www.ji-magazine.lviv.ua

Богдан і Наталія Тихолози

«Для нас він ― не пам’ятник із постамента, а жива людина». Так франкознавці Наталія та Богдан Тихолози говорять про Івана Франка, якого ми всі звикли називати Вічним Революціонером, українським Каменярем і генієм. Однак для подружжя поет ― не просто предмет наукових студій, а, як вони самі жартують, ― майже рідня.

2016 року Наталія і Богдан заснували науково-просвітницький проєкт «Франко:Наживо», де можна прочитати не лише про творчу діяльність письменника, а й, наприклад, про те, як куховарили та колядували у Франковій сім’ї. 

А ще франкознавці видали абетку-енциклопедію ― «Франко від А до Я», і з того часу, як Музей очолив Богдан Тихолоз, всіляко намагаються творити з нього культурний осередок у Львові. 

Ми розпитали літературознавців Наталію та Богдана Тихолозів про Франка-блогера, про те, чому мертві митці ― зручні та який він, головний критерій успішності музею.

Як Франко з’явився у вашому житті? І чому залишився?

Богдан: Напевно, як і для більшості українців, Франко прийшов у моє життя в дошкільному віці із казками. Проте по-справжньому він мене вразив уже в юності, коли я зрозумів, що це не лише письменник і поет, а й філософ. У школі ми вивчали повість Івана Франка «Борислав сміється». Удома був старий двадцятитомник 1950-х років. Щоб знайти покажчик літератури, я вирішив взяти останній том. За збігом обставин, двадцятого тому не виявилося. Підозрюю, що якби тоді книжка була на місці, то мене Франко так не зачепив би. Зате я знайшов 19-й том із філософськими і соціологічними працями. Це виявився якісний тогочасний нон-фікшн.

Окрім цього, у творах була дуже цікава мова. Я з Черкащини, батьки філологи, тому звик до узвичаєного варіанту української літературної мови із шевченківським корінням. У Франка зовсім інша літературна мова. Деякі слова були дуже колоритними.

Це був такий період у моєму інтелектуальному житті, коли я читав праці німецьких класиків-ідеалістів ― не дуже типова література для десятикласника. Вони писали надто складно. Тож був вражений, що про складні і важливі речі можна писати так, як це робив Франко.

Наталія: У його художніх, філософських чи наукових текстах можна знайти відповіді на все. Водночас із його постаттю пов’язана певна атмосфера, яка дозволяє щоразу відкривати щось нове. Коли сьогодні перечитуємо Франка, розставляємо по-іншому акценти. Це дозволяє і в сучасному світі по-новому відкривати старі теми.

Богдан: Наталія про це не говорить, але на Франка підмовив її я. У Малій академії наук вона працювала над дослідженням творчості Григорія Квітки-Основ’яненка, а моя робота була пов’язана з Франком. Я її загітував: Квітка-Основ’яненко ― це цікаво, але Франко ― набагато крутіший. Він ― це також ціла хмара діячів його часу, які належать до різних культур. Франко дає можливість відчувати діалог української культури з іншими.

Шкільна програма формує певний образ Івана Франка. Хрестоматійне сприйняття митців загалом ― це проблема чи норма?

Богдан: Ми живемо стереотипами. Люди ― ледачі істоти, тому нам легше стереотипізувати. Це милиці нашого мислення. Іноді ми відчуваємо себе надто кволими, щоб спромогтися на стрибок, тому нам треба на щось опиратися. І ми кульгаємо, спираючись на милиці стереотипів. Однак якщо хочеш бігти, то милиці треба відкинути.

Чи наявність хрестоматійних стереотипів ― це ненормально? Ні, це нормально. Якщо говоримо про шкільний курс літератури чи історії як інструмент формування ідентичності, то певні ключові постаті, тексти, факти, які в сумі творять канон, напевно, потрібні. Цей канон вибірковий. Ми не можемо середньостатистичного школяра навчити всього, що було цікавого в українській культурі.

