www.ji-magazine.lviv.ua

Олена Оногда, історикиня, археологиня

Цього року я мала нагоду долучитися до навчальної подорожі «Музеї. Локальна історія» від ‘House of Europe’ та побувати у 9 інституціях західної й східної Німеччини – від центрів сучасного мистецтва до краєзнавчих музеїв і меморіалів. Разом із групою українських колег ми відвідали вражаючі експозиції та щиро поспілкувались із колегами різних музейних спеціальностей. Чи не найбільше з побаченого до серця припало те, як німці працюють із травматичними досвідами власного минулого та своєю «складною історією». З розмаїття вражень, отриманих за час подорожі, моя пам’ять найчастіше повертається до трьох прикладів того, «як вони це роблять» із досвідами нацизму, комунізму та світових воєн. Цими прикладами у форматі нотаток з діалогів та спогадів і хотілося б поділитись.

Меморіал «Бухенвальд» | Gedenkstätte Buchenwald

Територія колишнього концтабору розташована на височині, з якої відкривається неймовірний краєвид на довколишні поля й ліси. Неначе бачиш перед собою цілих пів Німеччини, безкраї простори й свободу аж до горизонту. А на шкірі проступають мурашки від думки про те, як воно було тоді: дивитись на все це з-поза колючого дроту й безвиході.  

Меморіал у Бухенвальді заснували 1958 року. Аж до падіння Берлінського муру комплекс висвітлював трагедію жертв нацизму та антинацистський спротив (між іншим, тутешні працівники доволі легко оперують термінами «антифашистський» та «антинацистський» як синонімічними. На уточнення про те, що в українському дискурсі терміни мають значення й ми тепер добираємо слів, – відповідають «так, дійсно, коректніше говорити «антинацистський». А потім з такою ж легкістю знову згадують про «фашизм»). Після заснування Меморіал став одним із багатьох інструментів легітимізації НДР як комуністичної держави. Тут, крім іншого, відбувались відповідні пропагандистські заходи, як-от організація посвят в студенти чи приведення до присяги солдатів.

З 1989 року змістовний фокус Меморіалу змінився: до питань про жертв додались питання про злочинців. Тоді ж зняли табу на висвітлення іще однієї сторінки бухенвальдського минулого – існування тут радянського спецтабору з 1945 по 1950 рік. Сьогодні місія меморіалу – сприяти розумінню обставин, які спонукали людей до скоєння злочинів, задля уникнення повторень помилок минулого. Аби ніхто не був обмеженим у можливості тут побувати, вхід до меморіалу безкоштовний для всіх відвідувачів. Інституція фінансується коштом платників податків.

Попри зміну парадигми, чимало історичних тем досі потребують деміфологізації. Наприклад, питання наявності свободи вибору у есесівців, які працювали в Бухенвальді: чи вони вимушені були робити все те, що робили? А чи мали право піти? В нагоді стає приклад з біографії одного з колишніх очільників концтабору – Вальтера Зерно. Зерно звільнився з лав СС, оскільки мав сильне бажання одружитись із жінкою, яка «не пасувала» йому з ідеологічних причин. Його біографія – гарний зразок того, що можливість полишити лави СС існувала – хай би й з ось таких особистих мотивів. Це знаний прийом посилання на особисті історії та приклади, до якого додаються факти: що спонукало людей приєднуватись до лав СС, які можливості перед ними відкривались та якими за потреби були способи звільнитись.

Один із найжахливіших об’єктів історії людства на території Меморіалу – «Блок смерті». Це невеличка будівля із високою трубою, в якій розміщувались паталогоанатомічна кімната й крематорій. Наша група відвідала її в компанії очільниці освітнього відділу Юлії Тройман, але зазвичай відвідувачі заходять всередину без супроводу. Тут є трохи лаконічних текстів, хоча в цілому «Блок смерті» не коментується, адже відчуття жаху там переповнює більш ніж достатньо. В одному з приміщень демонструється фотографія з навалою трупів попід цим блоком, зроблена невдовзі після появи на території табору американців. Розміщення таких фото зачіпає низку етичних питань, адже представлення до огляду облич закатованих порушує їхнє право на гідність. Разом із тим, такі світлини документують та засвідчують вчинений злочин проти людства. Насправді ж дивитись на потріскану підлогу під ногами й кахляні столи для розтинів набагато страшніше за найжахливішу з архівних світлин.

На території меморіалу Бухенвальду пам’ятник знищеним сінті і ромам.

