www.ji-magazine.lviv.ua

Енн Епплбом

Не всі битви можна виграти за допомогою мови, аргументів, конференцій або дипломатії.

З усіх порожніх, безглуздих заяв, які періодично повторюють західні політики, жодна не є більш порожньою і безглуздою, ніж "не може бути військового вирішення цього конфлікту". Саме це сказав Пан Ґі Мун, тодішній генеральний секретар ООН, ще в 2013 році: "Нема військового вирішення конфлікту в Сирії". Джон Керрі, тодішній держсекретар, повторював ті самі слова – "нема військового вирішення конфлікту в Сирії" – багато разів, зокрема і в 2013 році, і знову в 2015 році. Залмай Халілзад, спеціальний представник США в Афганістані, сказав 3 серпня: "Ми вважаємо, що нема військового рішення [в Афганістані]. В остаточному підсумку, для того, щоб в Афганістані панували мир і стабільність, необхідне політичне врегулювання шляхом переговорів". Навіть прем'єр-міністр Великої Британії Борис Джонсон урочисто повторив це в липні: "Стосовно Талібану нема військового шляху до перемоги".

Фраза звучить красиво, але це неправда. У багатьох конфліктах – можливо, в Сирії і, звичайно, в Афганістані – є військове вирішення: війна закінчується, бо одна сторона перемагає. В однієї сторони краща зброя, кращий моральний дух, більше підтримки ззовні. В однієї сторони кращі генерали, кращі солдати, більше витривалості. Або, іноді, одна сторона більш готова застосовувати насильство, жорстокість і терор і більш готова померти, щоби застосувати до інших людей насильство, жорстокість і терор.

Учасники мирних переговорів, експерти із запобігання конфліктів, офіційні особи ООН і Європейського Союзу та безліч американських і міжнародних дипломатів не хочуть вірити, що це правда, – бо це не відображає цінностей світу, в якому вони живуть. Вони не знають ні бойовиків Талібану, ні бойовиків Хезболли, ні російських найманців і не можуть собі уявити, як виглядає світ з тамтої точки зору. Але жорстокі екстремісти, всупереч поширеній думці, можуть бути цілком раціональними: вони можуть точно розрахувати, що їм треба зробити, щоб виграти битву або війну, – і саме це тільки-но таліби зробили в Афганістані. Там було військове рішення, й угруповання тривалий час чекало на його досягнення. Тепер воно перетворить насильницький екстремізм свого руху на жорстоку, автократичну, тиранічну державу.

Щоби запобігти цьому в інших місцях – запобігти вторгненню насильницьких екстремістів у місця, де люди воліли би жити в мирі і згідно з верховенством права, – саме для цього у нас є армії, зброя, розвідувальні служби і різного плану шпигуни, незважаючи на всі їхні помилки і ті потворні речі, які вони іноді чинять. Необхідність не допустити, щоб войовничі екстремісти створювали структури, подібні "Аль-Каїді", або щоби злочинні режими озброювалися ядерною зброєю, призводить до того, що північноамериканці та європейці втягуються у далекі і складні конфлікти. Саме тому США мають військові бази в Німеччині, Південній Кореї, Кувейті та в інших місцях. Ось чому навіть голландців переконали створити базу в Афганістані, яку я відвідала у 2008 році (і яка навіть тоді здавалася доволі ненадійною).

Саме тому існує феномен ліберального інтернаціоналізму – або, якщо вам це не подобається, "неоконсервативного інтернаціоналізму": бо іноді тільки зброя може перешкодити жорстоким екстремістам захопити владу. Однак багато людей у ліберально-демократичному світі – можливо, більшість людей – не хочуть у це вірити. Вони вже давно вважають ці інструменти або занадто неприємними, або занадто дорогими. Як Пан Ґі Мун і його численні наслідувачі, вони іноді навіть роблять вигляд, що ці інструменти взагалі не потрібні, бо конфлікти можна вирішити шляхом "переговорів", "діалогу" і "культурного обміну". Вони роблять вигляд, що завжди є мирні рішення, які чомусь не були розглянуті, що завжди є ненасильницька відповідь, яка чомусь була проігнорована, і що "солідарність" з жінками Афганістану, не підкріплена фізичною присутністю, є поважною ідеєю. "Тримайтеся, сестри!" – написав грецький економіст Яніс Варуфакіс у твіті, який прославляв падіння "ліберального неоконсервативного імперіалізму" і мимоволі проілюстрував, наскільки фантасмагоричними стали антивоєнні ліві. Тримайтеся, сестри? Падіння Кабула кпить з мови такого типу і показує дурість тих, хто її використовує.

