www.ji-magazine.lviv.ua

Тарас Возняк

«Перед Законом стоїть воротар. До цього воротаря підходить один чоловік із села і проситься ввійти до Закону. Але воротар каже, що він йому тепер не може дозволити. Чоловік замислюється і тоді запитує, чи не міг би він, отже, ввійти пізніше.

— Можливо,— каже воротар,— але тепер ні.

Оскільки брама до Закону стоїть відкрита, як завжди, а воротар відходить набік, чоловік нагинається, щоб заглянути через браму всередину. Коли воротар це помічає, то сміється й каже:

— Якщо це тебе так манить, спробуй, не зважаючи на мою заборону ввійти досередини. Але гляди: я могутній. І я тільки найнижчий воротар. Від світлиці до світлиці стоять ще воротарі, один від одного могутніші. Вже погляду третього я не можу витримати.» (Франц Кафка, Перед законом). Десь так Франц Кафка окреслив сенс всього, що він робив у житті – не лише пишучи тексти, хоча текстів це стосується у першу чергу — а сенс всіх його життєвих зусиль полягав у тому, щоб «увійти у Закон». Що ж, скажете ви — очевидно йому йшлося про входження у релігійний канон, в якому були покоління і покоління його предків – правовірних юдеїв. Але насправді це все не так просто, чи, точніше, простацьки. Маємо спробувати для себе визначитися з тим, що є тим Законом. Очевидно, що він, Закон, є чимось посутнім, якоюсь регуляцією, яка визначає все життя людини, можливо Істиною, яку їй спускають, Істиною, яка стоїть перед людиною, яка у-тверджується перед нею. Чи це ті сотні, якщо не тисячі регуляцій, які детермінували і детермінують життя релігійної людини? Навряд чи. Для секуляризованого Франца Кафки. як і для більшості з нас, Закон його єврейських, а наших не єврейських, проте ритуально релігієвізованих предків вже давно є неактуальним. Що й призвело в кінцевому результаті до його, але часто і наших вкрай невротичних станів — чи не все европеїзоване суспільство поволі в нього поринало останніх кілька сотень років. ми таки за якимось Законом таки тужимо. Свідченням такої метафізичної туги за посутністю Закону і є не лише творчість Кафки, а й весь етос новоевропейських інтелектуальних пошуків, які все більше нагадують не так пошуки, як метання… Чим є його «Замок» (Das Schloß, 1926) як не матеріалізацією Закону у цій брилі замку, що нависає над околом, в якому туляться люди. А де закон, так і його порушення та кара. Звідти вся метафорика кари — «Процес» (Der Prozeß, 1925), «Вирок» (Das Urteil, 1912), «У виправній колонії» (In der Strafkolonie, 1914)… Чи один Кафка стояв чи стоїть перед брамою до чогось, чого прагне, за чим тужить, до шемрання чого прислухається через десятки брам та дверей? Очевидно, що ні. Це знак часу. Чи епохи, яка втратила зв’язок із Законом. І ще раз наголошую, що йдеться тут не лише про якісь релігійні догмати. Радше йдеться про якусь точку віднесення, щодо якої звіряє себе і реалізує себе людина. Загальна парадигма очікування просто заполонила собою всю культуру ХХ сторіччя. При чому очікування проявлялося у різних проявах – і як власне очікування, і як провокування зустрічі, навіть крайньою істеричною вимогою Закону проявитися і постати перед людиною. Так Семюел Беккет (Samuel Beckett, 1906-1989), а точніше — Естраґон та Владімір — зіткнувшись з безсенсовністю світу, який не причетний до Закону (Molloy, 1951), Malone meurt, 1951), L'innommable, 1953), смиренно очікує на про-явлення Закону — Ґодо (En attendant Godot, 1952). Але були й більш пароксичні ультимативні вимоги про-явлення Закону через його провокування, ламання всіх можливих і не можливих засад та регуляцій. Луї-Фердинанд Селін (Louis-Ferdinand Céline, Destouches, 1894-1961) не очікував і не тужив, а гатив у відкриту браму Закону з усім можливим остервенінням — провокував Того-що-за-брамами чи Те-що-за-брамами до про-явлення (Подорож на край ночі, Voyage au bout de la nuit, 1932, Смерть у кредит, Mort à credit, 1936). У його текстах порушуються всі можливі і неможливі регуляції, немає жодних норм, які б не були порушені. Закон зламаний вщент. Але разом з тим ламається і людина — від неї залишаються якісь шматки м’яса… Цей бунт Селіна чи його протогероя, а ним і є сам Селін, нагадує таку саму провокацію з порушенням Закону Йова… Звісно, часом це очікування, з огляду на особистості конституції людини, набирало більш ритуалізованих, майже менуетизованих форм, як от у Бруно Шульца (Bruno Schulz, 1892-1942) — майстра як слова, бо геніальний письменник, але й штихеля, бо блискучий графік. І саме казус Шульца є спектакулярним, коли ми спробуємо ввійти в те очікування (а я не сумніваюся, що саме про нього за великим рахунком йдеться), яким, як на мене, є неначе б то відсторонена від конкретики, неначе б то абстрагована творчість Володимира Буднікова. Якщо б я шукав якихось вербальних виражень цього його очікування, а очікування неодмінно передбачає певну тяглість, часовість, серійність (цей термін істотний саме для серій Буднікова), можливо навіть втому, розтягнуту в часі тугу та нуду, то найбільш адекватною буде проза Шульца: «В чорній гущині парку, в волохатих хутрах хащів, у воросі крихкого ріщя подекуди темніють ніші — повні снувань, таємних жестів, безладних розмов на мигах гнізда найглибшої пухнастої чорноти, В них затишно і тепло. Ми в своїх волохатих пальто забираємося туди на літній м’який сніг, їмо горіхи, яких вдосталь в ліщинових гущах тієї ярої зими. Заростями прослизають і принюхуються пухнасті й витягнуті на своїх коротких лапках куниці, ласиці та іхневмони, від них чути кожухами. Напевно, між них не бракує і випатраних та лисих експонатів шкільного кабінету, котрі відчули цієї білої ночі в своєму порожньому нутрі голос старого інстинкту, голос гону і повернулись до нетрів, щоб згоріти життям коротким й ілюзорним.