Територія комплексу нині має пам’яткоохоронний статус. Більшість бараків давно розібрано, а збережені будівлі використовуються з обережністю для різних потреб. У великому приміщенні колишнього складу облаштовано експозиційний простір. Зараз тут виставка «Бухенвальд. Остракізм та насильство. 1937–1945», відкрита у 2016 році та розрахована на функціонування впродовж 15 років. Це – остання виставка, створена за участі Ради в’язнів Бухенвальда. У фокусі – те ж саме питання: яким було тодішнє суспільство, що уможливило появу такого концтабору. Виставка працює з історичними темами, біографіями та оригінальними об’єктами. Засадничим для експозиції є намагання уникнути генерування емоцій, адже матеріал сам по собі є занадто травматичним. Єдиний виняток тут – записи спогадів колишніх в’язнів, які можна прослухати через спеціальний аудіопристрій. Простір сприймається спокійно, у автентичну сірість будівлі обережно «вписано» виставкові конструкції білого кольору, аби через незначний контраст візуально відмежувати оригінальні поверхні від сучасних. Кожен експонат супроводжується докладним текстом, аби «відвідувач не залишався сам на сам із цими жахливими предметами».

Всередині меморіального комплексу. Фото авторки.

В освітній роботі для Меморіалу однією з найважливіших цільових аудиторій є підлітки 14-15 років. Їхні зграйки сонячного лютневого дня були майже всюди, куди б ми не ходили. Підліткам пропонують різні варіанти екскурсій, але найбільше радять глибше зануритись в тему й простір через відвідини тривалістю щонайменше цілого дня, а краще – кількох діб, із ночівлею у хостелі. До речі, хостел для відвідувачів, їдальня, майстерні для занять та офісні кабінети розміщені в колишніх казармах СС. Нині це гарно й сучасно відреставровані будиночки, красиві поверхні яких все ж таки не позбавляють легкої моторошності від усвідомлення того, в якому місці перебуваєш.

У роботі з підлітками застосовується «принцип добровільності»: оскільки більшість їх приїздить в Бухенвальд не з власного бажання, а з ініціативи вчителів, музейники прагнуть мінімізувати відчуття примусу й зацікавити дітей по-справжньому.

Зустріч з групами дітей зазвичай починається з діалогу за методом «асоціативного вступу», який ми перевірили на собі. Провідниця Меморіалу розклала перед нашою групою майже сотню різноманітних копій фотографій та рисунків, запропонувавши обрати будь-яку одну. Далі ми обговорили зображення, чому саме той чи інший сюжет привернув увагу, і лише потім – історичні факти. Така комунікація допомагає вільно висловлювати переживання та сприяє встановленню відвертого діалогу про важкі теми. Важливо також, що підліткам не висувають умов і не встановлюють правил. Варіантів подальшої роботи багато, до самостійного вибору пропонуються різні методи роботи з історією: чи через вивчення артефактів та документів, чи через мистецькі практики, чи через роботу з біографіями.

На виході з Меморіалу хочеться мовчати й довго думати. Думати про життя, про непрості долі й непрості вибори. Меморіал розчавлює емоційно, але провокує повертатися до спогадів про нього.

Через деякий час після подорожі, майже випадково загугливши «Меморіал Бухенвальд», я натрапила на публікацію про те, про що колеги нам не розповідали. Виявляється, з певною періодичністю їх навідують ультраправі, які поводяться часом дуже «винахідливо»: просочуються до складу туристичних груп, аби ставити провокаційні питання екскурсоводам, залишають записи у книгах відгуків на зразок «якби табори досі функціонували, у нас не було б проблем із іноземцями», чи з’являються на території перевдягненими в нацистську уніформу. Інституція змушена була зробити правила відвідування більш суворими, а також запровадити тренінги для співробітників про те, як поводитись у випадках потенційних екстремістських втручань. Робоче життя колег  тут аж ніяк не одноманітне.

Меморіал штазі (Меморіал «Баутцнер Штрасе») в Дрездені | Gedenkstätte Bautzner Straße Dresden

Будинок на Баутцнер Штрассе – колишнє сізо штазі в Дрездені (Штазі – Міністерство державної безпеки НДР) – так добре ховається поміж вуличної забудови, що про нього досі багато хто не знає. В сусідній віллі свого часу розміщувався «офіс» радянської резидентури КДБ – саме той, в якому починав кар’єру Путін. Меморіальний комплекс заснували активісти спротиву штазі майже одразу після падіння Берлінського муру в 1989 році, а підтримується він переважно коштом «грошей сприяння» тих, хто так чи інакше постраждав від діяльності спецслужб.

