www.ji-magazine.lviv.ua

The Ukrainians

Філософ, письменник, колумніст, директор з аналітики в «Інтерньюз-Україна», головний редактор UkraineWorld.org, автор книжок «Плинні ідеології», «Далекі близькі», «Ловець океану», «Оповідач та філософ». Володимир Єрмоленко навчався і в українській Києво-Могилянській академії, і в угорсько-американському Центрально-Європейському університеті, а врешті захистив докторську дисертацію у Франції. І повернувся в Україну, щоб викладати одразу на двох кафедрах у рідній Могилянці. 

Володимир Єрмоленко розповідає про Україну іноземцям у медіапроєкті UkraineWorld. Він прагне, щоб Україна постійно була присутня на ментальній карті світу. А ще розмірковує, як Україна може «зіграти» на геополітичній мапі світу, щоб наростити власну потужність.

Філософ спростовує тезу про те, що єдиною метою сучасної людини має бути щастя. Володимир Єрмоленко наводить два поняття, які йому відгукуються найбільше і які є, на його думку, важливіші для гармонійного життя. Він пропонує власну формулу української ідеології, якої поки що в Україні немає, але якою вона могла б бути.

У розмові з The Ukrainians Володимир Єрмоленко розповів про пошук власних точок гравітації, майбутнє української інтелектуальної культури, російську пропаганду всередині країни та очікування від 21 століття. А ще уклав власний топ книжок, які варто прочитати кожній освіченій людині.

Філософи, музика та 90-ті

Як ви стали тим, ким є зараз? Хто найбільше вплинув на ваше становлення? 

Я — з філософської родини. Мій тато, Анатолій Миколайович Єрмоленко, директор Інституту філософії (Інститут філософії імені Григорія Сковороди Національної академії наук, — TU); моя мама — викладачка філософії у Київському політехнічному інституті. Можна сказати, я виростав у бібліотеці. Платон, Аристотель, Данте, Кант, Ніцше — усі ці книжки завжди були поруч зі мною. Вони завжди були для мене друзями, а не просто книжками. Свою першу філософську роботу, «Буддизм і культура Заходу», я написав у 15 років для Малої академії наук. Писав від руки, ще коли комп’ютерів не було, а мама набирала її вечорами на друкарській машинці.

Мій шкільний учитель Дмитро Кобринський сильно вплинув на мене в останні шкільні роки. Він казав, що вчитель має бути стрілкою, яка вказує напрямок, — і він багато таких напрямків мені відкрив. Він також познайомив мене зі своїм другом, тоді молодим викладачем Могилянки, Вадимом Менжуліним, який тепер є завідувачем кафедри філософії у Могилянці. Пам’ятаю, як завітав до його квартири, і перше, що побачив, — електронне фортепіано, а на ньому флейта. Я теж граю на фортепіано, а Вадим — на багатьох інструментах: фортепіано, флейта, саксофон, труба. 

Між нами тривала музична дружба, яка переросла у дружбу з іншими українськими філософами. Вахтанґ Кебуладзе, Тарас Лютий, Менжулін, я — ми всі музиканти. Так утворилося київське музично-філософське коло. Воно джазове, блюзове, рокове. Цікавий парадокс: філософи, які мали б займатися концептами, абстрактними ідеями, збираються і грають на музичних інструментах. Вони пишуть книжки, але їхнє середовище дуже «акустичне». У Києві філософи дуже музичні.

У школі я почувався білою вороною. Вчився у фізико-математичному класі. Мав здібності до математики, але у якийсь момент вони просто відійшли. Набагато цікавішою мені стала література, почав багато читати. А до 15 років майже не читав, і мені здається, що це добре. Бо це не відбило бажання — у мене зараз є відчуття, що треба наздогнати те, чого я не зробив тоді. Я часто думаю про те, що у житті важливо не стартувати завчасно. Важливо починати саме тоді, коли треба. 

Потім на мене дуже вплинула Могилянка. Я вступив туди у 16 років. Тоді мені здавалося, що це абсолютно нереальне місце, де вчаться генії. Але я вступив. У Могилянці зустрів людей, яких ти шукаєш усе життя, не можеш знайти, і раптом вони у великій концентрації — на факультеті гуманітарних наук: культурологи, філологи, політологи, філософи. Це був дуже щасливий час.

Які автори сформували вас?

Мої перші два автори — це Томас Манн «Йосиф і його брати» і Серен К’єркегор «Страх і тремтіння». Захопився ними під впливом тата у 14 років і дуже вдячний йому за це. До того читав лише те, що давали з літератури у школі.

