незалежний
культурологічний часопис <Ї> |
 www.ji-magazine.lviv.ua Віталій Портников«Мої» щоденники. Вітольд Ґомбрович«Книга, яка дала мені змогу
подивитися на себе вже не
як на журналіста й репортера, а як на публіциста». У житті
кожного, хто любить читати,
з’являються книжки, які запам’ятовуються на роки, десятиріччя,
до яких повертаєшся, з яких черпаєш натхнення.
Такі книжки — як справжні товариші, відразу й не збагнеш, що будеш
згадувати про них, чекати
на їхню допомогу. І це не миттєве захоплення
текстом, який так сильно хочеться
прочитати, з такою пристрастю,
що не спиш ночами, а потім, коли дізнаєшся про фінал, забуваєш прочитане з емоційністю молодика,
який плутає пристрасть із закоханістю. Але в цьому
водорозділі є особлива категорія книжок — які змінюють тебе і твій життєвий шлях. Книжок, які дають
змогу інакше поглянути на пройдене й окреслити плани на майбутнє. І от таких книжок уже зовсім мало. Ба більше, з такою
книжкою ти можеш так ніколи і не зустрітися в житті, як можна ніколи не зустрітися зі справжнім коханням. Мені щастило і
з коханням, і з книжками. І коли я згадую про особливі книжки, майже першими називаю щоденники Вітольда Ґомбровича. Книга, яка дала змогу
подивитися на себе вже не
як на журналіста й репортера, а як на публіциста. Книга, яка продемонструвала,
якою може бути інтимна інтонація у спілкуванні із читачем — так, щоб ти ніби залишався
наодинці з самим собою і водночас
міг цей текст опублікувати, а не заховати в шухляду письмового столу чи нетрі комп’ютера.
Книга, яка допомогла не боятися
такого щирого діалогу.
Книга, яка нагадала, що потрібно
постійно розвиватися — інакше прийде день, коли ти виявишся нікому
не цікавим. Я ніколи не
приховував своєї вдячності Ґомбровичу. Сама ідея почати власну
щоденникову рубрику з’явилася,
коли я читав есеї польського
письменника. Це була щаслива знахідка.
Я підшукував книжки для довгого
перебування у Північній Македонії, на березі Охридського озера. І ось побачив
у книгарні щойно перекладений тритомник — він захопив мене з першої ж сторінки, і я вирішив, що цих
трьох томів мені точно вистачить на час відпустки. І я не просто не помилився.
Не просто знайшов друга. Я знайшов
шлях. Я зрозумів, що винищення української публіцистики у совєтські часи просто вбило цю інтимну інтонацію, вміння розмовляти з читачем й не приховувати власних думок і емоцій, не боятися нерозуміння, не боятися помилок. З Охриду я повернувся іншою людиною. Так почали народжуватися тексти, які згодом ввійшли
в книжку «Богородиця у синагозі».
Так я почав розбиратися у публіцистичний
традиції, що розвивалася на шпальтах паризької «Культури».
І на зустрічах із читачами завжди повторюю, що можу
присвятити першу книжку Вітольду
Ґомбровичу, другу Юліушу Мєрошевському,
а третю — Ґуставу Герлінґу-Ґрудзінському. Це різні публіцисти,
різні стилі, різне відчуття місії, але й мої книжки різні, і я змінювався з часом, і нові діалоги з новими текстами і письменниками
проливали мені інше світло на підхід до роботи і розмови з читацькою аудиторією. Але саме Ґомбрович — досвід, на який я завжди спираюся, коли починаю відверту розмову. І от що цікаво — після цього першого
знайомства я, звичайно, зацікавився й прозаїком Вітольдом Ґомбровичем. І прочитав
його неймовірні романи, які абсолютно змінили моє враження
навіть не про польську, а
про європейську літературу.
Виявляється, можна так писати: перевернути світ догори ногами і він залишиться світом. Але в романах Ґомбрович залишався для мене чужим. Талановитим, іронічним, непередбачуваним, може, навіть великим — але чужим.
Своїм він був для мене тільки у щоденниках, які з’являлися на шпальтах «Культури» і завжди ретельно обговорювалися у листуванні з Редактором. Я зрозумів,
зрештою, що Ґомбрович привів мене не до Ґомбровича. Він провів мене до Ґедройця. І у підсумку — до самого себе. 3 12 2020 |