www.ji-magazine.lviv.ua

Микола Рябчук

Майкл Гехтер у піонерській праці «Внутрішній колоніалізм: кельтські околиці у британському національному розвитку» був чи не першим, хто написав про «білий расизм» як важливий чинник, що підтримує структуру внутрішньої колонії і забезпечує асиміляцію пригнобленої меншини (її перетворення з «чорних» у «білих») або ж штовхає до радикального націоналізму (себто до захисту своєї «чорношкірості»). «Англосакси і кельти не різняться за кольором шкіри, – писав він, – а проте расизм буяє і там».

«(1) Характерною рисою імперської експансії є упослідження автохтонних культур периферійних груп. (2) Одним із

наслідків такого упослідження є ослаблення волі та здатності автохтонів опиратися колоніальному режимові. (3) Політична інкорпорація вирішальним чином впливає на поступ англізації, котра здійснюється не лише через урядові декрети, але й через добровільну асиміляцію периферійних еліт».

Олександр Мотиль, обговорюючи подібні проблеми на «східнослов’янських околицях» Російсько-Радянської імперії, головно в Україні, вживає точніший термін «супрематизм» ("supremacism", від "supremacy" – «вищість», «зверхність») на позначення зневажливого ставлення значної частини російськомовного населення, у тому числі владних еліт,

до української мови як начебто неповноцінної й недорозвиненої, а відтак і до її носіїв як людей другого сорту (малоосвічене «село» або ж ідеологічно акцентуйовані «націоналісти»).  Сама семантика пейоративів, якими міські жителі в Україні обдаровують сільських, вказує саме на недолюдський, «бидлячий» образ останніх: «быки», «рогули», «кугуты», «лохи», або ж на моральну ущербність («жлобы») чи – прямим текстом – на низький соціальний статус («колхоз», «село»). 

Подібна зневага міських жителів до сільських є загалом типовою для різних народів, однак в Україні вона виразно

накладається на етно-культурне розмежування між російськомовним містом та україномовним селом. Ідеться таким чином не лише про вияв соціальної (цивілізаційної) зверхності одного прошарку населення над іншим, а й про вияв глибшої зневаги панівної мовно-культурної групи до пригнобленої. Радше етнічний, ніж суто соціальний характер

цієї неприязні підтверджується й тими «хтонічними», «недолюдськими» прізвиськими, що їх застосовують міські русофони до, здавалося б, соціально рівних із ними міських українофонів. Тут, щоправда, наголошується вже не на «бидлячості», зооморфності опонентів, а на їхній моральній або розумовій вивихнутості: «бандеры» (в розумінні «бандити», «зарізяки»),  «щирые украинцы»  (акцентуйовані особи),  «национально озабоченные» (патологічні типи на кшталт сексуальних маньяків), чи, вже за часів незалежності, «национал-патриоты» (за аналогією до «націонал-соціалістів»).

Російський супрематизм як певний світогляд і дискурс є безумовною похідною від колоніальної ситуації, описаної тим таки Мотилем понад чверть століття тому:

«Уживання тої чи тої мови має велике символічне значення в політизованому мовному середовищі, однозначно ставлячи мовця по той або той бік ідеологічної барикади... Хоча жоден закон нібито й не забороняв відхилень від «нормальної» мовної поведінки, неросіяни загалом, а українці зокрема прекрасно знали, що вперте розмовляння своєю мовою, особливо серед росіян, сприйматиметься як заперечення «дружби народів» та вияв неприязні до«совєтських людей»... Мало хто з українців ризикував наражатися на публічний осуд, втрату праці, чи, навіть, ув’язнення заради мовної чистоти. Більшість, щоб уникнути шовіністських реакцій та підозру нелояльності, переходила на російську». 

Внутрішня колоніалізація, що її фахівці визначають як «застосування практик колонiального управлiння й знання всередині політичних кордонів держави», не була у російсько-радянській імперії суто українським явищем. Закріпачення селян у колгоспній системі поглиблювало скрізь, зокрема і в Росії, драматичний цивілізаційний розлам між «першим» (міським) і «третім» (сільським) світом. Проте в Росіїі «перший», і «третій» світ розмовляли тією самою мовою; і колонізатори, й колонізовані належали тут до тієї самої культури й етносу. «Третій» світ у Росії був таким самим злиденним, відсталим і упослідженим, як і в Україні. Проте у Росії існував також «перший» світ –

світ Москви, Ленінґрада та інших великих міст, де національна мова й культура якщо й не квітли, то все ж розвивалися, попри всі ідеологічні обмеження – чого аж ніяк не скажеш про Київ, Одесу чи Харків. (Єдиним частковим винятком можна вважати західно-українські міста, у яких урбанізація не означала русифікації, тому що місцеве населення не інтерналізувало комплексу меншовартості щодо колонізаторів. Тут їх сприймали з апарадигмою країн Східної Європи та Балтії – переважно як окупантів: їх боялися, з ними колаборували, проте нормативно трактували як «інших», не «своїх». Інша річ, що периферійність цього реґіону, особлива репресивність режиму та неприпинене й досі пропаґандистське іншування роблять його роль у загальноукраїнському контексті загалом марґінальною).

Фактично скрізь поза Росією внутрішній колоніалізм набував ознак зовнішнього, російсько-радянського. Соціальне

гноблення забарвлювалося національним. Перший світ розмовляв по-російськи, третій – місцевими мовами, які ставали своєрідною стигмою, чорною шкірою, знаком цивілізаційної відсталості або, ще гірше, політичної неблагонадійності.

http://ipiend.gov.ua/wp-content/uploads/2019/04/dolannia_ambivalentnosti.pdf