Інша річ, що спочивати на стереотипах, погоджуватися з ними і обмежуватися ними ― це неправильно. Якщо хочеш бути собою, формувати себе і розуміти, хто ти і навіщо, то мусиш переглядати стереотипи, відкидати, реінтерпретувати і, можливо, як парадокс, творити нові. Стереотипи ― це нормально. Не нормально ― вірити в стереотипи.

З одного боку, підручник ― найвідповідальніша книжка. З іншого ― найжахливіша. Підручник ― це ілюзія всезнання. Він мав би дати учням перевірене, істинне знання. Але погана новина в тому, що такого знання не буває. Воно буває дочасним ― те, що істинне для певної епохи і видається правильним, через десять років може бути зовсім іншим. Важливими також є інтерпретація і форма подання.

Візьмімо хрестоматійний твір Франка «Захар Беркут». Був фільм, у якому знімався Іван Миколайчук, 1970-х років, а є нова стрічка ― 2019 року. Це зовсім різні прочитання одного і того самого тексту. Кожен ― документ своєї епохи. Якщо підручник промовляє до теперішнього покоління і робить це добре, то це означає, що він хороший підручник для цієї історичної доби.

Наталія: Будь-яка спроба сприймати тезу як істину в останній інстанції ― це також короткий шлях до стереотипів. Коли читаю в студентських роботах, що Франко в дитинстві ганяв на велосипеді, то розумію, що це теж породження міфів. Франко мріяв про велосипед, але не ганяв на ньому. Тут вже певний перекіс нових стереотипів, які ми самі творимо про особу класика.

Богдан: Як франкознавці, ми боролися з численними радянськими і пострадянськими стереотипами. Ми розуміли, що вони фальшиві, профанні, що своє віджили і їх треба відкинути. Важливо було подивитися на Франка свіжими очима. Наша книжка «Франко від А до Я» творила певний канон фактів і зводилася до ста основних тез. Через певний час після її виходу ми побачили, що, самі того не бажаючи, стали причетними до творення нових стереотипів про Франка. Суспільство вирішило, що Франко тепер ― не Каменяр, а речник певних ідей в європейському костюмі і у вишиванці.

Коли ми говоримо про таких класиків, як Франко, то вони живі тою мірою, якою вони здатні дивувати нас. Щойно ми поставимо всі крапки над «і» й вирішимо, що знаємо все, ― це вже цвинтар і там не цікаво. 

Поширений стереотип, який стосується не лише Франка, а й інших українських письменників: вони всі страждали. Чи вони страждали? Так, люди страждають, але не лише. Український письменник мусить страждати, бідувати, бажано ― голодувати і найкраще ― померти самотнім. Ми любимо письменників мертвими. Тоді вони ― зручні, а живі ― вони складні. Але складне цікаве.

Подивіться на Дім Франка: простора вілла з гарними високими стелями. Франко встиг за свої 60 років не лише багато написати, а й він пив добре вино, спілкувався з чудовими людьми, ходив на бали, їв просту, але здорову їжу, на вихідні їздив у ліс. Ми зараз часто в рутині не знаходимо стільки можливостей, щоб відчути смак життя, скільки знаходив Франко. Тому ставлення до української культури як до культури страждання ― вбивче. Українська культура повна життя ― це культура вітаїзму. Маємо побачити в ній живих людей, які тішилися життю, могли перемагати, здобувати.

Ще один момент, який нам шкодить, ― це комплекс вторинності. Комплекс меншовартості і досі латентно присутній, особливо, коли йдеться про паралельне вивчення української і зарубіжної літератури. Курс зарубіжної літератури ― це збірна світу, the best of the best of the best. А курс української літератури ― не завжди найкращі з найкращих. Тривалий час була радянська парадигма: українська література вторинна щодо російської. Російські письменники ― успішні дворяни з маєтками, за їхніми текстами знімають голлівудські фільми. Російська література ― усякі толстоєвські, як писав Євген Маланюк. А українська ― література для бідних, для домашнього вжитку. Тепер бачимо, що витісняє англо-американський канон.