Ці твори я читав у дуже цікавий період. 90-ті роки, економічно було складно: зарплати знецінилися, тож люди виживали завдяки городам. Дачі ми не мали, але мій дідусь дістав в оренду ділянку в Баришівці. Ми їздили туди з бабусею. 

Це був цікавий процес: прокидались о 4 ранку, о 5 сідали на електричку з Караваєвих Дач, десь о 7 ранку приїжджали в Баришівку, потім іще 4 кілометри йшли до городу. Десь до 11 ранку ми працювали, сапали картоплю, а потім починалася спека. Тому десь до 15 відпочивали, у цей час я читав Томаса Манна, тоді знову сапали картоплю, після 19 йшли на електричку і десь о 22 поверталися додому. Лише потім я дізнався, що Баришівка — важливий центр української культури: тут якийсь час жив Микола Зеров, і про неї написав безсмертний есей «Болотяна Лукроза» Віктор Петров-Домонтович.

«Аутсайдер» в українській культурі

Ви народились у час, коли до розпаду Радянського Союзу залишалося 10 років. Як уперше відкрили для себе українську культуру?

Мені здається, я досі з нею знайомлюся. Я не виховувався у родині, тісно залученій в українську культуру. Якби був залучений у неї з дитинства, то, можливо, тепер не було б такого тяжіння до неї і прагнення перевідкрити її для себе. 

У мене в родині є люди і з Червоної армії, і з Холодного Яру. Є люди, які захоплювалися Радянським Союзом, а є ті, які повставали проти нього. Але великого занурення в українську культуру я не мав — більше виховувався на західній культурі, західній філософії.

Українською культурою я захопився вже пізніше, коли мені було 20: почав читати авторів журналу «Критика», з багатьма з них спілкувався особисто, їздив на Форум видавців у Львові, знайомився з українськими письменниками. Але все-таки я вважаю себе аутсайдером в українській культурі — аутсайдером у сенсі людини, яка була зовні, але зараз прагне повернутися «всередину». Це немов вічний пошук, вічне прагнення дістатися центру лабіринту. Мені здається, що інтерес до неї у мене ніколи не зникне. 

Тут великий парадокс. Часто життя у людей складне і вони заперечують те, ким були в юності. Моє дитинство було радянським і російськомовним. Я навчався у російськомовній школі, а потім в українськомовному університеті, в Могилянці, й там ми з однокурсниками між собою теж спілкувалися російською. В родині ми тільки нещодавно перейшли на українську. На цей перехід нас спонукало народження дітей: ми хотіли, щоб вони були українськомовними. 

Тому я часто говорю: українська для мене — рідна, але вивчена. Одночасно і «органічна», і «сконструйована». І, мені здається, такою є ситуація багатьох людей мого покоління. Ідентичність — це те, що ми будуємо самостійно в нас самих. Тому вона тісно пов’язана з критичним мисленням. 

Сучасна українська культура — якою вона є для вас?

Вона дуже різна. Є українська культура, яка тяжіє до ліберальних цінностей, є українська культура, яка тяжіє до патріотичних цінностей, є українська культура, яка взагалі не була б українською, якби не ці драматичні події 2013-2014-х років.

Микола Рябчук написав важливу книжку «Від Малоросії до України». Як на мене, сьогодні досі «малоросійська» ідентичність в Україні становить більшість. Це люди, які звикли жити в російському культурному просторі. Після російської агресії їм набагато складніше ідентифікувати себе з російською культурою, тому вони шукають своєї ідентичності.

Ця малоросійська ідентичність мало знає про українську культуру і не дуже й хоче її знати, але вважає, що сама вона є справжньою Україною. Вона немов «зависла» між російською та українською культурами. Це вже не «Малоросія» у класичному сенсі слова, яка вважає себе частиною Росії, — це радше «малоросійська» версія незалежної України: ніби й незалежна, але байдужа до свого коріння. Такий-от парадокс. 

Я ставлю собі питання: чи існуватиме інтелектуальна культура, чи існуватиме українська філософія після нашого покоління? Люди менше читають, менше хочуть писати книжки, дедалі більше сконцентровані на коротких форматах інформації. Сучасна українська література — потужна й цікава, але чи існуватиме вона й надалі? Чи не живемо ми в епоху чергового «відродження», яке знову буде «розстріляне» — або просто відімре? Мене дуже непокоять ці речі. 

Серед своїх студентів у Могилянці я бачу багатьох талановитих людей. Але що відбуватиметься з ними, коли вони підуть у досить жорстоке життя? Бо життя зараз жорстоке, і культура розвивається «всупереч», а не «завдяки». 