Меморіал досліджує та популяризує історію штазі. Один із важливих фокусів – питання всеохопності цієї мережі. Одкровенням для мене особисто стали деякі з наведених цифр – про кількість штатних співробітників та залучених агентів (всього – майже 400 тисяч на 16-мійльонне населення тодішньої НДР: «ми мусимо знати все про всіх»). Болісний нерв наративу – як сталось, що більшість суспільства прийняла комуністичну диктатуру та адаптувалась до неї.

Сьогодні приміщення будівлі дає можливість поринути в особливу в’язничну архітектуру споруди, атмосферу камер для утриманців сізо, пройтись підлогою, встеленою автентичним коричневим лінолеумом. Все це контрастує з гарно, із соціалістичним шиком умебльованими кабінетами колишніх очільників штазі. Є тут і окрема лаконічна та гарно здизайнована виставка, що розповідає про історію та устрій штазі. На архівних документах та світлинах рясніють чорні «плямки» чи піксельне розмиття – не всі прізвища та не всі обличчя можна показувати. Всі документи, що колись зберігались у будівлі на Баутцнер штрассе, передано до державних архівних установ. Головний масив даних, із якими працює Меморіал – записи інтерв’ю свідків, які зазнали переслідувань з боку штазі.

Аудиторії музею сьогодні дуже різні. Це передусім школярі, які отримують тут додатковий імпульс до розвитку критичного мислення через різні освітні практики. Частина публічної роботи інституції стосується публічного діалогу з тими, хто досі ностальгує за комуністичними часами. На відміну від давніших часів, ці свідки подій – поруч.  

Загалом цей музей виявився чи не найбільш скромним з усіх побачених за час нашої навчальної подорожі. Робота зі «свіжою» історією, пам’ять про яку болісна й жива, може бути непередбачуваною та емоційно забарвленою. Адже ніхто досі не може бути впевненим, наскільки близько штазі були особисто до нього, і чи не писав доноси на тебе найкращий сусід а чи близький друг. Звісно ж, багато хто з секретних агентів досі не має бажання говорити про своє минуле.

Військово-історичний музей (Дрезден) | Militärhistorisches Museum der Bundeswehr (Dresden)

Цей музей полонив моє серце архітектурою, її концептуальністю та довершеністю з погляду музейних потреб і експозиції. Заклад розміщений у колишньому казарменному комплексі ХІХ століття, вся історія якого так чи інакше була завжди пов’язана з діяльністю Бундесверу (Міністерство збройних сил Німеччини). У 2007–2009 роках будівлю докорінно видозмінили за проєктом архітектора Даніеля Лібескінда. Лібескінд здійснив суттєве й принципове втручання в класицистичну споруду, додавши до конструкції так званий «клин» – складну конструкцію з металу та скла, що «розтинає» геометрію казарми й проходить через всю будівлю у напрямі, з якого здійснювалось бомбардування Дрездена. З функціональної точки зору клин заповнює втрати будівлі від бомбардувань 1945-го та формує нові експозиційні простори й акценти. Дизайн експозиції розроблявся німецьким бюро в тісній комунікації та під контролем Лібескінда. Елементи клину всередині розміщені завжди навскіс відносно основи будівлі та формують тупикові внутрішні простори, об’єднані між собою відкритими й незаповненими площами довкола. У найвищому куточку клину розміщено експозицію, присвячену власне бомбардуванню Дрездена, тут підлога залів піднімається догори, символізуючи рух у майбутнє.

Фото авторки

Організаційно інституція підпорядкована Бундесверу, ним же й фінансується – «цілком непогано» зі слів колег, і це «непогано» помітне неозброєним оком. Попри пряму підпорядкованість військовим, сьогодні музей позиціонує себе як незалежну культурно-історичну інституцію, що висвітлює тему насильства. Хоча й первинна мета – просвітництво вояків Бундесверу та музей як навчальна база – не втратила актуальності, а директор закладу – професійний військовий. Експозиційний наратив формується командою інституції, а виставкова робота не є «рекламою Бундесверу». Солдати організовано й систематично відвідують заклад та долучаються до музейної роботи, наприклад – проводять екскурсії.

До оновлень 2007–2009 експозиція глорифікувала війну, виставкові зали були пафосними та демонстрували види зброї й техніки згідно класифікацій. Сучасна концепція музею – антропоцентрична, людина розглядається як винахідник зброї, інструмент убивства, жертва. Як поєднується цей антропоцентризм та сьогоденне розмаїття поглядів із професійним навчанням військових? На це колеги відповідають: солдати вчаться тому, що обрали. Це не суперечить концепції музею, адже кожен вільний у виборі чи приєднуватись до війська на професійних засадах, та як діяти з власних переконань, наприклад, не виконуючи злочинних наказів.