Але ми твердо знаємо, що українці здатні зараз видавати конкурентний продукт: музичний, кінематографічний, літературний. І робили це колись. Чуємо новий гімн української армії «Зродились ми великої години». Там співають, що плач не дав свободи ще нікому. Це дуже круті слова. А у Франка є жорстка фраза: «Ті, що терплять, варт того, щоб страждали». Або ще ― «не ридать, а добувати». Це хіба філософія страждання? Ні.

Наталія: Відсторонившись від страждальницьких стереотипів, маємо знати, що Франку властива філософія боротьби. Одна людина силою власної думки, слова, духу змінила Україну за якихось пів століття. Франко застав Львів у 1870-х. Тоді Галичина не знала, куди рухатися. Хитання українців упродовж столітньої історії від часу виходу «Енеїди» Котляревського ― це шлях пошуку власної ідентичності і довгий шлях повернення до самих себе.

Коли приходить Франко до Галичини, він застає невизначеність: народ не знає, ким він є. А вже на початку ХХ століття Франко пише свого «Мойсея» і, зрештою, усвідомлює себе як того, хто, хоч і любить йти в ряді, мусить вести. На початок ХХ століття люди вже є зовсім іншими: вони виховуються на Франкових текстах, усвідомлюють себе як націю. 

Одна людина силою власної думки, слова, духу змінила Україну за якихось пів століття

Боротьба ― це лейтмотив текстів Франка. Навіть його філософія казки побудована на тому, щоб виховати сильне покоління. Тексти, які Франко написав для дітей, виразно спрямовані на формування бойового духу, на усвідомлення того, що ми перебуваємо у середовищі боротьби за існування, і якщо ми хочемо бути нацією, то маємо у цій боротьбі перемогти. Він це вклав у свідомість і власних дітей, і у свідомість цілого покоління, яке на початку ХХ століття вже спромоглося взяти в руки зброю і воювати за незалежність. Одна людина силою усвідомлення себе як українця змогла зробити із народу націю. Франко є показником того, наскільки багато може зробити кожен, якщо усвідомлює те, що робить.

Є відома світлина, на якій Іван Франко ― в оточенні українських січових стрільців. Який він мав стосунок до них?

Наталія: Фотографія 1916 року, зроблена на Йордан ― останній Святвечір у житті Івана Франка.

Богдан: Це було в Притулку українських січових стрільців за адресою вул. Петра Скарги, 2-а, у Львові. Там Франко перебував протягом кількох місяців, бо під час Першої світової війни опинився без нагляду, з паралізованими руками і важкохворий. Син Андрій помер, Тарас і Петро були на фронті, донька залишилася у Києві, а дружина перебувала у лікарні для душевнохворих. В останній рік свого життя одружений чоловік і батько чотирьох дітей залишився зовсім сам. Навіть коли до його будинку заліз злодій, то Франко втішився йому, бо хоча б із кимось міг поговорити.

Але до січових стрільців Франко мав стосунок не одновимірний. Він був почесним стрільцем. Вояки визнали його своїм духовним батьком. Вони йшли до бою із піснями на слова Франка. Він як батько віддав найдорожче, що в нього було, ― власних дітей. Стрільці несли домовину Франка на своїх плечах на Личаківський цвинтар.

Франко, маючи паралізовані руки, дбав про хлопців, які були на фронті, силою свого інтелекту і досвіду. Він винайшов стрілецьку шнайдизу ― пристрій для розтинання колючих дротів, які активно використовували під час Першої світової. Франко намалював схему цього пристрою і передав її стрільцям, за що отримав особисту подяку командування. Він на порозі національно-визвольного змагання відійшов в інший світ, але його присутність відчувалася.

Наталія: Покоління Українських січових стрільців, вояків Української Галицької армії виросло на текстах письменника. Коли УГА зазнала поразки, а українців засилали в концтабір чи намагалися переманити, то, як писав Тарас Франко, вояки лише посміхалися на репліки радянських солдатів, бо вони добре знали, за що воювали, і були свідомими своєї ідентичності.

