www.ji-magazine.lviv.ua

Петро Кралюк – голова Вченої ради Національного університету «Острозька академія», професор

Моєму батькові довелося воювати у лавах Червоної армії під час Другої світової війни. Але про свою участь у ній він особливо не розповідав. Бо його воєнна правда помітно різнилася від «правди» пропагандистської. Наприклад, батько розповідав, що незадовго після того, як його призвали, то привели з разом іншими новобранцями на… розстріл червоноармійця. Це була «виховна акція». Червоноармієць, якого стратили, зробив собі самостріл, щоб не потрапити на передову, й опинитися в лікарні.

Правда війни

Це лише в радянських фільмах червоноармійці ладні віддати життя «за Родіну, за Сталіна». Але, насправді, значна частина з них відчувала себе гарматним м’ясом, яким безцеремонно розпоряджалися «геніальні» радянські полководці. Тому простий солдат думав, як вижити в цій бойні.

Пам’ятається мені один епізод з часів «перебудови». Тоді вже можна було говорити вільніше. Їду в дизель-поїзді якраз на 9 травня й стаю мимовільним свідком такої розмови. Відносно молодий чоловік розповідає старшому чоловікові, що в Червоній армії берегли солдатів – чого не скажеш про німців. Старший з іронією відказує: «Що ти знаєш? Я воював. Наші солдат не берегли».

Те, що це було дійсно так, опосередковано свідчив скромний меморіал, на який щороку ходив мій батько 9 травня. Меморіал був справжній, не бутафорський. На цьому меморіалі було багато плит з такими написами: «Тут поховано (далі вказувалася кількість) невідомих солдат». Таких безіменних налічувалося сотні. Червоні командири навіть не постаралися з’ясувати імена загиблих.

Друга світова війна – це велика трагедія, в горнилі якої загинули десятки мільйонів людей. І основними її винуватцями були нацистська Німеччина й більшовицький Радянський Союз, які розпочали цю війну у вересні 1939 року.

Секретний додатковий протокол до Договору про ненапад між СРСР і Німеччиною. 23 серпня 1939 року. Радянський оригінал російською мовою

Військовослужбовці нацистської Німеччини і СРСР віддають честь німецькому прапорові зі свастикою під час урочистостей у рамках військового параду з нагоди поділу земель, що належали до того Польщі. Брест-Литовський, 22 вересня 1939 року

Німецькі та радянські військові після вторгнення на територію Польщі військ Німеччини та СРСР. Брест, 22 вересня 1939 року

Німецький і радянський офіцери потискають руки наприкінці Польської операції, 1939 рік. Фото ТАСС, яке було опубліковано у вересні 1940 року в газеті «Красная звезда» до першої річниці поділу території Польщі між Німеччиною і СРСР

В СРСР лицемірно це замовчували. Була вигадана ідеологема «Велика Вітчизняна війна». Мовляв, справжня війна почалася в червні 1941 року, коли Німеччина напала на Радянський Союз. А те, що до того, протягом майже двох років, радянські більшовики не без допомоги німецьких нацистів перекроїли карту Центральної Європи, якось забулося.

Як, зрештою, забула радянська пропаганда й те, що без матеріальної підтримки Заходу, передусім Сполучених Штатів Америки, Радянському Союзу дуже проблемно було воювати з німцями. Звісно, гарматне м’ясо можна знайти. А ось із гарматами складніше. Без американського ленд-лізу червоноармійцям не дуже було чим воювати.

Особливо великою трагедією Друга світова війна стала для українців. Чомусь очільники нашої держави не говорять про те, що масштабність цієї трагедії для України значною мірою було зумовлено нашою бездержавністю. Через наші землі двічі пройшла лінія фронту, здійснюючи величезні руйнування, тут були встановлені жорстокі окупаційні режими, а ще українці волею чи неволею опинилися в різних військових формаціях і навіть часто воювали один проти одного. Якби ми мали свою державу, переконаний, таких би великих жертв не було.

