www.ji-magazine.lviv.ua

Джон Горґан, американський журналіст

Я б назвав це найбільшою проблемою людського життя. Можливо, навіть більшою, ніж невідворотність страждань і смерті. Я міркував і дискутував про це зі своїми студентами протягом років. А під час теперішньої світової пошесті вона турбує мене навіть більше, ніж будь-коли раніше. Філософи називають її проблемою інших розумів. Мені більше подобається називати її проблемою соліпсизму.

Соліпсизм – це екстремальна форма скептицизму, яка є водночас божевільною і неспростовною. Згідно з цією позицією, ви – це єдина свідома істота у Всесвіті. Сам Всесвіт утворився, коли ви почали його відчувати, і зникне, як тільки ви помрете. Хоча ця думка й здається цілком схибленою, вона водночас ґрунтується на брутальному факті, що кожен із нас замкнений у непроникній одиночній камері власного суб’єктивного досвіду.

Щосекунди ви безпосередньо відчуваєте лише власний розум, а про існування інших дізнаєтеся хіба непрямо. Здається, що інші люди теж мають свідомість, емоції, пам’ять та наміри, але ви не можете бути абсолютно у цьому впевнені. Ви можете здогадуватись, яким світ здається мені, зважаючи на мої слова та поведінку, але у вас ніколи не буде безпосереднього доступу до мого внутрішнього світу, а в мене – до вашого. Незважаючи на усе те, що ви про мене знаєте, завжди існує ймовірність того, що я – досконалий, але позбавлений розуму бот.

Еволюція заклала у нас здатність вгадувати емоції та наміри інших людей. Завдяки цьому в нас також є здатність обманювати одне одного. Найбільшим ошуканцем усіх часів був би той, хто прикинувся б свідомим, хоча таким не є. 

Проблема соліпсизму підриває спроби пояснити свідомість. Філософи та науковці запропонували безліч суперечливих гіпотез про те, що таке свідомість і звідки вона походить. Панпсихісти, наприклад, стверджують, що уся матерія – аж до єдиного протона! – наділена свідомістю. А затяті матеріалісти, зі свого боку, наполягають, що ніщо, навіть люди, не є свідомим.

Проблема соліпсизму не дозволяє нам верифікувати чи фальсифікувати жодне з цих тверджень. Я не можу бути впевненим, що ви свідомі, не кажучи вже про медузу, секс-бота чи ручку дверей. Доки у нас немає того, що нейронауковець Крістоф Кох назвав «мірилом свідомості» – пристрою, що вимірював би свідомість так само, як термометр температуру, – всі спроби пояснити свідомість залишатимуться хіба здогадками.

Але соліпсизм – це щось більше, ніж суто технічна філософська проблема. Це параноїдальна, але цілком зрозуміла відповідь на відчуття самотності, яке, здається, присутнє у нас усіх. Ви можете заперечувати соліпсизм як інтелектуальну позицію, але ви, найвірогідніше, колись відчували його емоційно – наприклад, коли почувалися самотньо або зіштовхнулися зі страшною правдою, що ви ніколи не зможете по-справжньому зрозуміти іншу людину, а вона – вас.

Релігія – це одна з відповідей на соліпсизм. Люди уявляють собі надприродну істоту, яка завжди є свідком ваших найпотаємніших страхів і бажань. Як би самотньо ви не почувалися, Бог завжди буде з вами. Він постійно бачить найпотаємніші комірки наших душ, але все-таки любить нас. Хіба не прекрасно у це вірити?

Мистецтво – це ще одна спроба подолати соліпсизм. Митець, музикант та літератор, здається, каже нам: «Ось так я відчуваю своє життя». Завдяки мистецтву та літературі ми можемо уявити, наприклад, що відчувала темношкіра жінка, рятуючи своїх дітей від рабства, або єврейський комівояжер, який блукав вулицями Дубліна і думав, чи жінка, бува, йому не зраджує. Але уявляти – це не те саме, що знати.

Деякі з моїх улюблених творів мистецтва безпосередньо стосуються проблеми соліпсизму. У фільмі «Я думаю закінчити це все», а також у своєму романі «Antkind» Чарлі Кауфман зобразив другорядних персонажів як проєкції їхніх схвильованих головних героїв. Кауфман, без сумніву, сподівається допомогти нам – і собі самому – подолати проблему соліпсизму, вивільнивши тривогу, яку він породжує, хоча мені ці спроби інколи здаються аж надто драматизованими.

Любов, в ідеалі, також дає нам ілюзію подолання соліпсизму. Вам іноді справді здається, що ви знаєте її зсередини, а вона – вас. У моменти екстатичного сексуального єднання чи буденної рутини – коли ви, наприклад, разом їсте піцу – ви нібито зливаєтесь зі своїм коханим(-ою). Бар’єр між вами, здається, падає.