Мене дуже хвилює атака на культуру, яку ми бачимо нині, ті величезні складнощі, з якими стикаються нові українські інституції, те, що відбувалося (і може знову відбуватися) навколо Центру Довженка, навколо Українського інституту, Українського інституту книги, Українського культурного фонду. «Держкіно» фактично «рейдернули». У 1930-х роках наше відродження розстріляли, а зараз пробують «рейдернути». Нові часи, нові практики.

Останні події у сфері культури свідчать про те, що влада сприймає її як щось вторинне, те, чим можна знехтувати. Як позбутися такого уявлення?

Мені незрозуміло, що відбувається з Міністерством культури. Його уже кілька разів переформатували. Свідомо чи несвідомо — але його паралізують. Звісно, не міністерство творить культуру. Але ця інституція виробляє політики й може бути ресурсом, який допомагає культурному сектору, принаймні дає можливість для її підтримки.

Українська культура виживе і без міністерства, вона це безліч разів підтвердила. Але тоді вона завжди буде у статусі «культури з криївки»: малобюджетної, малоресурсної, завжди «всупереч» чомусь і завжди на рівні виживання. Це драма України: ми не звикли мати обличчя, не звикли бути народом, який має свою концептуальну, образну, наративну мову. Українці постійно хочуть, щоб нас хтось захищав.

Але є проста й жорстока істина: ніхто тебе не захистить, якщо ти не здатен себе захистити сам.

Ми маємо самі себе захищати, мати власний голос і бути чутими у світі та в Україні. А як ми будемо чутими, якщо ми мовчазний народ? Якщо ми самі вирізаємо собі обличчя і ампутуємо мову, якою ми говоримо до світу. Бо культура — це і є обличчя народу, її мовлення всередину й назовні. 

Яким ви бачите розвиток української культури у наступні кілька років?

Подивіться, що відбувається в університетах. Інтелектуальна культура — тобто історики, соціологи, економісти — розвиватиметься тільки тоді, коли люди залишаються в університетах. Інтелектуальна культура будується на університетських дослідниках і викладачах. Звісно, навколо університетів чи навіть усупереч їм завжди існуватиме альтернативна інтелектуальна культура — в медіа, альтернативній освіті й так далі. Але якщо не буде сильних університетів, то ми будемо мати тільки поодиноку «альтернативу», без системності.

У нас практично немає сильних університетів. Молодь не залишається в університетах викладати, бо дуже складно вижити за ці гроші. Університетське викладання — це хобі, люди мають шукати інших можливостей заробити собі на життя.

У нас дуже талановиті та освічені молоді люди. Але ключове питання — що з ними відбувається між 20-ма і 30-ма роками. Якщо у цьому віці люди не мають шляху розвиватися й реалізуватися, якщо вони мусять займатися лише зароблянням на життя, а творчість — це для них заняття по вечорах і вихідних, то, може, звідси хтось і виросте, але це буде радше виняток.

Філософія для життя

Побутує стереотип, що філософія — це щось нудне й відірване від життя. Як ви нею зацікавилися?

Філософія — абсолютно не нудна. Філософія — це мистецтво мислення. Це пошук сенсів, коренів наших емоцій та думок. Це завжди страшенно цікаво і завжди — майже шахтарська робота, занурення у глибини й засадничі речі, які ми часто не продумуємо до кінця, але які нас визначають. Філософія займається фундаментом. На ньому потім можна зводити багато чудових будівель. Але без цієї основи нічого не збудуєш. 

Як знання філософії допомагає у звичайному житті?

Я написав про це книжку «Далекі і близькі»: 12 есеїв про різних письменників та філософів. У ній ставив прості запитання: як ці люди, генії світової літератури та філософії, збудували своє життя? як вони зуміли відповісти на свої негативні сторони? Це одна з великих мудростей і індивідуального життя, і суспільного: як перетворити ваду на перевагу? Ти ніколи не зможеш стати тим, ким ти не є, ніколи не зможеш прожити чуже життя. Не варто імітувати іншого, бо це завжди буде імітація, а не реальність. Краще погано прожити своє життя, ніж добре прожити чуже. У цьому сенсі філософія є дуже практичною.

Чому люди інколи не розуміють одне одного? Бо життя кожної людини — це траєкторія, а не стабільна точка. Ми виходимо з точки А і прагнемо до точки В, яка часто протилежна до першої. 