Навколо хвороби Франка ще за його життя було багато пліток, а про стан здоров’я писали в тодішніх газетах. Чи були підстави для цього?

Богдан: Інколи люди говорять в очі, але частіше ― поза. Що постать масштабніша, то більше пліток довкола неї в’ється. Франко був публічною постаттю, одним із найвідоміших галичан свого часу. Тому все, що стосувалося Франка, цікавило не лише Франка. По-перше, через помітність його постаті, його здоров’я було вже не тільки приватною справою. По-друге, громада збирала кошти на підтримку хворого письменника. Більше того, коли Франко виїжджав на лікування до теперішньої Хорватії, то в пресі також писали про те, що він прибув на лікування і де зупинився.

Щодо пліток, які є усним жанром, а не друкованим, то вони були породжені намаганням очорнити його постать. Франко на власному досвіді знав, що таке чорний піар. Найбільше він активізується під час виборів. А Франко тричі брав участь у виборах ― і щоразу безуспішно. Для того, щоб кинути тінь на його репутацію, тоді і створили міф, що насправді Франко хворів на венеричне захворювання ― сифіліс, який тоді був поширений у Європі. Сучасні медики, які займаються дослідженням цієї хвороби фахово, встановили, що стан Франка не мав нічого спільного з нею. Діагноз, який поставили посмертно, ― ревматоїдний поліартрит, ― набагато ближчий до істини.

Яка роль будинку, у якому розміщений літературно-меморіальний музей, у житті самого Франка?

Наталія: Іван Франко довгий час не мав власного дому. Те, що сьогодні у Львові є досить багато меморіальних таблиць на різних будинках, ― це свідчення того, що Франко у тих будинках винаймав помешкання. Лише 1902 року він зміг оселитися у власній віллі. Поруч із ним одночасно купив землю Михайло Грушевський. Так Франко і Грушевський стали сусідами.

Останні 14 років його життя пов’язані з цим місцем, де нині літературно-меморіальний музей. Цей будинок спорудив польський архітектор, і дружина Франка ще під час його зведення нарікала, казала, що майстри були недобросовісними і печі не опалюватимуть приміщення. Справді, лише піч у їдальні Франків добре горіла, і тому в цій кімнаті перебували Франки протягом зимового періоду. У їдальні Франко писав свої тексти, водночас довкола нього бігали діти.

Зараз у цьому будинку літературно-меморіальний музей, який був створений 1940 року. Довгий час і після смерті Франка тут мешкали діти і дружина поета. Коли з будинку зробили музей, то запропонували дружині Ользі кудись переселитися, але вона відмовилася і продовжила жити на другому поверсі, де доживала віку.

Першим директором музею був син Івана Франка ― Петро. Він часто називав це місце музеєм живої людини. Дітям Франка було важливо, щоб особа їхнього батька не спотворювалася, бо у тодішні радянські роки образ поета намагалися «совєтизувати». На відкритті пам’ятника біля Університету імені Івана Франка був син поета Тарас, який обурювався, що його батька зобразили, як тоді зображали пролетарських письменників ― із розхристаною сорочкою. Насправді Франко так ніколи не ходив. Цей шлейф образу Каменяра і до сьогодні нам відгукується. Досі маємо відчищати Франка від монументалізму.

Богдан: Франко збудував цей будинок не лише для себе ― це передусім родинна вілла, ширше кажучи ― дім роду. У Франкові часи це було місцем зустрічі ― тут приймали видатних гостей: Михайла Коцюбинського, Лесю Українку, Івана Боберського, Івана Труша, митрополита Андрея Шептицького. Не в багатьох помешканнях в Україні був такий зоряний парад особистостей першої ланки.

