www.ji-magazine.lviv.ua

Розмова з літературознавцем і перекладачем Петром Рихлом
з нагоди 100-ліття від дня народження Пауля Целана

23 листопада світ відзначив столітній ювілей видатного європейського поета, уродженця Буковини Пауля Целана.

Пауль Целан (нім. Paul Celan; справжнє ім’я Пауль Анчель, рум. Paul Ancel; псевдонім є анаграмою прізвища) народився 23 листопада 1920 в Чернівцях. Його творчість розвивалася під впливом французького символізму та сюрреалізму. Переклав німецькою та румунською твори Поля Верлена, Артюра Рембо, Осипа Мандельштама, Поля Валері, Чехова, Шекспіра, інших авторів. Серед нагород Целана, зокрема, найвища німецька літературна премія імені Георга Бюхнера.

Через тяжку форму депресії, зумовлену психічним розладом, вкоротив собі віку 20 квітня 1970, кинувшись у Сену з мосту Мірабо.

Світова літературна критика вважає Целана одним з найкращих німецькомовних ліричних авторів повоєнного часу, ставить його в один ряд із Гельдерліном і Рільке. Незважаючи на складність його поезії, кількість критичних і дослідницьких праць про Целана перевищує 6000. У Єврейському музеї в Берліні користується увагою «Сад Целана». Найвідоміший вірш Целана, «Фуга смерті», лунав у Бундестазі в 50-ту річницю погромів Кришталевої ночі.

Целан знав українську. Його ж самого українською вперше переклав Василь Стус. Найвідоміший твір Целана «Фуга смері», серед інших, переклав Микола Бажан. А переклад усього спадку здійснив Петро РИХЛО.

Петро Рихло народився 10 липня 1950 у селі Шишківці Кіцманського району Чернівецької області. В 1967—1972 навчався на факультеті романо-германської філології Чернівецького державного університету (нині — національний університет ім. Юрія Федьковича,) в 1985—1987 там же — в аспірантурі при кафедрі зарубіжної літератури, і, згодом, у докторантурі (2003—2005).

Працює викладачем кафедри зарубіжної літератури та теорії літератури Чернівецького національного університету, професором україністики Інституту славістики Віденського університету в Австрії. З 2007 — професор кафедри зарубіжної літератури та теорії літератури Чернівецького національного університету. Член Українського ПЕН. Перші переклади з німецької (віршів чернівецької поетеси Стефанії Нусбаум) опублікував у газеті «Радянська Буковина» (1972).

Сьогодні в доробку Петра Васильовича понад двадцять упорядкованих та перекладених книжок. Серед них — повний корпус Целанової поезії — 10 збірок, опублікованих видавництвом «Книги ХХІ», а також розвідка Ізраеля Халфена «Пауль Целан. Біографя юності поета» та (спільно з Ларисою ЦИБЕНКО) «Пора серця» — листування Целана з Інгеборг Бахман.

Тож навряд чи можна було б знайти кращого співрозмовника, якщо йдеться про такого непростого автора, як Пауль Целан.

МОВА

— Пане Петре, як у вашому житті з’явився переклад?

— Будучи ще школярем, я спробував відтворити українською якийсь вірш із підручника німецької мови й був дуже розчарований, коли замість чітко ритмізованого, метрично організованого тексту, в оригіналі ще й заримованого, в мене вийшла абракадабра, що й близько біля поезії не стояла. Тоді я зрозумів, що переклад поезії потребує від перекладача величезних зусиль, а надто певних якостей, — відчуття ритму, версифікаційної вправності, образного мислення тощо. Але оскільки на той час я й сам уже пробував щось віршувати, то ці, суто технічні труднощі, не були для мене особливою перепоною. Свої перші поетичні переклади я опублікував ще студентом у обласній газеті, а згодом, з легкої руки Миколи Бажана, якому на початку 1970-х я надіслав на критичний суд свої переклади балад Стефана Гермліна, я почав публікуватися в журналі «Всесвіт», у різного роду антологіях, альманахах.

— Ви одразу орієнтувалися на німецьку?

— Так, оскільки це була моя профілююча мова на факультеті романо-германської філології Чернівецького університету, де я навчався. Пізніше я принагідно перекладав з російської, польської, англійської чи їдишу, але це були радше винятки.

