www.ji-magazine.lviv.ua

Кармен Посадас

У міру того, як минають дні пандемії і затворництва, мені стає важче писати і навіть думати. Я знаю, що кілька тижнів тому я у цій колонці розповідала, сповнена оптимізму, що COVID-19 є трагедією, та, як усі трагедії, вона є дуже родючою для творчості – чи то літературної, чи будь-якої іншої. Я мала би уточнити, що це буде згодом, коли усе мине і серед уламків кораблетрощі знову почнеться життя. Якщо ми подивимося на дати публікації шедеврів, які відтворюють великі переломи чи катастрофи, то легко пересвідчитися, що написані вони через роки, а часто десятиріччя після подій, які вони описують: мине п’ять років, заки Бокаччо візьметься в “Декамероні” оповісти про чуму 1348 року, понад п’ятнадцять років Джозеф Геллер зволікатиме із публікацією “Пастки-22” і майже двадцять років витратить Хорхе Семпрун, щоб розповісти про своє життя у Бухенвальді. Будь-яка травма вимагає перш за все невідкладного лікування; потім – процес зарубцьовування, декантації, а також забуття. Нам, щасливим дітям найдовшого, які знала Європа, періоду миру і добробуту, важко було зрозуміти, наприклад, чому роками ті, хто пережили іспанську громадянську війну чи Другу світову війну, були охоплені якоюсь колективною амнезією. В Іспанії є ті, хто вірить, що це мовчання було зумовлене франкістськими репресіями, які подавили усяку критику і навіть розповіді про це з боку тих, хто програв цю війну. Та легко пересвідчитися, що ідентичний покров забуття укрив решту Європи після її війни. І, безумовно, Німеччину, бо єдиним способом повстати з попелу було не ставити запитань, не хотіти знати, що робив кожен під час колективного шаленства нацизму. Але таке саме сталося і в решті країн, що були втягнуті у протиборство. Навіть серед жертв Голокосту мовчання понад пів сторіччя було їхнім способом йти уперед, і лиш коли минули роки, вони зуміли вербалізувати пережиті жахіття. Бо забуття не є, як дехто думає, схованкою слабких, воно є цілющим, необхідним. Чи відбудуться у нас такі самі ментальні процеси, які допомогли іншим в минулому подолати великий перелом? Ця пандемія загрожує привести за руку іншого страшного вершника Апокаліпсису – голод. Або якщо говорити у термінах першого світу – нещадну економічну депресію. Тому ми не є в кінці тунелю, вже проглядається інший – ще довший і непевніший. В історії людства бували смертоносніші і спустошливіші моровиці і пандемії, ніж теперішня, це правда. Але ця є першою, яка відбувається у глобалізованому і гіперпоєднаному світі. Тож на добре це чи на зле, але усі ми перебуваємо в одному човні, за винятком, можливо, китайців, які вже подолали її спалах, і, згідно з теоріями змови, сприяли цій напасті, щоби стати володарями світу. Я не надто схильна до конспіративних теорій і думаю, що – якщо цей вірус, як кажуть, було створено – його поширення було зумовлене радше людським промахом, аніж бажанням зловмисних Володарів світу, які грають нами у шахи і готові пожертвувати власним пішаком (читай – Вуханем), аби виграти партію. Та насправді усе є сумнівами, домислами, чутками. Усе, що можна сказати чи передрікати про майбутнє, зараз є пустослів’ям. Ситуація, яку ми переживаємо, є небувалою. Ніхто нічого не знає, і ще менше про те, яким буде світ після пандемії. Більш солідарним, щедрим, співчутливим до слабких, як це сталося після Другої світової війни? Чи навпаки: у декого проявиться більш месіанський, жорстокий і автократичний бік, як це сталося після російської революції? Цього я не знаю, та в мене є слова Прімо Леві, ще одного, хто вижив у нацистських таборах смерті. Він, хто був одним із двадцяти щасливчиків, які вийшли живими з концтабору в Моновіце, і був ліценціатом хімії, стверджував, що у житті потрібними є покидьки і навіть покидьки з покидьків, аби зробити ґрунт родючішим. Також він казав, що ніколи не звертав уваги на спів птахів, доки не потрапив у Моновіце.

Carmen Posadas
Sólo sé que no sé nada
XL Semanal, 27.04.2020
Зреферувала Галина Грабовська

https://zbruc.eu/node/97802