незалежний
культурологічний часопис <Ї> |
 www.ji-magazine.lviv.ua Артуро Перес-РевертеВигравати в футбол – це фашизмЯ це чую по радіо. Інтерв’ювований, з тим характерним для фанатиків та ідіотів апломбом, запевняє, що в дитячих футбольних матчах не має бути переможців і переможених. Що голи не треба рахувати, бо це
призводить до фрустрацій і руйнує самооцінку. Що діти, проголошені
переможцями, залишають позаду інших. Що
байдуже, скільки забиває та чи інша
команда, – кінцевий результат мусить
бути збалансовано солідарним,
еґалітарним. І я чекаю, що той тип врешті скаже, що вигравати
в футбол також є фашизмом. Наприкінці
він цього не каже, але я думаю, що всьому свій час. Даймо йому трохи
більше часу в його Твіттері, в його Фейсбуку. Зробімо його депутатом, як тих інших інтелектуалів, які, сидячи в парламенті,
прикрашають наше життя. І
прошу дуже – західне суспільство вопіятиме, щоб діти грали
у футбол без голів, без пенальті, без вилучень з поля,
без трофеїв, без нічого. Збудуймо майбутнє. Перетворімо спортивні майданчики і дитячі футбольні поля, та й навіть стадіони для дорослих, на милий Діснейленд. Нечасто я бачив – хоча є наполегливим читачем історії, – щоб агнців плодили з таким ентузіазмом, як в останнє десятиріччя. І я говорю не лише
про овець, якими легко маніпулювати, але й про покірне м'ясо для бойні. Про тих, хто з доброї волі
готові сісти в поїзд, останньою і єдиною зупинкою якого є місце, де куряться символічні, або не такі вже
й символічні, димарі. Де згорає інтелект і розсудливість. Де неуки, сп’янілі
від медійної чи політичної влади,
знищують три тисячоліття культури і здорового глузду. Де знемагають, чекаючи своєї черги в крематорії,
Гомер, Вергілій, Платон, Сократ, Кант, Сервантес,
Вольтер, Данте, Монтень, Шекспір та решта. Ті, хто
перетворив Європу на осередок знань, прав і свобод, які осяяли світ.
Ця стерильна нині Європа стала карикатурою на саму себе, заражена дурнуватим буенізмом,
який загніздився в американських університетських
кампусах пів сторіччя тому,
а зараз, перекручений до безглуздя,
заражає все і затруює нас усіх. Дожити до мого віку, коли маєш читачів і вже не маєш дуже
що втрачати чи здобувати, має
ту перевагу, що ти можеш робитися
апокаліпсичним – і нічого
за це не буде. Казати те, що думаєш, – байдуже,
кому це подобається, а кому
ні. І я думаю, що це скінчилося. Не цієї миті, звісно.
Епохам потрібен час, щоб минути, а імперіям
– сторіччя, аби впасти. Однак
та Європа, в повазі до якої мене виховали, культурний та інтелектуальний світ, яким живиться моє життя і моя робота, рокований на смерть. Це місце, що було
світочем всесвіту, колискою ідей, гуманізму і культури, нині є гротескною клоунадою, мавпуванням
того, що воно саме створило, і що, повернене після маніпуляції часу і дурості,
ставить перед ним його власну
карикатуру. Майбутнє, звісно, є. Воно завжди є. Неминуче майбутнє, результат
динаміки історії. Але
тій Європі немає місця у цьому
майбутньому. Прийде інша, краща чи
гірша, яка буде керуватися новими правилами, коли ягнят, яких
ми сьогодні виховуємо нездатними оборонятися фізично та інтелектуально, пожадливо з’їдять тоталітарні вовки будь-якого знаку. Коли наші діти і внуки, перетворені нами на
жертв з покликання, вітатимуть
і навіть розумітимуть своїх катів і нових
господарів. Над цією
хаотичною мішаниною витвориться
майбутня імперія, в якій Європі буде відведено роль пана або раба: не
знаю, краща чи гірша, хоча мене це не надто обходить, бо мене тут не буде, аби насолодитися її перевагами чи страждати
від її невигод.
Я поволі зникаю зі світом, з якого
походжу, як і має бути. Імперії минають, й історія вчить приймати
це природно, без надриву; зі стоїчною
певністю в тому, що знову станеться те, що ставалося завжди.
Як князь Саліна, коли у фіналі
“Леопарда”
він покидає бал з його музикою і вогнями, знаючи, що вже ніколи
він не танцюватиме з Анджелікою, бо вона та її розкішна юність
належать гарному і багатообіцяючому небожеві Танкреді. Що ж. Помиляюсь я чи ні, але так я думаю. У тій сумній сірятині, що затуманює овид,
книжки, ясна наука, культура, невеличкі ядра опору, розкидані по полю програної битви, будуть – вже є для багатьох – як ті старі монастирі,
які схоронили частину світу, що зникав,
зберігши його таким чином
для прийдешності. У них, свідомі
того, що перемога неможлива, укриються лічені пальцями, в той час як зовні гарцюватимуть на конях і горлатимуть варвари. І там вони розпізнаватимуться між собою зі змовницькими посмішками, як середньовічні
монахи, зігріваючи одне
одного лютої зими, яка наближається. Arturo Pérez-Reverte |