Але поволі фосфоресценція весіннього снігу мутніє і гасне й насувається густа досвітня темрява. Дехто з нас в темному снігу засинає, інші додибують в гущинах брам до своїх домівок, навпомацки забираються до темних покоїв, в сон батьків і братів, в глибоке сопіння, яке наздогнали на своїх опівнічних шляхах.

Ці нічні сеанси були для мене повні таємного чару, тому й тепер я не міг упустити нагоди заглянути до класу рисунку, постановивши, що затримаюсь там не більш, ніж на хвилю. Та коли почав підійматись задніми, повними гучного резонансу, кедровими сходами, то зрозумів, що я в чужому й невідомому мені крилі будинку.

Ані найменший шерх не порушував урочистої тиші. Коридори тут були обширні й вислані плюшевим килимом, вони вражали своєю вишуканістю. На їх заворотах світили маленькі, приглушені лампи. Проминувши одне таке коліно, я опинився в ще більшому коридорі, вбраному з пишнотою палацу. Одна його сторона широкими скляними аркадами відкривалась всередину житла. Зразу ж перед очима починалась і тікала в глибину довга, розкішно прибрана анфілада кімнат. Ковзнувши по шпалері єдвабної оббивки, позолочених дзеркал, коштовних меблів і кришталевих люстр, погляд тонув в пухнастих нетрях старовинних, повних кольорового виру й мінливих арабесок, спутаних гірлянд і квітів кімнат, що розпускалися перед нами. Глибоку тишу порожніх салонів порушували тільки потайні погляди, якими обмінювались між собою дзеркала, та сполохи арабесок, котрі пробігали вздовж стін високо по карнизах і губились в ліпних прикрасах білих стель.» (Бруно Шульц, Цинамонові крамниці). Що це — проза чи графіка? Що це, як не щемке очікування. Однак знову ж повертаємося до запитання – очікування чого? Шульц дає таку відповідь: «З подивом і повагою я зупинився перед цією пишністю, здогадавшись, що моя нічна ескапада несподівано привела мене в директорське крило, до його приватного помешкання. Заворожено я стояв з калатаючим серцем, при найменшому звуці готовий до втечі. Як виправдав би я моє нічне шпигування, моє зухвале вторгнення? В якомусь з глибоких плюшевих фотелів незауважена та тиха могла сидіти донечка директора, щоб раптом підняти на мене понад книжкою свої очі — чорні спокійні очі пророчиці, погляду котрих ніхто з нас не міг витримати. Але якщо б я, не сповнивши прийнятого плану, повернув з середини шляху, то вважав би це боягузтвом. Зрештою, в повних розкоші покоях, освітлених притьмареним світлом цієї невизначеної пори, панував глибокий спокій. В аркадах коридору на другому кінці чималого салону виднілись великі осклені двері на терасу. Навколо було тихо, і це додавало відваги. Мені вже здавалось не таким ризикованим спуститись ще парою сходин, які провадили до залу, кількома стрибками подолати великий коштовний килим і опинитись на терасі, з якої можна легко дістатися на добре відому мені вулицю.». Протагоніст тексту Шульца таки відважився перелетіти через браму Закону щоб негайно звідти утекти…