Фото авторки

Експозиція побудована за тематичним принципом («Військові та технології», «Звірі та війна», «Війна та страждання», тощо). Хотілося б згадати кілька конкретних рішень, що запам’ятались особливо. Музейний наратив стартує провокаційно – з капсули первітину. Первітин – той самий метамфетамін, який входив до бойового пайка та був популярний серед німецьких військових за часів Другої світової війни. Не кожного дня побачиш наркотик у музейній вітрині та замислишся про наркозалежність як метод перетворення людини на інструмент. Експонати та месиджі в музеї часто розміщені за принципом «парності». Злочинці «співіснують» із жертвами, а вершителі долі показані поруч із пересічними виконавцями наказів. В розділі про бомбардування Дрездена є розповідь про єврейку, якій ця смертоносна акція врятувала життя, оскільки нацисти не встигли знищити всіх мешканців місцевого гетто. Постать Адольфа Гітлера в музеї аж ніяк не оминається, проте головним питанням є не особистості, а злочин. Величезна ракета «ФАУ-2» супроводжується даними про те, що від застосування цієї смертоносної зброї загинуло менше людей, аніж під час її виробництва руками поневолених, зокрема в’язнів концтабору «Міттельбау». Експозиція із мілітаристичними дитячими іграшками ставить питання: чи людина схильна до насильства від народження, чи воно виховується з допомогою зовнішніх дидактичних впливів. У вітрині про жахіття Майданеку – велика одноманітна вибірка зогнилого взуття загиблих. Пробирає до мурашок на шкірі. Окрему тісну залу «Смерті і поранення» зі спеціально облаштованим входом можна відвідати лише індивідуально. Саме тут – експонати, напряму пов’язані із убивствами. Попереджувальні тексти пропонують відвідувачеві ухвалити самостійне рішення – чи заходити всередину цієї темної зали.

На освітню роботу музею, звісно, впливає «складність» військової історії. Так, донедавна у колег не було пропозицій для школярів молодших класів. Але діти продовжували приходити, такий попит не можна було залишити без формування професійної пропозиції для наймолодших. Щодо них музей прагне уникати дидактики та домінування, емоційного чи змістовного перевантаження питаннями війни та смерті, чи ж створення занадто потужних образів. Кожна екскурсія для дітей 6-10 років супроводжується додатковим 45-хвилинним заняттям, під час якого малюки рефлексують про побачене. А в індивідуальних подорожах їх супроводжує особливий супровідник музейних маршрутів та підказок – стилізована… платяна воша – одвічна супутниця та «страшний сон» солдатів минулих воєн. Коли я запитала, чи це не надто огидно, колеги відповіли «ну, діти ж приходять до музею війни, а не в розважальне місце».

Я залишала Німеччину з дуже дивними відчуттям неоднозначності. Скільки тут є прекрасних, не побоюсь цього слова – геніальних музеїв, що сприяють розвитку критичного мислення, але рівень соціальної напруги в країні поки далекий від низького. Це відчувалось не тільки з розмов із німецькими колегами. За збігом обставин, наша група потрапила до Дрездена в дні 75-ї річниці бомбардувань. Ця болісна дата не відпускає місто й провокує нові практики комеморації. Зокрема, вже 10 років поспіль у центрі міста організовується живий ланцюг по контуру розбомбленого колись історичного центру. Все починається щороку о 18:13 і тихо триває кілька хвилин, поки б’ють дзвони у пам’ять про загиблих. Містяни беруть центр свого міста в «ланцюг», аби захистити його від сучасних викликів  – 10 років тому саме тут відбувся кількатисячний з’їзд ультраправих. З групою колег-музейників ми планували просто поспостерігати, але красивий і дипломатичний волонтер переконав долучитись до ланцюга. Цього року, десь дуже близько, майже одразу за нашими спинами та кількахвилинним мовчанням, було чутно гучне скандування й вибухи феєрверків. Такий досвід в чужому місті та країні, мови якої не знаєш, – доволі тривожний. Про деталі того, що відбувається, ми дізнались завдяки іще одному збігу обставин. Наш сусід по триманню за руки виявився другом музею «Зелене склепіння», а випадкове місце приєднання до живого ланцюгу – місцем майже під тим самим вікном, через яке відбулось нещодавнє нахабне пограбування. What a small world, думали ми, обмінюючись візитівками та залишаючи подію й розбурханий центр Дрездена.

15 10 2020

http://www.korydor.in.ua/ua/stories/muzejna-robota-z-travmatychnymy-dosvidamy-iak-tse-robliat-u-nimechchyni.html