незалежний
культурологічний часопис <Ї> |
 www.ji-magazine.lviv.ua Юрко ПрохаськоСуцільна утопія
Передусім з’ясувалося, що ми досі його прагнемо.
Перед тим, як міркувати, якого саме, слід
сказати собі це: з’ясувалося, що ми передусім просто знову прагнемо майбутнього. Свого часу ми якось не відразу помітили, що майбутнє
зникло. В якийсь уже достеменно не встановлюваний
момент кількох останніх десятиліть – мабуть, таки двох чи трохи
більше – ми просто перестали його
бачити, втратили можливість не те що в нього умоглядно зазирнути, але й взагалі здатність хоч якось
собі його уявляти. Обрій майбутнього закрився, обрис майбутнього затерся, образ майбутнього занидів. Залишився сам означник –
слово, яке за звичкою та навичкою,
за традицією та траєкторією,
за інерцією та інтуїцією й далі було у
словнику, ба навіть у вжитку,
тільки ось означало воно дедалі менше, марніло
на очах, зсихалося, чахло. Втім, невдовзі майбутнє раптом знову відкрилося
– але цього разу в постаті катастрофи, множинної і тотальної апокаліпси: це вже тобі
навіть не «маленькі пожежі скрізь», а суцільна апокаліптична заграва повсюдно. Утопія поступилася місцем дистопії, і єдино помисленною, єдино можливою утопією стала не так антиутопія,
як власне дистопія поготів: ніде не буде добре, суцільне жахіття, занепад і схилок буде скрізь. Нікому життя не буде. Й іншого майбутнього у нас вже не стало
бути, не мало бути, як тільки катастрофічного.
Отож питання тепер полягає тільки
в тому, чи присвітить нам іще колись якесь інше майбутнє, крім світопреставленницького. Один мій приятель стверджує, буцімто музика закінчилася 1994 року. Яка саме музика? Чи музика
як така? Чому саме 1994? Не знаю: коли він це говорив, його аргументи звучали вагомо, підкріплені багатьма прикладами,
і тому здалися мені тоді цілком переконливими,
я й сам ладен був беззастережно
погодитися з тим, що справді музика
закінчилася 1994 року, але вже
скоро напріч ці аргументи забув. Не знаю також, чи є між
кінцем музики і кінцем майбутнього якийсь зв’язок, так само не знаю,
чи пов’язані всі ці кінці
з кінцем віку і тисячоліття, але, правдоподібно, майбутнє і справді було закрилося нам десь власне на межі тисячоліть. Не знаю також, чи є тут якийсь зв’язок з Кінцем Історії. Тим часом ще трохи давніше,
зовсім недавно все виглядало
напрочуд добре: ніщо не
мало закінчуватися, крім власне Історії, але саме її кінець
й віщував початок усього решти, всього чудового
– назавжди, без кінця. Кінець Історії означав передусім кінець Утопій, кінець самої необхідності
мати утопії, переслідувати якісь утопії, суперечні й суперницькі, які змагалися в тому, хто кого і хто коли, хто швидше
запевнить свою рацію вічного незмінного доброго майбутнього. Бо те, що мало настати – кінець Історії – і мало покласти нарешті край самій ущербній необхідності виробляти утопії, жити утопіями,
їх здійснювати, до них прагнути. Кінець Історії мав знаменувати
початок стану і статусу безутопійності; брак браку Утопій – ось це була сама есенція Кінця Історії. Адже на той час,
на час початку Кінця Історії,
стала вже, здавалося,
остаточно зрозуміла не тільки
цілковита згубність і злочинність комуністичної утопії, в якій тоді досі ще
перебували ми, люди Сходу, і яка давно вже в достоту геґелівському
сенсі встигла навіть кількакратно обернутися на свою діалектичну протилежність – на дистопію,
жахіття, яке встановлювало
стан не райської, а пекельної
позачасовості. Ось тільки щодо тієї комуністичної