ЩІЛЬНІСТЬ

— Чи пам’ятаєте ви своє перше враження від Целанової поезії?

— Склалося так, що першою поетичною книжкою Целана, яку мені надіслав ще на початку 1980-х хтось із моїх німецьких знайомих, була пізня збірка «Притулок часу». Я довго вчитувався у вміщені там вірші, проте так і не зумів збагнути, а тим паче відчути їх. Очевидно, мені бракувало елементарних «фонових знань» (є такий термін у перекладознавстві), без яких цього поета збагнути неможливо. Згодом я отримав доступ до більш ранніх збірок, і з тими віршами я вже міг дати собі раду, навіть відчув з ними емоційний контакт. Скажімо, в різні роки здійснив кілька варіантів перекладу «Фуги смерті». 1993-го я видав першу на всьому пострадянському просторі збірку вибраних поезій Целана під назвою «Меридіан серця». Вона вийшла доволі пристойним, як на ті часи, накладом у 5000 примірників і швидко розійшлася, сьогодні це видання — бібліографічна рідкість.

— У чому основні складності перекладу Целанових віршів?

— У граничній щільності поетичного вислову, доведеного до щільності кристалічних структур, у інтертекстуальних шифрах, які глибоко приховані й не піддаються негайному проясненню, а надто в нестримній Целановій словотворчості, для якої німецька мова має значно ширші можливості, ніж будь-яка зі слов’янських мов. Усе це, вкупі взяте, створює величезні, часом непереборні труднощі для перекладача.

— Як ви оцінюєте збірку перекладів «Світлотиск», виконаних Жаданом?

— Вважаю переклади Жадана доволі вдалою спробою наблизитися до пізньої лірики Целана. Це був ризикований експеримент, оскільки він вибрав для перекладу найважчі пізні збірки Целана — «Злам дихання», «Сонцеволокна», «Світлотиск», «Партія снігу» (це Жаданові назви збірок, я переклав їх інакше — «Злам подиху», «Волокнисті сонця», «Світлопримус», «Арія снігу»). Сам чудовий поет, Жадан намагається відтворити українською насамперед словотворчий аспект Целана, його численні неологізми, вдаючись до сміливих перекладацьких рішень, часом калькуючи целанівські композитуми, які неможливо відшукати в жодному словнику, на кшталт наведених вище назв чи таких лексичних новотворів, як «мудрокопальні», «туманнополотнища», «сірострава», «словослід», «світопросякнуто», «твердопроспіваний» тощо. Часом такі новотвори можуть викликати спротив мовних пуристів, але водночас вони розширюють обрії української мови, збагачують її новими лексичними одиницями. І оскільки в поетичному перекладі не може бути «остаточного» варіанту, який був би незмінним, як метр-еталон у штаб-квартирі Міжнародного бюро мір і ваг, то кожен перекладач має право на свою власну інтерпретацію.

КЛЮЧ

— Чи є якийсь ключ, з яким можливе розуміння віршів Целана?

— Універсального підходу немає, кожен вірш потребує свого власного ключа, оскільки містить у собі інакший досвід, відмінну констеляцію, нове послання. В збірці «Від порога до порога» є вірш під назвою «Мінливим ключем», який звучить так:

Мінливим ключем

ти дім відчиняєш, в якому

все заметено снігом мовчання.

Залежно від крові, що капає

в тебе

з ока, рота чи вуха,

міняється ключ твій.

Міняється ключ твій,

 міняється слово,

що зі сніжинками

разом кружляє.

Залежно від вітру,

який жене тебе далі й далі,

навкруг слова тужавіє сніг.