Кожна людина стартує зі своєї точки. Хтось стартує з А і прагне до В, а хтось навпаки — стартує з В і прагне до А. Хтось народивсь у націоналістичній сім’ї і прагнутиме універсалізму, космополітизму. А хтось народився в космополітичній сім’ї й шукатиме свого національного коріння. Хтось був у сім’ї єдиною дитиною і шукатиме великих родин. А хтось навпаки: народився у великій родині й потребує самотності.

Люди зі своїх точок і перспектив оцінюють інших та світ навколо них. А мистецтво в тому, щоб зрозуміти свою траєкторію і траєкторію іншої людини та з’ясувати, де вони перетинаються. Хоча ця точка перетину не буде вічною. Ми дивимося на світ завжди зі своєї точки і зі своєї траєкторії — і мистецтво розуміння іншого полягає в тому, щоб уміти бачити інші точки та інші траєкторії. Принаймні усвідомлювати їхню можливість.

Україна та її моделі

У вас є авторський неологізм «перевади», поєднання слів «переваги» і «вади». Які риси ви б назвали перевадами українців?

Це, без сумніву, український анархізм. Він часто заважає нам порозумітися. Але завдяки йому в Україні неможливий авторитаризм. Побоювання, що «Порошенко (або Зеленський) буде авторитарним правителем», розбивається об особливості політичної культури України. Тут ніколи не буде власного Путіна чи Гітлера. Бо люди в Україні — анархічні, у них живе козацький дух. Авторитаризм завжди в нас буде імпортований. В українському анархізмі є багато позитивного. Але багато негативного теж. Тому нам треба і вміти використовувати його конструктивно, і обмежувати його можливий деструктивний вплив.

Ще одна наша перевада — складне минуле. Минуле нас навряд чи може об’єднати: ніколи суто «галицькі», суто «східноукраїнські», суто «наддніпрянські» герої не будуть загальнонаціональними. Навіть географічні ідентичності в нас різні: гуцульська — гірська, а східна чи південна — степова. Варто цінувати цю різність і захоплюватися нею. 

У світі є багато популізмів, які нині процвітають, стверджуючи, нібито щастя було десь у минулому: в СРСР, або тоді, коли не було мігрантів, або коли якась нація була великою. Трамп хоче зробити Америку знову великою; британці хочуть виходом із ЄС знову здобути контроль. А в українців немає ніякого знову. Українцям завжди було погано. І це добре, бо саме через відсутність цього «золотого віку» в минулому ми маємо дивитися передусім у майбутнє. Ми можемо з повагою та інтересом дивитись у своє минуле, але не вважати, що там є рецепти, які можемо застосувати зараз. Це протидія нездоровому консерватизму, який шириться світом і може завести у глухий кут.

У UkraineWorld ви розповідаєте світові про Україну. Що саме намагаєтеся донести іноземцям?

Є дуже мало проєктів, які розповідають про Україну світові. І це наша проблема, бо якщо ми цим не займаємося, тоді ми — німа безлика нація. Нерозуміння того, що треба про себе постійно розповідати, грає з нами злий жарт. Тут немає єдиного рецепта. Хтось хоче розповідати про українських козаків — і це прекрасно. Хтось — про українську симфонічну музику, про Скорика, Сильвестрова, Лятошинського. І це теж прекрасно. 

Завдання не в тому, щоб Україну всі любили. Хтось її буде любити, хтось — ненавидіти, хтось вважатиме, що вона примітивна, хтось — що фантастична. Завдання в тому, щоб Україна була на ментальній карті людей: щоб іноземці знали, що вона є, що вона постійно про себе говорить, що вона не просто випадкова територія. Ми створили UkraineWorld в «Інтерньюз-Україна» спочатку як волонтерську ініціативу під час Майдану. Сьогодні ми не намагаємося закохати іноземців в Україну. Натомість хочемо, щоб іноземці постійно отримували інформацію про нашу країну, щоб вона не була для них tabula rasa. Бо коли тут tabula rasa і terra incognita, тоді можна все: і населення завойовувати, і на агресію не відповідати, бо ж «такої країни не існує». А нам важливо, щоб іноземці знали, що вона існує. Що вона має обличчя, минуле та майбутнє. 

Чи бачите успіхи України у боротьбі проти російської пропаганди в медіа? 

Ми занадто живемо в ілюзіях «Путін завжди виграє», «ми — слабкі». Є багато і поганих, і хороших тенденцій. У світі знають, що Росія анексувала Крим. Цього ніхто не може заперечити. У світі знають, що Росія підтримує війну на Донбасі, що це залежить від неї. Санкцій теж ніхто знімати не збирається. Щодо трагедії MH17 триває суд. Тому не все так погано, як нам інколи кажуть.