Але ваша половинка в один момент може вас розчаровувати, обманути чи зрадити – і тоді ваше розуміння одразу перетворюється в нерозуміння, а проблема соліпсизму постає знову, причому ще болючіше, ніж раніше.

Окрім проблеми розуму інших людей, є ще й проблема нашого власного. Як доводить еволюційний психолог Роберт Тріверс, ми здатні обманювати себе самих не гірше, ніж інших. Звідси випливає невтіший висновок, що себе ми знаємо, можливо, навіть гірше, ніж інших людей.

Якби лев умів говорити, ми б його не зрозуміли, – казав Людвіг Вітгенштайн. Те саме, підозрюю, стосується і нашого найглибшого «Я». Якби ви могли підслухати свою підсвідомість, то, мабуть, не почули б у ній нічого, окрім бурчань, зітхань і стогонів – або, можливо, високого писку опрацювання машинних даних.

Для психічно хворих людей соліпсизм може бути жахливо наочним. Жертви синдрому Капгра, наприклад, думають, що їхніх близьких замінили ідентичними двійниками. Якщо у вас синдром Котара, який також відомий як «синдром ходячого трупа», ви переконані, що ви – мертві. Поширенішою є дереалізація, що змушує людину відчувати, що все навколо, разом із нею самою, – це щось несправжнє, підробленє, симульоване.  

В юності я й сам якось зіштовхнувся з дереалізацією. Якось, гуляючи з друзями після школи, я подумав, що було б цікаво спробувати гіпервентиляцію. Я глибоко вдихнув і дозволив одному зі своїх колег сильно натискати на грудину, поки я не знепритомнів. Коли я прокинувся, то не міг упізнати своїх друзів – здавалось, що на мене вишкірились якісь демони. Хоча це страшне відчуття невдовзі минуло, ще кілька тижнів усе навколо здавалося мені якимось несправжнім, ніби у кіно.  

Але якщо ті, хто перебувають у полоні цих страшних ілюзій, власне бачать світ правдиво? Згідно з буддистською доктриною анатти, «Я» реально не існує. Коли ви пробуєте зафіксувати свою сутність, схопити її, вона одразу вислизає крізь пальці.

Ми розробили такі методи для самопізнання і зменшення тривоги, як, зокрема, медитація та психотерапія. Але ці практики видаються мені радше промиванням мізків собі самому. Коли ми медитуємо або відвідуємо психотерапевта, то не вирішуємо проблеми соліпсизму. Ми лишень навчаємось її ігнорувати, притлумлюючи страх і розпач, які вона породжує.  

Ми також винайшли міфічні місця, в яких виходимо за межі себе, зливаємось з іншими – і ця проблема зникає. Хтось називає це місце раєм, інші – нірваною, а ще дехто – сингулярністю. Але соліпсизм – це печера, з якої ми не можемо втекти, а лише робити вигляд, що її не існує, або ж кидати їй виклик так, як це робить Чарльз Кауфман. Знання, що ми перебуваємо у печері, може бути головною передумовою втечі з неї.

Можливо, технології зможуть позбавити нас від проблеми соліпсизму. Крістоф Кох стверджує, що колись ми зможемо імплантувати собі в мізки чіпи з wi-fi і спілкуватися за допомогою якоїсь високотехнологічної телепатії. А філософ Колін Мак-Гінн вказує на технологію, яку він називає «сплайсингом мозку» і яка передбачає перенесення частини вашого мозку в мій і навпаки.

Але чи справді ми хочемо покинути в’язницю наших суб’єктивних «Я»? Головним антагоністом у серіалі «Зоряний шлях: наступне покоління» є Борґ – легіон технічно удосконалених гуманоїдів, які об’єдналися в одну гігантську метаістоту. Члени Борґ втратили свою самостійність і індивідуальність. Коли вони зустрічають звичайних людей, то починають монотонно бубоніти: «Ви будете асимільовані. Будь-який опір марний».

Але якою важкою для мене не була б самотність, я насправді не хочу бути «асимільованим». Якщо соліпсизм не дає мені спокою, то не менш важкою була б для мене перспектива всезагального єднання, яка згасила б мою маленьку смертну істоту. Можливо, найкращий спосіб боротися з соліпсизмом у цей дивний, самотній час – це уявляти світ, в якому його більше немає?

John Horgan

How Do I Know I’m Not the Only Conscious Being in the Universe?

Scientific American, 11/09/2020

Зреферував Є. Л. 

https://zbruc.eu/node/100249