Мені здається, що цей вірш допомагає зрозуміти поетичний метод Целана, збагнути, що в поетичному процесі на автора діє безліч різних чинників як зовнішніх, так і внутрішніх — серед них реальний привід, що породжує образну ідею (в німецькій мові для його означення існує вислів poetischer Einfall, який неможливо точно перекласти), сугестивний підтекст, інтертекстуальні виміри, але й атмосфера, настрій, психологічна диспозиція тощо. Тому кожен вірш Целана потрібно читати, враховуючи всі ці чинники, співвідношення яких щоразу буде іншим. Часто поезії Целана несуть у собі множинний зміст, за одним і тим же поетичним формулюванням стоять різні (не лише семантичні) значення. Коли, наприклад, Целан починає один зі своїх віршів рядком «І твоя рана, Розо», то цими трьома короткими словами сказано дуже багато — те, що його дійсність була глибоко зраненою, що Роза тут — жіноче ім’я, яке містить у собі конотацію квітки, що під цим іменем слід розуміти німецьку соціалістку Розу Люксембурґ, яку разом з іншим німецьким революціонером Карлом Лібкнехтом 1919 року було жорстоко замордовано реакційними колами німецького юнкерства, але також і те, що Розою звали служницю з оповідання Кафки «Сільський лікар», яка стає жертвою брутального конюха, як і те, що одна з близьких подруг Целанової юності — Роза Лейбович — рано померла від сухот, себто також мала незагойну рану. Вірш має латинську назву Coagula (імператив від дієслова coagulare — згущувати, ущільнювати). Ця формула свого часу використовувалася для алхімічних рецептів, Целан же переносить її в естетичну сферу, підкреслюючи полісемантику і щільність свого поетичного письма.

РАНИ

— У примітках до одного з видань ви пишете (цитую непрямо), що німецька критика так і не простила Целанові його походження з околиць німецькомовної літератури. Що вас підштовхнуло до цієї думки?

— Я маю тут на увазі рецензію німецького критика Ґюнтера Бльокера на Целанову збірку «Мовні ґрати», де він заявляв: поезія Целана не має жодного стосунку до реальної дійсності, а є лише словесною магією, і це, ймовірно, «пов’язане з його походженням», натякаючи при цьому на єврейський родовід і східноєвропейське коріння поета. Ця рецензія, надрукована в берлінській газеті Der Tagesspiegel від 11 жовтня 1959, стверджувала, буцімто «Фуга смерті» — абсолютно далека від історичної правди, вона, мовляв, лише «оптична партитура», «контрапунктні вправи на нотному папері». Цілком очевидно, що в ній автор всіляко намагався дезавуювати правду про нацистські концтабори та масове знищення євреїв. Целан був глибоко травмований цією рецензією, він сприйняв її як спробу нацистського реваншу, знищення себе як особистості. Але вже задовго до неї Целанові давали відчути, що він чужий, скажімо, в 1952, під час зустрічі літературної «Групи 47» у Ніендорфі, на яку його було запрошено завдяки старанням друзів Міло Дора та Інґеборґ Бахман. Тут його читання «Фуги смерті» порівнювали з манерою виступів нацистського міністра пропаганди Йозефа Ґеббельса, оскільки австрійська вимова й манера декламування Целана видавалися вчорашнім солдатам вермахту, з яких переважно складалася «Група 47», надто афективною. На жаль, це був не поодинокий випадок, такою була тоді загальна атмосфера в аденауерівській Німеччині.

— Чи був Целан десь цілком удома — не чужим, не Іншим?

— Звичайно, що Целан не завжди почувався відторгнутим і самотнім «степовим вовком», у нього також були періоди душевного комфорту — і в повоєнному Бухаресті, де він мав вірних друзів — таких, наприклад, як його літературний наставник і покровитель Альфред Марґул-Шпербер, як румунські поети Петре Соломон, Ніна Кассіан та ін. Певний час він доволі затишно почувався і в Парижі, особливо після одруження з Жизель Лестранж. Проте з часу так званої афери Клер Ґолль усе пішло шкереберть. Безпідставно звинувачений енергійною і брутальною вдовою в плагіаті творів її покійного чоловіка, німецько-французького поета Івана Ґолля, Целан сподівався на підтримку друзів, на цехову солідарність німецьких літераторів, проте сила спротиву агресії Клер Ґолль виявилася недостатньою, що ввергло його в глибоку депресію, масштаби якої мали для нього катастрофічні наслідки. Гадаю, що цілком удома він почував себе лише в дитинстві та юності, які провів на Буковині, в Чернівцях. Щодо цього в 1960 він писав із Парижа до Марґул-Шпербера: «Ах, знаєте... Я вже часто запитував сам себе, чи не краще було б, якби я залишився біля буків моєї вітчизни?».

— На вашу думку, чим були його стосунки з Бахман — так само яскравої поетки й письменниці: взаємним підсиленням чи боротьбою рівних по силі творчих особистостей?