Проблема в тому, що зараз в Україні за допомогою проросійських сил поширюються антизахідні наративи. Його транслює середовище Медведчука, Коломойського, колишньої Партії регіонів. Вони захопили величезний медіаресурс і розповідають людям, що в Україні є «зовнішнє управління» з боку Заходу. І нас готують до думки, що це «зовнішнє управління» — це гірше, ніж російська агресія. Що іноземні консультанти — це гірше, ніж російські танки.

Але ж це демагогія. Грандіозна підміна понять. Так, нам треба розвивати свою економіку, свою ідентичність, свою концепцію реформ — але вважати, що іноземна допомога, спрямована на те, щоб вибратися з нашої ями, — це гірше, ніж російські танки, які нас туди заганяють, — це божевілля. Тому, мені здається, в нас не все гаразд з опором російській пропаганді в Україні, де більше й більше людей «хавають» цю абсурдну тезу про зовнішнє управління з боку західного світу.

В одній зі своїх колонок ви писали, що «західна цивілізація — це звуження простору для насильства, а кремлівська політична модель — це розширення простору для насильства». До якої моделі зараз є ближчою Україна?

Україна, без сумніву, ближча до західної моделі. У нас суспільство не агресивне. Так, воно анархічне, але, коли треба, здатне досягати компромісів. Проблема в тому, що російська політична модель стає дедалі популярнішою у світі. Ми живемо у не найкращому періоді для демократії. Вона успішна тоді, коли люди вміють одне з одним розмовляти і здатні досягати компромісу.

А в сучасному світі люди що далі, то менше спроможні чути одне одного. Зростає романтизація агресії та насильства. Утім, історія циклічна: за періодами миру та спокою завжди приходять періоди турбулентності. Людська природа така, що занадто довгі стабільність і мир нам нудні. Тому історія та її драми завжди повертаються. Ніколи не буде «вічного миру».

Проблема в тому, що у такі періоди турбулентності стає популярним образ «сильної руки». Мовляв, якщо люди не вміють між собою домовлятися, то потрібен диктатор, який їх усіх змусить. Тому в деяких колах популярні персонажі на кшталт Лукашенка, Путіна. І в Україні є така ілюзія. Але ми маємо розуміти, що такі диктатори шансів для нас не залишать. Така модель якнайбільше розширює простір для насильства, для примусу і робить якнайвужчим простір для свободи. Українці ж передусім прагнуть свободи. Це наша головна цінність. 

Чи існує сьогодні українська ідеологія? Якщо ні, то якою вона мала б бути?

Якщо говорити суто політично, то ідеології в Україні немає, бо немає ідеологічних партій. Усі партії залежні від лідерів. А от у головах людей — гібридні суміші. Як на мене, українською ідеологією мав би бути ліберальний патріотизм і патріотичний лібералізм. 

У книжці «Плинні ідеології» я стверджую, що всі головні ідеології виросли в часи Французької революції з гасла: «Свобода, рівність, братерство». Свобода породила лібералізм, рівність — соціалізм, а братерство (відчуття спільної ідентичності) — націоналізм. Фішка в тому, що всі ці цінності потрібні суспільству. Помилка всіх ідеологів полягає у тому, що вони абсолютизують якусь одну з них. Наприклад, ленінсько-сталінський комунізм прагнув побудувати суспільство абсолютної рівності — без свободи та без братерства. 

Попри те, що вважаю себе лібералом, я критикую лібералізм. Бо я не вважаю, що усі проблеми людства вирішаться, якщо дати людям максимум свободи. Історія свідчить: якщо людям дати максимум свободи, то талановитіші й сильніші стануть багатшими, менш талановиті стануть біднішими. Зрештою це призведе до великого економічного розшарування й помсти бідних. Так відбувалося завжди. Саме через зростання бідності до влади приходять диктатори.

Здорове суспільство знаходить баланс між цими трьома цінностями. У 21 столітті з’являється ще одна цінність — екологія, відносини з довкіллям. Отже, чотири ідеології: лібералізм, соціалізм, націоналізм і екологізм — мають співіснувати у суспільстві. Усі вони мають бути помірковані, усі мають шукати містків з іншими. Але зараз баланс руйнується, бо люди стають радикальними, войовничими, агресивними й нікого не хочуть слухати. Для українського суспільства, як і для будь-якого іншого, поєднання цих чотирьох цінностей є основним.

