незалежний
культурологічний часопис <Ї> |
 www.ji-magazine.lviv.ua Артуро Перес-РевертеКнижки, яких я ніколи не прочитаюСпокійний зимовий день із сонячними плямами під
кронами дерев. Я спускаюсь узвозом Мояно, зупиняючись
біля відчинених у цій порі рундуків букіністів. Їх мало, і це мене печалить.
Доволі теплий день, чудова пора, а тут – майже нікого. Я зупиняюсь, аби подивитись
на прилавки, розмовляю з букіністами. У всіх них мало надій на те, що це виживе. Одна загартована ветеранка
каже “нам лишились лічені дні” – і я поділяю її песимізм. Гадаю, врешті-решт
тут постануть бари з закусками і крамнички з абиякими виробами народних
промислів – і тоді, я в цьому впевнений, тут яблуку ніде буде впасти. На цей
момент через відсутність інтересу публіки, через байдужість політиків, через
часи, в які ми живемо, ця перлина мадридської культури в короткостроковій
перспективі є приреченою; цей рай для читачів, де за ціною пари гальб пива можеш знайти (якщо навчишся вибирати) два або й
три добрі видання чудових книжок. Тут не проходять пісні про те, що книжка
дорога. Поки існують такі місця, як це, люди не читають не тому, що не можуть. А
тому, що не хочуть. Я старий мисливець за книжками, із притаманними для
нього манерами та інстинктами. Тож сьогодні, як і завжди, пересуваюся між
ятками, аби за допомогою бистрого ока і швидких пальців набити мисливську
торбу, такий самий проворний, як тоді, коли 50 років тому прибув у Мадрид і
почав, книжку по книжці, споруджувати той окоп, в якому я живу і виживаю:
бібліотеку, яка потроху зростала, спочатку – аби відтворити бібліотеку моїх
дідусів і батька, а потім – роблячи її більш особистою і власною. Яка дозволила
мені зрозуміти складний і жорстокий світ, яким я мандрував замолоду, і яка
зараз, помножена на сотні полиць і тисячі книжок, дозволяє мені переварити все,
що я прожив. Яка, поєднана із тим, що я пам’ятаю та уявляю, дозволяє мені
розповідати історії і тлумачити світ. І навіть витримати його, коли він
мені не подобається. Ця бібліотека є робочим місцем, криївкою і – як я вже не
раз казав – знеболювальним засобом; із тих, які не усувають причин болю, але
допомагають його витримати. Кажу: в такому віці це чистий інстинкт. Компульсивна потреба, хоча я вже маю цю чи оту книжку в
іншому виданні. Читати старі аркуші, що їх читали інші очі, торкатися
обкладинок, замацаних чужими руками, наповнювати брезентову торбу, яка зазвичай
зі мною, коли я сюди приходжу: “Сіркуло де Лекторес”, “Едіторіаль Моліно”, “Колексіон Рено”, “Австраль” тощо. Звісно, я вже не відчуваю таких самих
емоцій, як у перші роки; цього майже фізичного тремтіння, коли натрапляв на
шукану книжку чи знаходив інші, які підморгували мені курним оком, обіцяючи
стати частиною мого життя або навіть його змінити: “Закоханий диявол”,
"Подорожні картини", “Золота стріла”, "Порівняльні
життєписи", “Система природи”, “Хороший солдат”... Але спонука, потреба
копичити книжки, як сорока блискучі предмети у своєму гнізді, лишаються
незмінними. Я і далі полюю швидко, пристрасно, радісно. Потім, удома, я спорожню торбу зі своїми трофеями, аби помістити кожен у
належне йому місце і компанію. Як оці чотири томи Ґрема
Ґріна, які я щойно купив за десять євро (хоча вже й маю їх у інших виданнях)
тільки тому, що наклеєний на них екслібрис змушує думати, що їхня
власниця – можливо, вже небіжка, – ким би вона не була, втішено усміхнулась би,
якби побачила, що я їх вирятував. Іноді хтось, коли бачить мою бібліотеку, запитує, чи я
прочитав усі ці книжки. Моя відповідь завжди однакова: одні – так, інші – ні;
але я потребую, аби всі вони були тут. Бібліотека – це пам'ять, товариство і проєкт майбутнього, навіть якщо цей проєкт
ніколи не буде завершено. Бібліотека вмебльовує життя
і визначає його. Дивно не зауважити, що в серці і голові людини, уважно перебігшись очима по книжках, які вона має вдома – або яких
не має. Тому я не шкодую за тими, яких так і не прочитаю. Вони виконують свою
функцію навіть непорушні, мовчазні, вишикувані за своїми назвами на корінцях. Я
можу їх розгорнути, погортати, поволі оглянути, покласти в наплічник для
подорожі. І хоча багатьох я так ніколи і не прочитаю, вони виконають свою
місію. Своє шляхетне призначення. Коли я зрозумів, що ніколи не прочитаю усіх
книжок, які прагнув почитати, і прийняв цю дійсність із сумною покорою, моє
читацьке життя змінилося. Воно стало повнішим і зрілішим –
подібно до того, як на першій війні, яку я спізнав, усвідомлення того, що я
також можу померти, змінило мій спосіб бачити світ. Книжки, яких я ніколи не
прочитаю, визначають мене і збагачують так само, як ті, які я прочитав. Вони
тут, і вони знають, що я це знаю. Якщо вони переживуть
час, вогонь, воду, лихо і тупість людей, одного дня вони перейдуть до іншого. І
перейдуть завдяки мені, який мав привілей вирятувати їх із тисяч катастроф і
приєднати до мого життя.
|
