www.ji-magazine.lviv.ua

Тарас Прохасько

Це було на вулиці Пушкіна у Івано-Франківську 1971 року. Що більшим було західноукраїнське місто, то більше обов'язкових радянських назв вулиць у ньому вміщалося. Головною ознакою радянських назв було те, що вони були російськими. Пушкіна впиралася у Чапаєва. Бічною була Крилова. Головне перехрестя утворювалося з Чекістів, якою можна було перейти спочатку на Дадугіна, а далі на Куйбишева. Паралельною до Пушкіна, щоправда, була Шевченка, але до неї треба було йти Першотравневою, яка виводила аж до Дзержинського. Щоби дійти до Пушкіна від нашого дому на розі Радянської і Фурманова, треба було минути Комарова, Щорса і площу Перемоги, яка плавно переходила у Московську, якою, якщо не звертати на Урицького, Камо, Новгородську, Правди (газети, а не якоїсь іншої правди), можна було дістатися до Матросової (це не Матросова, якого кожен знав), де ховалася міська божевільня, через відкрите подвір'я якої – пряма дорога до Фрунзе.

На Пушкіна у колишній віллі з обов'язковим для наших вілл садом і городом був аналітичний філіал дитячої поліклініки, яка у ті часи ще не мала власного просторого і світлого корпусу, а мусила тулитися у колишньому монастирі редемптористів. Того весняного дня 1971 року працівники дитячої поліклініки незграбно працювали на святковому суботнику у садку аналітичного корпусу. Моя мама була серед них, а я був біля неї. Того ж дня у авіабригаді винищувачів, чиї казарми містилися у колись найбільшій будівлі міста – новочасній австрійській в'язниці «Діброва», з якої ніхто не зміг втекти, за винятком убивці галицького намісника Мирослава Січинського, якому втечу організував молодий Дмитро Вітовський, який пізніше керував Листопадовим Зривом у Львові і був військовим міністром Західньо-Української Народної Республіки, – проводили інтенсивні навчальні польоти.

Мені було три роки. Я побачив, як пара реактивних винищувачів досить низько пролетіла над вулицею Пушкіна. Встиг навіть побачити однакові червоні зірки на обох літаках. Але чомусь голосно закричав – "дивіться, наш літак доганяє руского"… Суботник завмер. Ніхто з педіатрів, навіть моя мама, не могли зрозуміти такого формулювання. Що означає у цьому випадку "наш"? І ким є в такому випадку "рускій"? І чи "доганяти" – це гнати?

А для мене малого це були чомусь очевидні речі. Наш – український. Рускій – чужий. Так, властиво, нічого не змінилося і досі.

Проживши головний свій вік у Радянському Союзі, я ніколи не мав сумнівів у тому, що проживаю у країні, окупованій Росією настільки, що вона є частиною Росії. Радянське, совєтське ні тоді, ні тепер не здавалося мені якоюсь особливою позанаціональною формацією. Радянське було російським. Такою собі актуальною формою російського імперського націоналізму. Назви вулиць допомагали це збагнути ще у ранньому дитинстві. Уроки історії СРСР – нашої тодішньої країни – фіксували здогадку так само надійно, як і вся легальна тогочасна культура. Включно із тією, яка була озвучена українською мовою.

Цивілізація і так званий прогрес тодішньої України також набули виключно російської сутності. Настільки, що українське у масовій свідомості сприймалося виключно із минулим. Українського майбутнього у векторах цієї цивілізації природно не передбачалося. Дійшло до того, що навіть альтернативна мрія антирадянської, буржуазно-націоналістичної частини українського народу про вільну Україну трималася передовсім на якомусь архаїчному, за своїм сенсом, уявленні про казкове майбутнє. Парадигма антирадянської боротьби за свою державу була переповнена історичними арґументами настільки, що якісь елементи конструктивного пострадянського майбутнього були практично витіснені із програми цих змагань.

Кінець Радянського Союзу завершив осмислену програмну діяльність за майбутнє України. Натомість закінчення радянської фази хоч і драматично, але не суттєво змінив російський імперіалізм. І державний, і – що найголовніше, хоч про це не дуже прийнято говорити, – народний. Експансія і домінування у російській ідеї далі служать надійними орієнтирами майбутнього, які надають і духовного, і навіть біологічного віталістичного сенсу Росії.

Тож дитяча візія не втратила чіткості – наш літак доганяє руского.

Цей текст є уривком з есею, написаного в рамках проєкту «Онлайн-резиденція для німецьких перекладачів» Українського ПЕН і translite.V. Повну версію есею можна буде прочитати в збірці «Майбутнє, якого ми прагнемо», яка вийде друком у видавництві «Темпора» у вересні. Проєкт онлайн-резиденції відбувається за підтримки партнерської програми «Культура для змін» Українського культурного фонду та програми «MEET UP! Німецько-українські зустрічі молоді» Фонду «Пам’ять, відповідальність та майбутнє» (EVZ).

30.07.2020

https://zbruc.eu/node/99377