У час війни з Росією особливо важливим є акцент на поєднанні ліберальних і патріотичних цінностей. Росія веде з нами війну, тому ми маємо захищатися, бути патріотами. Цей патріотизм може бути українськомовним, російськомовним, православним, греко-католицьким, протестантським, єврейським, мусульманським, атеїстичним, космополітичним, яким завгодно. Але він має бути.

Однак, повторюся, цей патріотизм має бути ліберальним. Бо ми захищаємося від авторитарного монстра, який хоче заборонити свободу, усіх підпорядкувати КГБ і Путіну. Ми захищаємо цінності свободи. Тому, вважаю, український лібералізм має бути патріотичним, а український патріотизм — ліберальним. І наша драма в тому, що лібералізм і патріотизм дедалі дужче входять у протистояння всередині України.

Яким, на вашу думку, буде 21 століття для України та світу?

Нам дуже важливо зміцнювати свою суб’єктність. Треба далі йти шляхом євроінтеграції, але не варто мати утопічних ілюзій. У західному світі відбувається процес згортання в себе, занурення в себе, він не бачить у собі сил розширюватися. Тому європейські цінності, передусім звуження простору для насильства, — це однозначно так. Але це не означає, що через два роки ми будемо в Євросоюзі. Можливо, цього не станеться і за 10 років. Треба це розуміти. Європа — це передусім ідея, а не реальність. Сучасна Європа дуже часто не відповідає власній ідеї. Треба мати союзників і партнерів, але не варто сподіватися, що хтось прийде і за нас усе «порішає», дасть багато грошей.

Так само і щодо МВФ. В Україні триває брудна інформаційна кампанія щодо МВФ з абсурдними меседжами. Звісно, нам треба підтримувати з МВФ співпрацю. Але треба розуміти, що МВФ — це не вирішення всіх проблем, а інструмент, який короткостроково може допомогти не зазнати дефолту. У довготерміновій перспективі країна мусить прагнути позбуватися боргів, сама акумулювати гроші. 

У мене великі побоювання щодо 21 століття. Бо у ньому виживуть ті країни, які мають власні ресурси. Бачу проблеми в західному світі, хоч я і прозахідна людина. Цей світ дедалі більше живе в борг, а авторитарний світ — Росія, Китай, арабські країни — дедалі більше накопичує. Досвід історії показує, що перемагає той, хто накопичує. Виживе той, хто має заощадження, — це правда і щодо індивідів, і щодо держав. Тому нам треба нарощувати власну економіку, мати заощадження. 

Великий гравець у наступному десятилітті — Китай. Він поволі проникає і у Східну Європу, і в Україну. Ми ще не знаємо, як із ним взаємодіяти, але економічно що далі, то міцніше пов’язуємося з ним. Наш агроекспорт іде, зокрема, туди, та й загалом у Південно-Східну Азію. Треба розуміти, які небезпеки несе Китай, і, можливо, спробувати зіграти у цьому трикутнику «Україна — західний світ — Китай» як у противазі Росії. Бо саме вона — наша найбільша небезпека, тому треба ставати сильнішими.

Ми занадто поглинуті парадигмою «Росія — Європа — Америка». А є багато інших регіонів, і там теж треба шукати союзників. Китай та інші східноазійські країни економічно домінуватимуть у 21 столітті. І нам важливо не стати їхніми рабами й використовувати їх там, де можемо, розуміючи, що вони також захочуть використовувати нас.

Дуже важливо зберегти Україну як державу, як ідентичність, як народ для нас самих. Без цього станемо рабами. Немає гіршого, аніж зазнати військової поразки. Бо це означає і економічний програш. Ніхто не рахується з тим, хто програв. Часто кажу, що українське суспільство побудоване не за принципом турецької галери, а за принципом козацьких чайок. Ми ніколи не йдемо єдиним потужним кораблем, а завжди трішки роздрібнені: 5 гетьманів і 10 отаманів. Від цього нікуди не дінешся, але треба розуміти ризики цього. Треба працювати над тим, щоб ці 5 гетьманів не розбіглися хто куди — як це постійно з нами ставалося в минулому. 

У 21 столітті переможе той, хто організованіший, гнучкіший, стійкіший до різних катаклізмів, хто має баланс між децентралізацією і централізацією. Радянський Союз розвалився, бо був занадто централізованим, але в сучасному світі країни можуть розвалюватися, бо занадто децентралізовані. В історії немає однакових рецептів: щось працює в одну епоху, але не працює в іншу. Історія рухається маятниками: те, що було перевагою 30 років тому, може бути недоліком сьогодні й навпаки.