У найближчі дні багато хто буде стверджувати, що Афганістан насправді не був поразкою Америки або Заходу – і в певному сенсі вони мають рацію. США не здалися – вони втратили терпець і вирішили піти. Колишній держсекретар Майк Помпео і колишній президент Дональд Трамп підписали угоду, оголосили про виведення військ, а потім почали їх виводити. Президент Джо Байден просто завершив це завдання. Але фотографії з Кабула розповідають іншу історію, яка стосується не тільки рішень, прийнятих Байденом або Трампом, або взагалі чогось, пов'язаного з політикою США. Вони показують: теократична, мізогіністична, мілітаристська організація швидко знищує всі елементи ліберального суспільства, яким вдалося вкоренитися в Афганістані за два десятиліття "неоконсервативного імперіалізму". Через кілька годин після перемоги талібів жінкам було заборонено входити в Гератський університет, війська талібів відкрили вогонь по мирних демонстрантах, а ті, хто працював з американцями або європейцями в будь-якій якості, почали ховатися або намагалися втекти. На вулицях Кабула чоловіки почали поспішно забілювати плакати з обличчями жінок, які тепер знову будуть вигнані в тінь.

Події в Афганістані є частиною значно більшої історії, і вони ілюструють цю історію з болісною ясністю. Рідко коли боротьба між "відкритим" і "закритим" суспільствами, між демократією і диктатурою, між свободою й автократією буває настільки кришталево ясною; рідко коли перемога цього другого над цим першим буває настільки швидкою або настільки повною. Уґо Чавесу або Владіміру Путіну знадобилися роки, щоби встановити репресивний контроль над своєю нацією. Талібан може здійснити це через кілька днів або тижнів.

З цієї причини падіння Кабула обов'язково змусить деяких союзників США задатися питанням, чи їхнє власне ліберальне суспільство є у безпеці. Вони розуміють, чому американці втомилися від Афганістану; може, це і правда, що країна, щоб виправдати подальшу присутність, була занадто далекою, занадто чужою, як так переконливо казав Байден. Але які країни є досить близькими або культурно подібними, щоб бути впевненими в довгостроковій американській підтримці? Тепер вони не воюють, але все ж: якби американські війська різко припинили повітряну підтримку і матеріально-технічне забезпечення, скажімо, Європи або південнокорейського півострова, тоді багато країн могли би раптово виявитися вразливими для агресії. Німеччина не зможе захистити себе з дня на день. Як і Польща. Або Естонія. Або Японія. Величезний знак питання, звичайно, стоїть над островами Тайваню.

Падіння Кабула має переорієнтувати американців – в адміністрації, у конгресі, в керівництві обох партій, але перш за все простих американців по всій країні – на вибір, який тепер стає все частішим і швидшим. Афганістан служить корисним нагадуванням про те, що хоча ми і наші європейські союзники, можливо, втомилися від "вічних воєн", таліби від воєн зовсім не втомилися. Пакистанці, які помагали їм, теж не втомилися від воєн. Так само, як і російські, китайські та іранські режими, які сподіваються отримати вигоду зі зміни влади в Афганістані; як і "Аль-Каїда" та інші угруповання, які в майбутньому можуть знову зробити Афганістан своїм домом. Більше того, навіть якщо ми не цікавимося жодною з цих країн та їхньою жорстокою політикою, вони цікавляться нами. Вони розглядають багаті суспільства Америки і Європи як перешкоду, яку необхідно прибрати зі свого шляху. Для них ліберальна демократія – це не абстракція, а потужна, небезпечна ідеологія, яка загрожує їхній владі; і цю ідеологію необхідно перемогти скрізь, де вона існує; і вони будуть використовувати корупцію, пропаганду й навіть насильство для цього. Вони робитимуть це в Сирії і в Україні – і вони робитимуть це в межах кордонів США, Великої Британії та ЄС.

Ми можемо не хотіти, щоби все це було правдою. Ми можемо воліти інший світ, де ми зможемо триматися подалі від них, а вони будуть триматися подалі від нас. Але це не той світ, в якому ми живемо. У реальному світі боротьба за захист ліберальної демократії іноді є справжньою битвою, військовою битвою, а не просто битвою ідеологічною. Тут не завжди можна боротися за допомогою мови, аргументів, конференцій чи дипломатії або шляхом розгортання правозахисних організацій, декларацій ООН і жорстких заяв ЄС про стурбованість. Радше, можете спробувати боротися таким чином, але ви програєте.

 
Anne Applebaum
Liberal Democracy Is Worth a Fight
The Atlantic, 20.08.2021
Зреферував О.Д.

https://zbruc.eu/node/107210?fbclid=IwAR3h1pc3hyut5J37axE-G4sY35jjUgq7gOuwOS57It7oDbFQvxHo6jcRUIs