в Українській
Гельсінській групі. Вас попередили про арешт, чи ви розуміли
про такий розвиток подій? Про можливий арешт ми знали від початку, коли оприлюднили на Заході "Декларацію", де
вказали прізвища й адреси. Такого самоуправства тоді
влада не пробачала. Спершу КДБ тільки стежив за нами, робив обшуки, звільняв з роботи тощо. Але згодом дійшли висновку,
що шкоди від нас більше. Тому 5 лютого заарештували голову Групи Миколу
Руденка і Олексу Тихого з Донеччини.
Нас із Миколою Матусевичем у цей
день схопили в центрі Києва, запхнули в авто й завезли
до КДБ, де показали офіційне попередження:
якщо ми не припинимо діяльності, будемо заарештовані. А оскільки ми не припинили її, то 23 квітня нас обох заарештували — другими за чергою.
Далі пішли інші арешти. Загалом
із першої десятки членів УГГ вісьмох заарештували, а двох видворили за межі СРСР. Де відбували арешт? Чи пробували втікати? У мене було 7 років ув'язнення
в таборах суворого режиму і 5 років
заслання. Це максимальний термін за тодішньою 62 статтею кримінального кодексу — оскільки
на суді я не розкаявся. Ув'язнення відбував у Пермській області в таборі суворого режиму для
"особливо небезпечних державних
злочинців" — за цим евфемізмом ховали термін "політичний в'язень". У штаті адміністрації табору — 120 осіб, а в'язнів у таборі — 60 (плюс-мінус 2). Кожен із нас був
як на долоні. Але навіть якби й були можливості
втекти, ніхто й не подумав
би про це. Ми йшли на ув'язнення добровільно, і цим засвідчували свою патріотичну й духовну поставу. Та
й куди було тікати, коли довколишнє населення негайно б виказало втікача? Микола
Матусевич навіть відмовився
прийняти звільнення за
актом помилування у 1987 році
й добув іще два роки свого терміну заслання
в Читинській області, які в нього були
за вироком. За такою поставою
була “філософія”: ви нас можете як завгодно карати, ми приймаємо це. Але душу нашу вам не завоювати. Після звільнення Вам неодноразово пропонували йти в політику, чому Ви відмовлялися? Загальна тенденція справді була така: після
звільнення дисиденти покликані були, за прикладом польської "Солідарності",
йти в політику і взяти владу. Проте
від самого початку я розумів,
що це не мій шлях. Я згоден, що моя діяльність мала політичне значення, але ставати самому професійним політиком — не для мене: ні політичного таланту, як у В'ячеслава Чорновола, ні бажання цього
навчитися у мене не було. І
я щасливий, що не пішов, бо тільки
нашкодив би. Політика — командна
робота, а в політичних справах я хочу мати власну думку і вільно висловлювати її. Зрештою, я дорого заплатив за
цю свободу. Крім того, я чітко бачив, що
в народних головах старі
"креслення", а тому нового "будинку" він не збудує. Треба спершу змінити "креслення" (тобто цінності, стереотипи й звички народу), а тоді вже сподіватися
на успішне державне будівництво. І таке розуміння, на жаль, виявилося ледь не пророчим. Раніше ви наголошували,
що ми маємо величезну кризу на ціннісному рівні, і саме це
породжує популізм. Які цінності варто
виховувати в собі? Українці звикають до свободи, а молодь уже
ставиться до неї, як до повітря,
тобто її не помічає. Це для неї вже як даність.
Але свобода немислима без відповідальності.
Без неї вона вироджується у
свавілля. Останні роки засвідчують, що українці звели свободу до примітивного: "Роблю, що хочу, і ніхто мені не указ". Так, прагнучи
вирватись із неволі, яка вказувала, як треба,
ми перескочили "золоту середину" і впадаємо
в іншу крайність: я сам собі начальник. Але це також неволя — неволя у своїх слабинок, у своїх стереотипів, у свого невігластва. Тому на першому місці за потребою я поставив би цінність
відповідальності у користуванні
свободою. Друга цінність — це правда. Позбувшись єдино правильної комуністичної доктрини, ми лише на одну мить відкрилися до правди, а тоді швидко заразилися недугою нинішньої епохи — релятивізмом, — яка призводить до того, що в кожного
правда своя. Але це знову інша крайність, яка веде до великого лиха. І, нарешті, українці мають усвідомити, що Десять Божих заповідей — це головна частина ДНК людської цивілізації. Не можна її рухати,
бо це матиме
летальний наслідок. Два тоталітаризми заперечили абсолютну мораль і спотворили її. Більшовики твердили:
"Морально те, що вигідно
пролетаріатові", — а нацисти:
"Морально те, що вигідно
арійській расі". Ми ж сьогодні довели цю руйнацію до останньої межі: "Морально те, що вигідно мені". Майбутнє матиме та нація, яка першою отямиться. Велика частина української молоді не цікавиться культурою та
історією України. Думаю, що це випливає
з твердження "Роблю, що хочу, і ніхто мені не указ". Як можна запобігти поширенню такої тенденції? Якщо не цікавляться, то культура й історія
вдарять колись по них. Це
як з політикою, яка також боляче б'є тих, хто її ігнорує.
Культура й історія є частиною
ідентичності нації та її суб'єктності. Незнання або світоглядна
аморфність розмиває як ідентичність, так і суб'єктність.
Тоді ми повертаємося в стан
"населення" — безликих людей без роду і племені, яким однаково,
де жити, аби лиш шлунок набити.
Може, я Вас здивую, але чи не найперша річ, яку я порадив би молодим
батькам (особливо матерям), — читати дітям Тараса Шевченка, і читати змалечку. Шевченко — це опорна нота “ля” нашого
“камертона”, від якої ми відраховуємо всі інші тональності. Діти мусять набратися
чутливості до національного
болю, а тому згодом будуть чутливими й до української історії. Так само з культурою. Співайте
дітям змалечку українських пісень, а не блатні шансони, і тоді вони набудуть чутливості до української культури. Як допомогти людям усвідомити, що для змін в країні
спершу потрібно змінюватися самим? Показати привабливий приклад. “Совок” тримається
так довго, тому що “українство” все ще формує своє новітнє
обличчя. Воно різношерстне, недовірливе, замкнуте у свої розпорошені “бульбашки”, а тому непривабливе. Та й уряди, які
нами керують, не викликають
пошани й не ведуть за
собою. Домінантною ідеєю
для більшості українців є ідея “краще жити”,
а це прирікає нас на вторинність. Бо тоді ноги перспективної молоді спрямовані в ті держави, де живуть краще. Тому я все ще очікую появи
потужної групи українців, які будуть щодо України
місійними, тобто покладуть за свою життєву мету консолідувати її довкола великої ідеї та модернізувати її державне управління
й соціальні інструменти.
Нова Україна має стати настільки успішною, привабливою і натхненною, що всі "блудні
сини" самі захочуть до
неї повернутися. Анна Годзінець 16.12.2020 |