Рівновага і шлях

В одному зі своїх інтерв’ю ви казали, що кожному важливо знати власні «точки гравітації», тобто поняття, які визначають людину. Як це зробити, з чого почати?

Точок гравітації може бути кілька. Щоб знайти їх, варто спробувати означити себе одним словом. Хто ви? У різні етапи життя ці слова можуть бути різні. Це не обов’язково іменник — може бути прикметник чи дієслово. Для мене абсолютно природним є «Володимир Єрмоленко, філософ». І завжди, коли мені погано, вимовляю цю фразу і збираю себе докупи, віднаходжу свій центр. У сьогоднішньому світі панують відцентрові рухи — в індивідах, у спільнотах, у державах: все поступово дезінтегрується. Тому важливо збирати себе докупи, постійно практикувати одну й ту саму медитацію: де мій центр?

Але центр гравітації може бути не тільки індивідуальним. Інший центр гравітації завжди має бути чимось більшим, ніж особистість. Радикальний індивідуалізм — помилковий. Нас визначаємо не тільки ми самі, нас визначає щось більше. У Володимира Винниченка є хороша новела «Щось більше за нас». Я знайшов для себе таку точку гравітації, яка дає мені фундамент. Для мене це культура. Культура у сенсі великої світової традиції. Передусім української, європейської традиції. Що таке культура? Це акти творчості людей, багато з яких давно померли, але й після цього з нами говорять. Культура — це велика спроба людини подолати смерть. 

Такі дві точки гравітації — хто ви є і що є більшим від вас, що вас тримає, — є дуже важливими. Це дає людині відчуття місії. Місія — це важливе поняття, бо ми завжди маємо думати про надзавдання. Якщо ми про них не будемо думати, то нас пожеруть дрібниці. Щоб цього не сталося, треба дивитися на горизонт.

Чи вважаєте себе успішною людиною? У чому виміряти ваш успіх?

Завжди скептично ставився до поняття успіху. Мені здається, що важливішим є поняття шляху. Чи відчуваю я, що йду своїм шляхом? Так. Вважаю, що краще погано пройти свій шлях, ніж добре пройти чужий. Щасливе, хороше, якісне життя — те, яке є балансом між аскетизмом та гедонізмом. Хороше життя — це життя, де є рівновага. Рівновага — ключове поняття для давніх греків, епохи бароко, Ренесансу. Весь світ сьогодні втратив рівновагу і живе в екстремах, які її руйнують. 

Рівновага — ще й дуже українське поняття, ключове для Винниченка, наприклад. Все моє мислення як філософа побудоване на понятті рівноваги. Вважаю, що екстреми шкідливі, а рівновага — потрібна. Рівновага між цінностями, чотирма головними цінностями: свободою, рівністю, братерством та екологією. Рівновага між насолодами. Надмірний гедонізм — це погано, це те, у що вироджується сучасний світ, — у споживацтво. І надмірний аскетизм — це погано, ми це відчули у Радянському Союзі.

Ось чому ми так сильно відстали у 20 столітті від західного світу: СРСР вважав, що модернізація передбачає розширення простору для аскетизму, що потрібно ще більше обмежень. А західний світ сказав, що модернізація — це розширення простору для насолоди, тому він став розкутішим, там з’явилися джаз, рок-н-рол. Та коли гедонізм заходить в екстрем — це теж погано. Перестаєш розвиватися, стаєш рабом своїх насолод.

Сучасний західний світ концентрується на понятті щастя для вимірювання успішності суспільства. Мені це здається глухим кутом. Саме лише щастя не може бути метою людини. Бо, крім щастя, є ще гідність. Можна бути нещасливим, але відчувати власну гідність. Без гідності ми втрачаємо культуру. Адже вона будується зокрема й на відчутті тяглості, на спілкуванні з минулими та майбутніми епохами. Якщо хочу бути лише щасливим, то мені байдуже і минуле, і майбутнє. А культура народжується тоді, коли я думаю над нею. 

Які поразки у житті сформували вас як особистість?

Я є публічною людиною, і коли мене критикують — це часом боляче. Але це веде мене вперед, до розуміння своїх помилок. Тому мені це подобається.

Поразка завжди показує, як робити не треба, і до певної міри відкриває шлях. Не варто боятися помилок. Складно сказати про якісь конкретні поразки, але, вважаю, поразка має робити сильнішим. Якщо ти не проходиш через них, то стаєш вразливим, тебе легко вивести з рівноваги.

Must read

Чи існує топ книжок, обов’язковий для освіченої людини?

