Олександр Бойченко

Нам би їхню безнадію

Андрій, як-то кажуть, Любка мені друг, та треба й міру знати. Чи принаймні зберігати пропорції. У тому сенсі, що, живучи в Україні, мабуть, не гріх побідкатися й порозводити руками над безталанною долею Північної Кореї чи там Сомалі, але над долею Польщі – ще трохи зарано.

Що не означає, ніби нам не можна критикувати Польщу, а передусім її центральну владу, підпорядковані цій владі – і тому стрімко побуряковілі – державні інституції та тих причмелених на всю свою радикальну голову нащадків Дмовського, які на радість Кремлю розпалюють над Віслою ненависть до українців. Можна і треба, бо не бракує й таких. Зрештою, стільки й щастя в житті нашого брата-колумніста, що періодично роздратовувати так званих опонентів до газоподібного стану.

А однак нещодавня колонка Андрія Любки «Польська безнадія», викликавши очікуване обурення серед аматорів Качинського та притаманного йому Дуди, водночас не те щоб образила, але щонайменше засмутила й певну кількість наших спільних польських друзів, які до нинішньої варшавської влади ставляться вкрай критично. Тобто ці наші польські друзі й самі прекрасно бачать, що зусиллями право-популістської правлячої партії PiS у Польщі відбувається загальний процес згортання демократії, ознаками чого, зокрема, є наступ на незалежність судів, обмеження громадянських свобод, поширення ксенофобських настроїв і перетворення державних телеканалів на пропагандистську помийницю в дусі «Раша Тудей».

Бачать, а все ж текст Андрія їх зачепив. Чому? Кількох із них я про це прямо запитав. Тому, відповіли вони, що, по-перше, Польща – всупереч Андрієвому твердженню – зовсім не нагадує їм Україну часів пізнього Януковича. А отже, по-друге, неприйнятним для них є слово «безнадія». Ну, про такі поняття, як безнадія і надія, важко сперечатися. Хтось і перед стратою втішає себе думкою, що ще ніколи так не було, щоб якось не було. А хтось і з нагоди власного дня народження понуро заявляє, що не всім судилося співати й танцювати під вербою, під рясною. Справа смаку і темпераменту. Тоді як принципова різниця між поганою польською владою і поганою українською (точніше, поганими українськими) – це для мене безперечний об’єктивний факт. Презеса Качинського, а також його партію, його президента і його уряд можна звинувачувати в чому завгодно, але, на відміну від Януковича, він аж ніяк не є злодієм, бандитом і ставлеником олігархів. Та й загалом польська держава аж ніяк не є мафіозним олігархатом. А українська є.

Якоюсь мірою не позбавленим підстав було би порівняння (тримайте мене, бо я зараз напишу це словосполучення) президента Зеленського і президента Дуди – як двох феноменальних «Янелохів», у політичну самостійність яких здатні повірити хіба що члени «Товариства пласкої Землі», Сивохо на лавочці і кілька привокзальних таксистів. Але й таке порівняння, по суті, є неправильним. Бо суть не в тому, самостійними чи несамостійними політиками є Зеленський і Дуда, а в тому, чиїм інтересам вони служать. Ні інтересам, знову ж таки, олігархів, ні інтересам агресора, який напав на його країну, Дуда не служить. А Зеленський служить і, судячи з останніх акробатичних етюдів на нашому владному Олімпі, має намір служити ще завзятіше. А хто йому дав таке право? А право таке двічі поспіль – на президентських і парламентських виборах – йому дав мудрий український народ. Ось про нього – у зіставленні з мудрим польським народом – і варто поговорити.

Власне, дві речі наповнюють мою душу дедалі сильнішим отетерінням: зміна влади у Польщі 2015 року і зміна влади в Україні 2019-го. Абстрагуючись від тисячі другорядних подробиць, головний польсько-український парадокс полягає в тому, що на рівні ідеологічної риторики Ярослав Качинський і Петро Порошенко є вельми подібними. Тільки, міркуючи логічно, у випадку Порошенка ця риторика мала б привести до перемоги, а у випадку Качинського – до поразки. Бо, міркуючи логічно, станом на 2015 рік полякам нічого не загрожувало. Їхні, сказати б, армія-мова-віра і так були в повному порядку, зате курс на все тіснішу європейську інтеграцію, який тримала попередня влада Туска-Коморовського, забезпечував Польщі небачене економічне зростання і постійне покращення життя в усіх галузях, про міжнародний авторитет уже й не згадуючи. Цілком інакший вигляд мала Україна-2019. В умовах війни з Росією нам справді насамперед слід було зміцнювати і підтягувати до стандартів НАТО армію, захищати досі упосліджену на практиці мову, без якої недоформована українська ідентичність швидко накриється кокошником, і позбуватися відверто ворожого впливу російської церкви.

А як у підсумку проголосували два мудрі – польський і український – народи? Навпаки. А котрий із них зробив більшу дурницю? Не сумніваюся, що наш, і то відразу на порядок. Приставши на пропозицію Качинського, поляки продемонстрували втрату розуміння власної вигоди. Шкода, але не смертельно. Тим часом ми, відкинувши пропозицію Порошенка, продемонстрували втрату інстинкту самозбереження, за що будемо змушені солоно заплатити. Питання лише в тому, наскільки солоно.

Одне слово, всі успіхи і поразки на цьому світі відносні, і те, що для Польщі є великим кроком назад, для нас було б гігантським стрибком уперед. Відтак хто як хто і над ким як над ким, а ми над поляками не маємо чого плакати. Хай би що там сьогодні діялося, але ні польською, ні державою польська держава бути не перестане, тож залишається надія, що завтра чи післязавтра вона переживе нову хвилю демократизації і повернеться до статусу «взірцевої учениці Європи». Натомість нам, якщо ми в близькому майбутньому не змінимо владу, про демократизацію з європеїзацією навіть мріяти не доведеться. Бо неможливо ні демократизувати, ні європеїзувати те, чого нема.

23.03.2020

https://zbruc.eu/node/96447