Пам’ятаю, як батько мені розповідав, що він як громадянин міжвоєнної Польщі з приходом Червоної армії на його рідну Холмщину отримав можливість вибору. Міг піти служити у Військо Польське, що і зробили деякі його товариші. Але він як українець пішов служити в Червону армію. Адже в її складі були українські (!) фронти. Так ось українців (особливо із Заходу) без достатньої підготовки й озброєння часто кидали на передову, де ті масово гинули. А ось у Війську Польському цього не було. Тут людей берегли. Адже це військо потрібне було більшовикам для їхньої дипломатичної гри із польським еміграційним урядом.

Міф «Великої вітчизняної»

То чи варто нам, українцям, святкувати 9 травня? Тим паче, що це святкування з самого початку мало сумнівний характер. Адже капітуляція нацистської Німеччини відбулася 8 травня. Але найцікавіше, що в цей день, ще до підписання Акту про капітуляцію, голова президії Верховної Ради СРСР Михайло Калінін підмахнув указ (звісно, за вказівкою Йосифа Сталіна) про відзначення 9 травня як «Свята Перемоги». Однак у 1948 році це свято перестало бути вихідним. Радянське керівництво усвідомлювало, що нема чого його бучно святкувати. Мільйони вбитих, мільйони інвалідів, які «муляли очі»… Відновили 9 травня як державне свято й неробочий день в СРСР лише в роки «застою», в 1965 році, коли вже правда війни трохи забулася.

Тоді «День Перемоги» став головним ідеологічним проєктом радянського керівництва. Масово продукувалася різноманітна література про «Велику вітчизняну», знімалися кінофільми, писалися пісні. І, звичайно, в кожному місті і навіть у селах споруджувалися меморіали слави, обеліски, створювалися музеї. Іноді це виглядало цинічно, а «пам’ятні місця» часто не мали прив’язки до реальних подій. Наприклад, у Луцьку в період «застою» виріс помпезний меморіал слави на місці… старовинного кладовища.

У той час був остаточно сформований міф про «Велику вітчизняну», який був далеким від реалій Другої світової війни, мав чимало сумнівного. Але цей міф сприймався радянськими людьми. Відповідно, «День Перемоги» став їхнім улюбленим святом.

Незважаючи на розвал Радянського Союзу, міф «Великої вітчизняної» продовжив своє життя. Адже не зникли радянські люди зі своїми ідеологічними стереотипами. І ці стереотипи використовують різні політики, намагаючись у пострадянських країнах з їхньою допомогою мобілізовувати навколо себе маси. На жаль, Україна не стала тут винятком.

І чим далі, тим цей міф стає все більш абсурднішим – як і святкування 9 травня. До бутафорських меморіалів, споруджених у роки «застою», додалися ще й бутафорські ветерани. Адже учасникам Другої світової зараз за 90 років – мало хто з них лишився. Але на різних урочистостях 9 травня, що відбуваються на пострадянському просторі і які набирають гламурного лоску, ветеранів, схоже, не меншає. І проходять ці урочистості часто під бутафорські пісні, що створені в роки «застою». А ще на них використовується сумнівна символіка. Наприклад, у росіян ці урочистості відбуваються під триколорами та ще й з «георгіївською стрічкою». Але ж це колишні російські імперські символи, які використовувала Російська визвольна армія, що воювала на боці нацистів проти СРСР. Чи не абсурд? Або цьогорічний військовий парад у Мінську, коли в світі вирує епідемія коронавірусу. Невже таким чином, наражаючи людей на небезпеку, вшановуються білоруси, котрі, як і українці, масово гинули під час Другої світової?

В Україні принаймні немає такого «побєдобєсія» – хоча й «побєдобісенят» вистачає. Хотілося б, щоб ми нарешті викинули радянський міф «Великої вітчизняної» із невід’ємний його атрибутом «9 травня» та осмислили, чого нам вартувала Друга світова війна, зробивши при цьому адекватні висновки.

11 05 2020

https://www.radiosvoboda.org/a/30604425.html