Високо естетизовані, гіперрафіновані і неначе б то не причетні до всіх цих людських схлипувань полотна і графіки Буднікова, як на мене, і є тим прислуховуванням до шемрання, шепотів, гнізд чорноти, снувань, таємних жестів. які можна вловити коло тієї осоружної брами… І творчість Буднікова, як і Кафки, Беккета та Шульца (і таких сонми) не є бунтом Селіна, а респект до брами. Звісно, можна багато дискутувати, а так насправді просторікувати, про композицію, про тактильність, тектоніку, вальори і цих полотен, і цієї уявної (чи ні?) брами. Однак, найістотнішим, як на мене, є те, що Будніков раз за разом, майже з маніакальною нав’язливістю, промальоває цей портал (тут появляється дуже вадливе для моєї спекуляції слово — портал), показує його нам то з одного, то з иншого боку. Трішки пробує ледь підняти завісу, яка ховає від нас щось, що за цією брамою. Тим самим він постійно і у мовчанні вказує на те щось. Так, його робот багато. цілі серії. Так, інколи це вказування здається просторікуванням Естраґона та Владіміра, чи Моллоя… Однак з респектом Шульца. бо вже не до жартів, не до блазнювання. З брами віє. Не відомо чим. Не то холодом. Не то Законом. Якоюсь нормою… Закон і Істина, зрештою, завжди видаються людині відстороненими і холодними. людське м’ясиво його побоюється, остерігається. Будніков проходжується попід руку з Шульцом вздовж муру, за яким Закон. Вони дають один одному майстеркласи з мистецтва мудрого мовчання, розважливі уроки менуетів — з усією повагою до ремесла та мистецтва графіки. Десь так метафорично можна було б описати те, чим займається професор Володимир Будніков. Гадаю, що для нього цей текст може бути дещо неочікуваним. Аналогії та метафори тут дуже віддалені і тонкі. Потребують неабиякої начитаності та зжитості з текстами, які я тут залучаю, щоб хоч якось окреслити те, що хочу сказати про дуже не прості роботи шанованого професора. Можливо вони взагалі не відповідають тому, як він сам окреслює сенс своєї творчості. Можливо він базує все на законах ремесла, пропорціях та масах. Але це нічого не змінює. Не слід забувати, що великою ілюзією є традиційне переконання в тому, що через твір його автор не лише розмовляє з нами, але й повністю свідомо себе реалізовує. Гадаю, що справа є більш складною. В кінцевому результаті в силу різних обставин, які розгортати не буду, виявляється, що це не лише ми творимо свої твори, нашою рукою щось чи хтось водить — чи то культурне запліччя, чи то «моральний закон всередині нас» («das moralische Gesetz in mir», Kritik der praktischen Vernunft, 1788. Kapitel 34. Beschluß, Immanuel Kant, 1724-1804), а, може, Закон, що таїться за брамою? Хтось, хто стоїть за тим порталом? Для кожного відповідь буде його особистою відповіддю. Це предмет довгих дискусій все того ж віртуального Буднікова і Шульца, які, звісно, і самі не усвідомлювали того, що ведуть ту довгу та мудру дискусію, бо з відомих причин не могли знати один одного, розминулися у часі – проте все ж дискутують… Хоча, хто сказав, що розминулися. І хто певен, що не пізнають один одного. Для нас істотним є те, що вони борюкаються з однією і тією ж проблемою — чи можна і коли ввійти у ту браму. А що як там ніщо? І що тоді? А що як туди дійсно не можна? І доброю радою для людини не ходити туди…