утопійної позачасовості власне й не було відчуття, що це
нескінченність, хай навіть
і паскудна. Ні, навпаки, була певність, що вона ось-ось закінчиться – задля того, аби ми могли долучитися до нової безчасовості Кінця Історії. Відбулося насамперед, здавалося, цілком очевидне – і остаточне – відкриття тієї ядерної підставової
обставини, що саме прагнення до утопії, потреба утопії й утопійного модусу діяльності у цьому світі, взагалі
утопійні прагнення є невилучним, структурним складником нашої спільної Новочасності, хоч би якою різною
в різних частинах світу вона тоді видавалася, хоч би якими позірно відмінними
видавалися її різні видозміни. Без Утопії нема Сучасності. І власне це відкриття
тоді, здавалося, було впіймане за бороду, саме воно обіцяло
стати передумовою і ґарантом
остаточного прозріння: хибною,
шкідливою, але, на щастя, поправною є сама потреба Утопії, глибоко закорінена в самій структурі Новочасності. Треба лише цю структурну залежність
розпізнати, збагнути, усвідомити – і усунути, вилучити зі структури
так, як тим часом навчилися
редагувати людський і нелюдський геном, витинати з нього генетичними ножицями ушкоджені або шкідливі фрагменти.
Бо ж прагнення Утопії є свідоцтвом відчуття нестачі, а нестачі-то якраз з Кінцем Історії і не буде. Нема нестачі – нема потреби. Нема недоліку
– нема прагнення. Нема браку – нема бажання. Ножиці чи скальпель Кінця Історії мали вилучити
зі структури Новочасності власне оту шкідливу секвенцію
утопійності. Отож, по суті, обітниця Кінця Історії імпліцитно
промовляла й таке: на цьому відкритті й викритті закінчується й сама Новочасність з її численними, заплутаними і такими суперечливими – аж до згубності –
колізіями, пертурбаціями та
сюжетами. Чи навіть радше: Новочасність добігла не так свого кінця, як радше завершення – у тому сенсі, що їй не треба буде відтепер нічого більше вершити і звершувати. Вона закінчилася не в
тому сенсі, що вичерпалася, а власне завершилася, бо звершилася, тобто вивершилася, здійснилася, а тому зупинилася і відтепер може тривати у вічний і неодмінній тотожності самій собі. І разом із нею закінчилися утопії – як необхідність і потреба утопій. Завершити Новочасність – це вирвати в неї
жало утопійності. Ось тільки
жало це, подібно до бджолиного, виявилося тканинно пов’язане зі самими нутрощами: вирвати жало означає урвати нутрощі і тим самим обірвати життя бджоли. Якби ж ми тоді годні були
збагнути, що утопія закінчення утопій сама є найбільшою утопією! Що нічого
не завершилося, не звершилося,
а тому й не закінчилося. Що
майбутнє закрилося від нас не тому, що вивершилося, а тому, що приголомшливо й незвично було уявляти собі
його завершеним. Тому що на якусь мить
розірвалася невидима очевидність
його нерозривного зв’язку з утопією. Що перестали бачити майбутнє ми саме тому, що викрили, затаврували
і, як здавалося, вилучили, вигнали, спекалися утопії. А іншої навички сприймати майбутнє і не розвинули – а може, й не мали такої можливості взагалі? А утопія, яку ми тріумфально вигнали через двері, тим підступніше,
але й навальніше увірветься
через вікно і всі решта радше несподіваних
отворів, дір, шпар та амбразур. І коли незабаром виявилося, що нічого не вирішено,
нічого не звершено і не
завершено – майбутнє з нищівною
потугою відкрилося нам як катастрофа, бо лиш так була
можливою тоді потенційність його уявлювання: як те, що вибивається з-під нашої опанованості, непідвладне нашій спроможності щось вдіяти, вимикається з-під нашої влади.
24.07.2020 |