— Ці стосунки були багатогранними, амбівалентними. З одного боку, це було пристрасне кохання, яке, щоправда, впродовж років мало свої злети й спади, з другого — вони були дуже непростими, оскільки тут зійшлися дві геніально обдаровані особистості, кожна зі своєю аурою й потужною творчою енергетикою. Попри все, для Бахман ці стосунки виявилися, так би мовити, «фатальнішими», бо мали для неї екзистенційне значення. Вона кохала беззавітніше, тому й переживала неможливість бути разом набагато болісніше. Коли вони зустрічалися й залишалися разом, то виникало враження, мовби вони відбирають одне в одного повітря, тому їхній союз був уже апріорі неможливим. «Я поклала все на одну карту — і я програла», — з гіркотою констатувала Бахман у одному з листів до Целана. А після його самогубства вона вклала в уста протагоністки свого роману «Маліна» такі слова: «Моє життя скінчилося, бо він під час депортації потонув у ріці, він був для мене життям. Я любила його більше, ніж власне життя». До речі, листування Целана з Інґеборґ Бахман з’явилося в 2012 в українському перекладі, за своєю напругою воно не поступається любовному чи пригодницькому роману.

В УКРАЇНІ

— Яке місце Целана в українському культурному краєвиді?

— Я гадаю, що місце кожного іншомовного автора в українському ландшафті визначається насамперед інтересом до його творчості та наявністю достатньої кількості перекладених текстів, які уможливлюють його рецепцію тут. З цього погляду в нас усе доволі пристойно — інтерес до поезії та постаті Целана постійно зростає, а здійснене мною видання всіх його поетичних збірок створює добрі передумови для активного засвоєння його творчого спадку нашою культурною свідомістю. Крім того, в Україні видано кілька книжок про поета — це моя монографія «Поетика діалогу. Творчість Пауля Целана як інтертекст» (2005) та щойно опублікована збірка статей «Пауль Целан. Референції». Нещодавно в українському перекладі вийшла у світ книжка Ізраеля Халфена «Пауль Целан. Біографія юності поета», а Чернівецька обласна універсальна наукова бібліотека імені Михайла Івасюка підготувала до столітнього ювілею поета солідний бібліографічний покажчик. Уже багато років існує літературна премія Пауля Целана, заснована обласною адміністрацією Чернівецької області. Наприкінці вересня під егідою Українського фонду культури та Центру юдаїки при університеті «Києво-Могилянська академія» відбувся фестиваль «Пам’яті великого майстра. Целанівські читання в Україні», присвячений 100 літтю від дня народження поета. Музею Целана в нас і справді ще немає, зате з 1992-го в Чернівцях стоїть пам’ятник поетові, на його честь названо одну з вулиць міста, а кілька років тому тут було відкрито літературний Целанівський дім, де відбувається багато цікавих культурних заходів. Зрештою, і відомий далеко за межами України Міжнародний поетичний фестиваль Meridian Czernowitz названий так на честь Целана («меридіан» — основоположне поняття Целанової поетики). Назвіть мені іншого чужомовного європейського автора, який би так активно освоювався і був так широко знаний і пошанований в Україні.

— Загалом, як зробити цей буковинсько-галицький літературний космос питомою частиною нашого спадку?

— На це запитання я вже частково відповів, але можу доповнити. Кілька років тому, разом із берлінською художницею Гельґою фон ЛЬОВЕНІХ, я виступив з ініціативою, яка називається «Буковинсько-Галицький літературний маршрут» і підтримується міністерством закордонних справ Німеччини. Суть проєкту полягає в популяризації тих чужомовних (переважно німецьких) авторів, які народилися, а частково й зростали, формувалися на нашій землі. Ми ставимо в їхніх рідних селах і містечках невеличкі бронзові погруддя на гранітних постаментах. Такі пам’ятники або меморіальні дошки вже постали у Бучачі (нобелівський лавреат з літератури Самуель Йосиф Аґнон), Чорткові (Карл Еміль Францоз), Підволочиську (Герман Кестен), Буданові (Сома Морґенштерн), Бродах (Йозеф Рот), Чернівцях (Роза Ауслендер, Ґреґор фон Реццорі). На черзі — пам’ятники відомій популяризаторці й дослідниці єврейського фольклору та єврейської ідентичності Зальці Ландман у Жовкві, відомому акторові Александру Ґранаху в його рідних Вербівцях, гебрайському письменникові Агарону Аппельфелду в Старій Жадові, рано згаслій у нацистському концтаборі поетесі Зельмі Меербаум-Айзінґер, яку ще називають «буковинською Анною Франк», у Чернівцях. Але ми розуміємо: сам по собі пам’ятник ще не є запорукою того, що імена цих письменників приживуться на їхніх колишніх теренах, тому паралельно з цим організовуємо переклад і видання їхніх книжок, влаштовуємо презентації, конкурси, театральні вистави за мотивами їхніх творів тощо. І така діяльність приносить плоди: поступово ці автори стають надбанням національної культури.