Франків дім був публічним простором уже в ті часи. Наприклад, він був столицею українського «Пласту» ― на адресу дому приходили матеріали, пов’язані з двома першими пластовими з’їздами. Франко думав, що після його смерті у домі буде утворена громадська інституція. Він хотів, щоб тут був, наприклад, притулок для дітей-сиріт. Не кожна людина, маючи власних дітей, думає про таке призначення свого дому.

Крім того, дім був творчою лабораторією. Тут народилася хмара шедеврів української літератури. Це місце суспільного діалогу, де представники різних галузей могли знайти порозуміння. Коли ми сьогодні формуємо філософію дому Франка, то нам не треба вигадувати велосипед ― варто просто подивитися, що тут було і як мислив сам Франко.

Музей ― це дім речей та їхніх історій. Які історії тут сховані?

Богдан: Наприклад, тут є гуцульська тобівка (шкіряна торба), яка нагадує про те, як гуцули любили і шанували Франка. Поет приїздив до них у гості, вивчав їхнє життя, традиції, фольклор. Гуцули сприймали Франка за свого. Він знав їхні гриби навіть краще, ніж самі гуцули, і тому вчив їх збирати. Тобівка ― знак поваги від гуцулів.

Предмети у цьому будинку нагадують про неймовірних людей. Буйволиний ріг, який символізує достаток, подарувала Соломія Крушельницька на Франків ювілей. Від дітей свого часу в ньому ховали цукерки, а гості залишали там візитівки.

Також в домі ― єдиний портрет Франка, який був намальований не з пам’яті чи з фотографії, а з натури. Це робота маляра Юліана Панькевича. Сам портрет також має свою історію: оригінал втрачено ― портрет вивезли у радянську Україну і досі оригіналу не знайшли, тому довелося відновлювати картину за фотографіями.

Ми намагаємося розповідати історії цих речей. Коли музейні предмети німі і лежать на полицях ― вони мертві. Коли вони розповідають історії, то можуть дати сенси, яких не вбачаємо в них на перший погляд.

У Франка був цікавий сусід ― Михайло Грушевський. Дві великі постаті жили поруч. Чи вплинуло це на їхню біографію?

Богдан: Сусіди взагалі одне на одного впливають. Карантин показав, наскільки важливими є люди, які живуть поруч. Між сусідами було різне. Обидва ― сильні особистості. Вони гостювали один в одного, чаювали, але траплялися непорозуміння. Франко тримав собак, і вони своїм гавкотом заважали працювати професору Грушевському. Той писав листи до Франка, а Франко відповідав на них і змушений був відправити собак у Нагуєвичі. Окрім собак, у Франка були кролі. Грушевський писав у щоденнику, що кролі Франка приходили частіше, ніж сам поет, і погризли йому навіть рожі. Це унікальне явище, коли по сусідству жили дві великі людини. Сусіди, які жили через паркан, стали настільки відомими, що їх обох зобразили на купюрах національної валюти.

Наталія: На побутовому рівні між сусідами були непорозуміння, як це буває загалом. Наприклад, за межу, коли ставили паркан. Проте будь-які великі люди мають і відчуття конкуренції, але попри цей ефект, кожен з них увійшов в історію незалежно від особистих якостей. Ми їх оцінюємо за тим доробком, який вони залишили, і за місією, яку кожен з них виконав.

Музей як майданчик, де відбувається чимало подій, ― культурний осередок у Львові. Як ви дійшли до такого формату?

Богдан: Мені було цікаво змінити стереотипне уявлення про українські музеї як місця, де мруть мухи і злі доглядачі б’ють указками дітей по руках. Без сумніву, зараз до цього місця з’явилося значно більше і суспільної, і медійної уваги. Це не робота однієї людини ― це командна робота, формування якої ― постійний процес.