І ще раз запитаю сам себе, що спільного мають мої попередні спекуляції з прецизійно вивіреними композиціями та серіями Буднікова. І взагалі, чи важливим є те, щоб сам Будніков був згідним з такою інтерпретацією його творчості. відповідь буде подвійна. Насправді згода автора, з усією повагою до нього, не аж так істотна. А з иншого боку, гадаю, що глибинно автор буде згідний ще і з такою інтерпретацією, попри те, що вона його заскочить і здивує. Але то перше враження. Воно буде подолане — і то не з огляду на політес щодо автора цих міркувань, а саме на сенс того, що він пробує одягнути у слова. І тут приходить час на підсумки. про що ж говорить автор? А про те, що людина і художник Володимир Будніков є «людиною на порозі». Попри весь острах перед такого роду аналогіями виринає Іван Хреститель. Предтеча. Так, саме він є архетипом «людини перед брамою», і тієї кафківської, і беккетіської, і селінової, і шульцівської. Тай самі Кафка, Беккет, Селін, Шульц «люди перед брамою». Чи можна їх оскаржити у тому, що у них не стало духу зробити перший крок і ввійти у той портал? Чи можна їх оскаржувати у тому, що вони «люди очікування»? Аж ніяк. Тому що рішення, попри всю ілюзію, що можна просто так ввійти у цю браму і тоді тобі «відкриється», є ілюзорним. І Кафка на одній сторіночці свого тексту показав це з усією можливою прямотою. Портал відкривається у свій час і у своєму місці, тоді, коли непоясненним для нас чином Сам захоче. Для Івана Хрестителя теж було абсолютно очевидним те, що перед ним портал. Але вступити у цю браму він не міг. Епоха покинутості не завершилася. Сприймаймо цю метафору у даному тексті саме як метафору, а не як релігійне кредо — Закон це щось ширше, якщо можна так сказати. І даремно пробувати стимулювати її завершення. Портал відкривається, коли захоче. Хтось скаже, коли є відповідні умови. Хай так. Він відкриється у свій час. А до того ми маємо наслухати, нюшити повітря, каталогізувати кожен штрих порталу, який можливо колись розродиться Істиною, явленою в одкровенні, форми якого, того одкровення, ми не знаємо і знати не можемо. А можливо і не розродиться. Принаймні за нашого життя — життя перед брамою.

1.Франц Кафка, Перед законом, Переклад з німецької Івана Кошелівця // Україна і юдеї, гебреї, євреї. Львів, Незалежний культурологічний журнал «Ї», 1996.

2. Семюел Бекет. Чекаючи на Ґодо. Переклад з французької: Володимир Діброва // Збірка «Французька п’єса ХХ століття. Театральний авангард». Київ: Основи, 1993.

3.Бруно Шульц, Цинамонові крамниці. Переклад з польської Тарас Возняк // Тарас Возняк, Бруно Шульц. Повернення, Львів, Незалежний культурологічний журнал «Ї», 2012.

Вілла Ванда, Сопот, 3 березня 2020