Спробую сформувати. Має бути два списки: українська культура і світова. Якщо говорити про українську культуру, то, як на мене, найпотужніша наша письменниця — Леся Українка. Найпотужніший письменник України — це жінка. Її драматичні поеми «Камінний господар», «Лісова пісня», «Руфін і Прісцілла», «Кассандра» — це світовий рівень. Без сумніву, треба читати й перечитувати Драгоманова, бо він сформував ази української політичної культури, зокрема ідею громади, децентралізації. Якщо ми вже говоримо про родину Косачів-Драгоманових, то один із найякісніших українських письменників 20 століття — Юрій Косач, племінник Лесі Українки. Дуже неоднозначна фігура політично і морально, але як письменник — незрівнянний.

Для мене дуже важливий Хвильовий. Навіть не так його чудові літературні твори, як його памфлети, публіцистика. Хвильовий з його ідеєю азійського ренесансу сформував у 20-х роках минулого століття думку про розширення Європи на схід, яка нас досі формує і має сформувати.

Із сучасних українських письменників дуже люблю Андруховичів — і Юрія, і Софію. Вважаю, що Софіїн новий роман «Амадока» — висока вершина, неймовірно глибокий і масштабний твір, де переплетено багато важливих речей про нашу історію, багато важливих меседжів. Він майстерно написаний, особливо частина про Голокост. А роман «Перверзія» Юрія Андруховича досі вважаю неперевершеним із погляду стилю, мови, креативності. Коли мені було 20, він на мене дуже вплинув, і я радий, що такий роман існує.

Звісно, до мого топу входять Тарас Прохасько, Таня Малярчук, Катерина Калитко, Андрій Бондар, Анатолій Дністровий. Боюся когось не згадати, бо є дуже багато української якісної літератури. Звичайно, Жадан і його поезія. Як поет він неперевершений, один із найбільших в українській літературі.

Українська філософія — це, без сумніву, Вахтанґ Кебуладзе, Тарас Лютий, книжки видавництва «Дух і Літера», зокрема «Європейський словник філософії», там частково перекладний формат, а частково — наш український. Дуже потужна річ.

Якщо говорити про історичні книжки, то раджу читати українських істориків Ярослава Грицака, Сергія Плохія, проєкт «Історичний лікбез».

Оксана Забужко як письменниця й публіцистка — це must read. Мені дуже подобається її книжка про Лесю Українку «Notre Dame d’Ukraine», також «Український палімпсест», книжка розмов з Ізабеллою Хруслінською, для тих, хто хоче заглибитися у розмовний жанр та більше дізнатися про українську культуру.

І нове покоління — письменниця й режисерка Ірина Цілик, письменник та куратор Олександр Михед. Подивіться, наприклад, «Земля блакитна, ніби апельсин» Ірини Цілик та почитайте її оповідання зі збірки «Червоні на чорному сліди». І нова книжка Михеда «Я змішаю твою кров з вугіллям» — це must read. Спроба зрозуміти український схід. Це книжки, яких у нас раніше не було: суміш есеїстики та репортажистики, блискуче написаної. 

Якщо говорити про світ, то тут складніше, бо всього надто багато. Топ сучасних істориків — це Тоні Джадт і його книжка про повоєнну Європу, от якраз має вийти українською: «Світ після війни. Історія Європи після 1945 року». Це найкраща книжка про історію Європи після Другої світової війни. А до Другої світової — учень Джадта Тімоті Снайдер і його книжки «Чорна земля» і «Криваві землі». 

З художньої літератури моє улюблене — роман «Сліпота» Жозе Сарамаґо, «Не відпускай мене» Кадзуо Ішіґуро, «Вільшаний король» Мішеля Турньє. Закликаю всіх і сьогодні читати класичний епос — «Іліаду» та «Одіссею». З останньою я веду розмову у своєму романі «Ловець океану». 

Якщо говоримо про класику, то це, без сумніву, стоїки, Марк Аврелій, «Божественна комедія» Данте, Монтень, афористи 17 століття, на кшталт Ларошфуко. З 18-19 століття — Гете, Ніцше, К’єркеґор. 20 століття — Альбер Камю, Мішель Фуко.

Яку одну пораду ви можете дати читачам і читачкам The Ukrainians?

Помічайте власну унікальність та унікальність свого народу. Не вважайте, що він чимось гірший чи кращий від інших, але помічайте, чим він відрізняється. Можливо, якщо подивимось інакше на те, що вважаємо поганим, то це виявиться перевагою. І шукайте власного центру. Не давайте інформаційним потокам здерти з вас вас самих. 

Ірина Ладика

30 07 2020

https://theukrainians.org/volodymyr-yermolenko/