Мене завжди ображала жебрацька філософія інституцій культури, які вважають, що причина всіх проблем ― у дефіциті грошей. Якщо в тебе є яскраві ідеї і ти здатен їх реалізувати, то ти знайдеш ресурси. Я переконаний, що це можливо, і ми доводимо це на прикладі власної діяльності. Ми не є настільки крутими, наскільки хочемо бути, і, можливо, не настільки, наскільки здаємося комусь, але я точно знаю, що ми здатні генерувати творчі ідеї, розробляти їх у проєкти і матеріалізувати. До мого приходу на посаду директора кількість грантів, які були зреалізовані, дорівнювала нулю.

Ми вже мали два проєкти сучасного мистецтва Franko Laboratorium, у межах яких були відеоінсталяції, перформанси, літаючі човни. Існує також проєкт «Живі вікна» із Kurbas Production: вікна музею сяють у темну пору доби. Художник Святослав Владика створив два мурали. Робимо проєкт із етногуртом «Курбаси»: пісні Франкового краю звучать по-новому. Музей ― дім муз, мистецтва не лише франкіани, а й сучасного.

Важливо не замикати все на собі ― масштаби певних завдань переростають можливості однієї людини. Ти можеш здолати свого суперника в рингу, але якщо треба грати у футбол, то потрібна команда. Так, можливо, у ній будуть люди, які бігають гірше чи краще, хтось краще забиватиме, а хтось ― стоятиме на воротах. Музей ― це командна гра ― це футбол, а не бокс.

Для мене головний критерій успішності музею ― наші власні діти. Усі музеї для мене до приходу сюди поділялися на дві категорії: «Коли ми вже йдемо додому?» і «А коли ми ще сюди повернемося?». І це не залежить від місця розташування чи бюджету музею. У мене була амбіція: перетворити музей Франка із самозакоханого національного музею, вівтаря культу, на живе місце, куди люди приходять, бо їм тут цікаво.

Яка глобальна ціль музею Франка?

Богдан: Ми прагнемо перетворити ім’я Франка на бренд не лише загальнонаціонального, а й світового значення. Поета провінціалізують, регіоналізують, обмежують образ до галицького письменника, який важливий тільки для свого регіону. Це злочинна інтенція. Франко є важливим однаково і для Донецька, і для Києва, і для Львова. Якщо ми перетворюємо постаті на містечкові, то ми їх засадничо збіднюємо.

Якщо ми запитаємо поза межами України, хто це такий, то за кордоном виникають асоціації, наприклад, з іспанським диктатором Франциском Франко. Наша ціль ― популяризувати постать Франка у світі. Протягом минулого року відвідали сотню найкращих музеїв Європи у межах різних грантових поїздок. Ми не лише їздили, а й возили своє.

Перетворення імені Франка на бренд не означає його комерціалізацію. Це передусім стосується знаковості імені як ідентифікатора країни, культури. Якось у Будапешті мене запитали, де наші герої і великі роди. Якщо ми маємо героїв, то чому про них не знають інші? Якщо в нас є великі роди, то чому ми не дослідили їх, чому не маємо їхньої генеалогії?

Я точно знаю, що Франко ― це один із великих українських героїв. Це не означає, що він ідеальний. Бездоганний герой ― нецікавий герой.

Як Дім Франка пережив карантин?

Богдан: Музей на карантині не сумував. Сумно було лише за відвідувачами. Організованих груп школярів чи студентів зараз немає взагалі. Інколи є туристи, але це невеликі групи ― здебільшого сім’ї. Але це не означає, що цей час поганий, ― це час зайнятися іншими важливими питаннями, скерувати зусилля на науково-дослідну і фондову роботу.

На виклики пандемії ми зреагували музейним проєктом «Франко вдома. НаВчай з класиком» ― це цикл із 20 серій. Усі сиділи вдома на карантині. Я записав першу серію про те, яке вино любив пити Франко. До нас зателефонували з Українського радіо і запропонували це транслювати.

Переживемо ми цю пандемію ― буде занепад, а потім і ренесанс, тому що люди захочуть реальних вражень, доторкнутися до історії, відчути атмосферу. Треба шукати нові формати. Дивувати людей. Не можна замикатися на традиційних форматах. Треба шукати інноваційні ― це виклики часу.