— Питання більш історичне, та все ж цікава ваша думка: чому раптом Чернівці — невелике місто на околиці імперії — виявилося таким багатим на літературні таланти?

— Мене вже часто запитували про це, і я не маю ніякої іншої відповіді, як оця: тому, що довоєнні Чернівці були конгломератом багатьох мов, культур, віросповідань, звичаїв — Європою в мініатюрі, де на невеличкому просторі в кілька десятків квадратних кілометрів схрещувалися найрізноманітніші інтелектуальні, культурні й політичні течії та тренди, отож народності, які населяли це місто, зазвичай запліднювали, підживлювали одна одну. Тут панував дух здорового суперництва — а тільки за таких умов формуються й визрівають справжні таланти.

ПИСАТИ ПІСЛЯ АУШВІЦУ

— Чому Целан потрібен нам, сьогоднішнім?

— Як поет, Целан випередив свій час на багато років, можливо, десятиліть. Сьогодні він належить усьому людству, а значить, і нам. То чому ми мали б відмовлятися від цього спадку? Тим паче що в його поезії, спогадах, листуванні з друзями часто зринають і наші українські реалії — Чернівці, Буковина, Україна.

А головне послання його поезії — це пам’ять про найбільшу гуманітарну катастрофу ХХ століття, якою був Голокост, прагнення до безумовної правди й застереження від повторення подібних злочинів у майбутньому. Але це, так би мовити, тільки тематичний компонент, проте існує ще й інша складова — естетичний прорив, здійснений Целаном у поетологічній сфері. Його прагнення до «сірішої мови», позбавленої зовнішніх декоративних елементів, «красивих» епітетів і метафор, надмірної милозвучності тощо, було пошуком художньої правди, яка видавалася йому набагато важливішою за гармонійне поєднання звучань і образів. За аналогією з так званою «атональною музикою», вірші Целана можна назвати «атональною поезією». По суті, своєю творчістю він спростував відому тезу німецького філософа Теодора Адорно, за якою писати після Аушвіцу є варварством. Целан дав голос повоєнній німецькій ліриці, яка після нацистських злочинів перебувала в стані тотального оніміння, він показав, що можливо не тільки писати вірші після Аушвіца, а й про Аушвіц. Але для цього потрібно було повністю змінити традиційні регістри лірики, відмовитися від поетичного промовляння з перспективи соловейка чи співочого дрозда. Його поезія вже не є монологічним виверженням внутрішнього світу автора, а невпинним діалогом, безкінечною полемікою зі світом і з собою, і цей діалог наснажений величезною кількістю складних кодів і шифрів світової культури, які не відразу піддаються декодуванню. Поезія Целана потребує вдумливого, терплячого читача, здатного разом з поетом пройти весь звивистий шлях карколомних словесних порогів, алогічних парадоксів, прихованих інтертекстуальних зчеплень, перш ніж вийти на широке плесо просвітлення й розуміння. Але труднощі цього шляху щедро винагороджуються радістю пізнання таких глибинних істин, які по-справжньому може відкрити тільки ця важкодоступна, непідкупна в своєму прагненні до найвищої художньої правди, поезія.

Дмитро Десятерик, «День»

23 11 2020

https://day.kyiv.ua/uk/article/kultura/poeziya-celana-potrebuye-vdumlyvogo-terplyachogo-chytacha?fbclid=IwAR0iX-E86Obm884_hMdNwUcnOsrjUiQ-SissHx-eyb8QktE9Iofyse7KkOU