|
Юрій АндруховичСубстанція – кісєльСьогодні вранці, мимохідь зауваживши на одному з ресурсів допис автора із прізвищем Антонєнко, я вирішив повернутися до давно не порушуваної теми. З дитинства – така вже, очевидно, специфіка майбутнього романіста, що йому хоч-не-хоч доведеться якось називати майбутніх персонажів, – мене цікавили прізвища. Чому вони такі, а не інші. Або чому в одних такі, а у других інші. «Якщо прізвище закінчується
на –енко, – пояснювала
мама, – то це українець. Якщо на –чук – також. Бондаренко, Кравчук – українці.
Якщо на –ов або –ін, то це
росіяни». Мама все це бачила просто. Але мене таке бачення часом засмучувало. «Тату, виходить, що Банников і Соснихін – росіяни?» – розчаровано допитувався я, маючи на увазі деяких героїв
тодішнього київського
«Динамо». Тато бачив усе складніше, ніж мама. Його відповідь мене дещо заспокоювала: «Розумієш, на Сході України люди вже котре сторіччя
під Росією. Державна машина робила все, щоб витравити нашу мову навіть із
більшості прізвищ. Їх свідомо переписували
на російський манір. Був Іванів – став Іванов. Ковалів – Ковальов. Ну й так далі». Нині я впевнений, що батько
згрубша мав рацію. Хоча річ
не тільки в системі, яка справді щосили тиснула на людський пластилін. Бували, однак, і такі його сорти,
що й тиснути не треба. Самі наввипередки побіжать переписуватися. Це усвідомлення, мабуть, і підштовхнуло мене колись до таких емоційних
рядків: «Українці, що
масово дезертирували з рідної мови в години історичного їй несприяння, все одно
позалишали своїм нащадкам родимі плями українства, хоч як прагнули їх
позбутися. Можна тисячу разів зректися мови і стільки ж разів назвати її телячою
– перша сторінка паспорта все одно видасть тебе з головою: ти не Сапожніков, ти
Швець. Ти Коваль або Коваленко – не Кузнєцов. Ти Кравець – не Портнов. А якщо
хоча б один із твоїх прапрадідів був козаком на Січі, то ти взагалі який-небудь
Убийвовк, Вирвихвіст, Непийпиво чи Неїжборщ. Можливо, ти навіть – хоч як
неприємно – Голосраченко». З останнім прізвищем я, може,
перестарався. Але класичну трансформацію Голохвостого в
Голохвастова вигадав не я – таке
явище, причому і типове, й масове, було. Було і є. Дописувач Антонєнко, прізвище якого трапилося мені сьогодні вранці,
мимоволі спричинився до нагадування про ще один цікавий аспект цієї загалом дуже показової
ономастики: як подає свої прізвища наш теперішній політичний клас. Бо в цьому нюансі,
як у краплі води, вся його сутність. Узяти, наприклад, знане прізвище Хомутиннік. Чому не первісне Хомутинник? Або, якщо вже так важливо зректися, то чому не до кінця – Хомутіннік? Або й зовсім уже – Хамутіннік? А клан Калєтніків, предки яких у сиву давнину були
безумовні Калитники, що від них рукою подати до хрестоматійного Калитки? (Аж цитувати
кортить: «Їдеш день – чия
земля? Калєтніків!») Гаразд, Калєтнікі з Хомутинніком – це щось ніби
вчорашній день. Парламентська
фракція «Слуги народу» натомість
– абсолютне наше політичне сьогодні. Тож цілком
показово, що один із заступників голови цієї фракції,
за свідченням офіційного
сайту Верховної Ради, носить прізвище Кісєль. На цьому ж сайті, в цьому самому списку бачимо депутатів Літвінова й Новікова, хоч останній волею абетки вимушено опинився поруч із депутаткою Овчинниковою.
Чому вона не Овчіннікова, якщо він Новіков?
Чому він не Новиков, якщо вона Овчинникова? З депутатом
Шевченком натомість усе було
б цілком непогано (принаймні в сенсі прізвища), якби своє ім’я він
не писав як Євгеній. Це, щоправда, вже з дещо іншої теми – про імена. А я тут головно про прізвища. І саме вони хоч-не-хоч породжують певні припущення й запитання. Чи не служила
б вітчизні пані генпрокурорка значно достойніше, якби звеліла медіям писати своє прізвище
як Венедиктова? Якою це взагалі мовою
– Венедіктова? Якщо російською, то хай уже Вєнєдіктова.
Однак пані генпрокурорка, сподіваюся, російського громадянства не має? То чому б їй як українській громадянці не стати врешті Венедиктовою? Може, й гучні розслідування поточилися б якось сенсовніше? А віцепрем’єр Резніков, який ані Рєзніков,
ані Резников (хай уже навіть
не Різників)? А віцепрем’єрка Стефанішина, прапрабабця якої, свого часу звана по-вуличному СтефанИхою, ніяк не знайде собі спокою
на тому світі, бо нетямущі нащадки зробили з неї російську
СтєфАніху? А секретар Ради
національної безпеки й
оборони Данілов? У дупі ціла наша безпека й оборона, якщо він Данілов,
а не Данилов! Та й омбудсманка Денісова могла б захистити хоч би своє особисте право на правильне написання власного прізвища і стати Денисовою. Тільки от чомусь не захищає й не стає. Але, не навівши елементарний лад у найпростішому, себто в тих азах ідентичності, якими є, наприклад, наші прізвища, ми даремно сподіваємося звладати з усім іншим безладом
чи, грубше кажучи, мотлохом існування. Якщо взагалі ще сподіваємось,
а не давно вже какая разніца.
30.10.2020 |