У 2016 році ми зрозуміли, що наукові вісники і збірники відживають своє, тому створили сайт у форматі блогу «Франко:Наживо», де викладали результати своїх досліджень живою мовою. Багато праць завідомо мертворожденні через те, що написані для самих науковців і окрім науковців їх ніхто не годен читати. Зараз у проєкту 100 тисяч постійних читачів з 70 країн світу. Схожі проєкти, які стосувалися б інших діячів, також можуть знайти свою аудиторію.

Коли з’являються нові форми зображення, то часто починають говорити про профанацію. Чи є межа? Наприклад, меми ― це спосіб популяризувати літературу чи насмішка?

Богдан: Ця психологічна межа: сміятися з когось чи сміятися разом. Критерієм є любов. Якщо людина любить, то може як завгодно зобразити класика. А якщо ненавидить ― то з ненависті виростає щось погане. Окрім цього, існує культура використання образу: інтерпретація не має перетворюватися на експлуатацію. Збурювати дискусії краще, ніж сидіти в тихому болоті. Проте неприйнятною є політизація. Інституції культури не можуть бути майданчиками для агітації.

Насмішка може бути доброю, коли, викриваючи недоліки, намагається зробити нас кращими. Мене тішать і смішать кумедні картинки з написами і не ображає, коли там, наприклад, використані слова Франка. Напевно, не всі вони однаково доречні, але я не натрапляв ще жодного разу на злі меми про Франка. Меми ― це новий фольклор. Зберігаю іноді ті, які трапляються.

Чим актуальний Франко для сучасності і чому він поза часом?

Наталія: Франко мав «чуття». Він відчував потрібні теми. Цю нішу як журналіст і письменник Франко заповнював. Він говорив про те, що треба будувати мости розуміння між Сходом і Заходом, між різними культурами. Ця місія потрібна і зараз, і тоді вона знайомила українців з культурою інших народів і разом з тим нас самих вписувала в цю культуру. Важливо й сьогодні бути відкритими до світу.

Франко мав «чуття». Він відчував потрібні теми

Якби Франко жив в сучасну добу, то він став би крутим блогером, знавцем і комунікатором, яким він був, зрештою, і в свою добу. Він застосовував би нові технології і нові можливості поширення інформації. Франко кінця ХІХ – початку ХХ століття чітко усвідомлював потребу гуртування і відстоювання свого. Тому він не залишався б осторонь теми війни.

Характерне відчуття духу часу і для сім’ї Франка. Тоді спорт виконував консолідуючу місію для української молоді. Ті, хто були залучені до спортивних товариств, гуртували молодь і за спортивним, і за національним принципом. Не випадково на початку ХХ століття Петро і Тарас Франки порушували питання участі українців в Олімпіадах, бо це був спосіб показати світові, що українська нація є.

Франко мав одну з найкращих бібліотек. А що порадив би почитати Франко сучасним українцям?

Богдан: Франко був «всеїдним»: читав різними мовами і різні жанри. У нього сьогодні точно не лежала б одна книжка на тумбочці біля ліжка, а кілька різних. Франко мав величезну повагу до класики. Святе Письмо, Коран, Дхаммапада, індійські епоси, збірники казок, афористичні вірші арабських поетів ― це все його дуже надихало. Він точно радив би цей золотий фонд світової літератури, який не старіє.

Не знаю, кого би він радив: Ювала Ноя Харарі, Тімоті Снайдера чи Ярослава Грицака. Напевно, що всіх. Він, звичайно, розумів, що «книги ― морська глибина», але знав, що не вся мудрість є книжною і важливо це вивіряти своїм досвідом і розуміти, що поза книжками є страшенно цікаве життя, що не люди створені для книг, а книги для людей.

Франку мало було писати в стіл чи писати академічні праці, яких ніхто не читає, його цікавив фідбек. Він був опінієтворцем ― йому важливо було формувати громадську думку, тому радив би прочитати й себе.

24 12 2020

https://theukrainians.org/tykholozy/