www.ji-magazine.lviv.ua

Станіслав Асєєв

Ми зустрічаємося з письменником та філософом Станіславом Асєєвим в «Українському інституті майбутнього», щоб поговорити про правду як тему виступу Асєєва на Львівському медіафорумі.

Після розмови я показую йому каталоги прав Українського інституту книги — англомовні промоматеріали, які презентували найсвіжішу літературу з України 2019 року на всіх важливих книжкових ярмарках. Серед інших видань там є відібрана експертами книжка Асєєва «В ізоляції». Це збірка репортажів, які автор, ризикуючи життям, писав з території «ДНР» з 2015 по 2017 рік, поки не був захоплений бойовиками в центрі Донецька та не потрапив на 962 дні до «Ізоляції» — сучасного концтабору, розташованого на території колишнього арт-простору й заводу.

Ця книжка була не тільки вражаючою літературою, а й одним зі способів привернути увагу до Асєєва та інших в’язнів Кремля. Тоді команда Інституту книги не могла ні обрати разом з Асєєвим фрагмента з книжки, ні узгодити біографію, ні отримати якісне фото, адже Станіслав перебував у полоні в концтаборі. 

Асєєв вивчав філософію в Донецьку, потім долучився до Французького іноземного легіону — військового об’єднання іноземців у французькій армії, але пробув там недовго і швидко повернувся на Донбас, де почав заробляти на життя фізичною роботою, паралельно пишучи літературні тексти. 2015 року починає активно писати публіцистику для «Радіо Свобода», «УП», «Дзеркала тижня», «Українського тижня», залишається на окупованій території, щоб бути поруч із родиною, вирішує висвітлювати життя там, чим займається до 11 травня 2017 року.

Станіслава Асєєва звільнили з полону 29 грудня 2019 року разом із 75 громадянами України, коли був обмін полоненими з бойовиками. Досвід та міркування зі стін «Ізоляції» Асєєв зафіксував у полоні та оформив після звільнення у книжку «Світлий шлях. Історія одного концтабору». 

На Львівському медіафорумі ви читали лекцію на тему «Правда зробить нас вільними». Що таке правда для вас?

Це цитата з Євангелія, у деяких перекладах вона звучить так: «Істина зробить вас вільними». Цю тему запропонував Львівський медіафорум. Правда — це судження, яке збігається з реальністю. Від правди залежить вибір людини на користь тієї чи іншої сторони. У сьогоднішньому світі немає твердої категорії правди. Це стосується як історіографії на пострадянському просторі, так і подачі інформації загалом.

Погляньмо на топ-тему Афганістану: її абсолютно по-різному подають російські та західні ЗМІ. Росія каже, що таліби — не такі вже й погані хлопці, а Захід показує, як таліби вішають своїх суперників просто на вулиці. У цьому випадку категорія правди має першочергове значення. Мої однолітки, що пішли до так званого ополчення, керувалися російськими наративами, які на той час пропонувало російське телебачення на Донбасі. Для мене ці наративи є неправдою, проте сперечатися з ними непросто.

Хлопці, що беруть автомати «АК-47» і йдуть убивати українських солдатів, не взялися нізвідки

Як приклад наведу обстріл зупинки у Донецьку, коли загинули люди, згорів тролейбус. Щороку бойовики так званої ДНР влаштовують молебен пам’яті жертв української агресії. Навіть усередині так званої ДНР усі знають, що обстріляли «козаки». В МГБ знайшли цих людей і вбили — знаю це з розповіді учасників цих подій. Тому правда наче й абстрактна, але вона — інформаційний продукт, який впливає на свідомість людей і формує нашу реальність. Хлопці, що беруть автомати «АК-47» і йдуть убивати українських солдатів, не взялися нізвідки. Вони продукт правди, за яку воюють. Один зі слоганів бойовиків: «С нами правда, с нами Бог». Тому це не така абстракція, як може видатись на перший погляд, вона справді впливає на життя людей.

Для вас важлива правда як факт і орієнтир — чи як стан справ, який можна випробувати на міцність?  

Якщо повертатися до цієї цитати з Біблії… У грецькому оригіналі є слово «алтеа» , саме істина, а не правда. У тому сенсі, що істина — це абсолют, загальна ідея, яка не може підлягати сумнівам, ми не можемо осягнути її звичайним розумом. Це ідеал, який часто збігається з транцедентними категоріями, за які воюють. Коли кажуть: «С нами правда, с нами Бог», під правдою, звісно, не мається на увазі судження, що збігається з реальністю, як у логіці. Тут радше про те, що хтось володіє абсолютною істиною, за яку ладен померти. Коли мова йде про війну, то мають на увазі таки істину, а не правду. Як казав один з наших викладачів у Донецьку: «Правда може бути у кожного своя, а істина одна».

Ви почали говорити про підміну понять, яка деформує дійсність. Тімоті Снайдер пояснює путінський режим як такий, що підміняє безліч фактів та понять, унаслідок чого людина почувається як у трясовині. Людина шукає нового опертя, нею і стає нова пропонована реальність.

Буквально вчора я дивився виступ російського журналіста Олександра Невзорова. Його біографія показує трансформацію категорії правди на прикладі людського життя. Це був імперець, який захищав Радянський Союз, потім він потрапив на чеченську війну і побачив, що відбувається з російськими солдатами там і як вони гинуть — і став на протилежний бік, поруч із демократичними лібералами. І він сказав так: російська дійсність справді інформаційно деформована, але це відбувається тому, що є суспільний запит.

Люди хочуть натягнути сталінську пілотку і слухати розповіді Соловйова про те, які вони великі, — з дерев’яного сортира. Існування Путіна та його наративів було б неможливим без суспільного запиту з боку російського народу. Путін і деформація правди є наслідком самих росіян. Той-таки Невзоров навів приклад бактерій, які існують в умовах неймовірного тиску і температур, те саме відбувається з російським народом. Звичайна людина на Заході, дивлячись на російську реальність, сказала б, що в таких умовах жити неможливо.

Я думаю, що у відкритому суспільстві, за Карлом Поппером, не треба нічого формувати. Все йде саме собою, ви потрапляєте на будь-яку подію та не відчуваєте, що є якийсь загальний наратив: «Можна тільки отак і все». У тоталітарних і авторитарних режимах відбувається саме так, вам пропонують істину, яку ви або сприймаєте, або йдете у підвали. 

Тобто контекст у деяких суспільствах впливає на особу так, що вона не потребує правди?

Не можу сказати, що середовище формує індивіда безальтернативно. У Радянському Союзі теж було багато незгодних. Але Бродський в есеї «Меньше единицы» каже: хай як ти вдаєш, що протиставляєш себе системі, все одно в Союзі ти мав піти на компроміси зі своєю совістю, щоб залишитись живим і могти існувати далі. Ти мав або їхати з країни, або до таборів, або йти на компроміс. Свобода, як і правда, полягають у тому, що ти їх усвідомлюєш. Якщо людина не усвідомлює, вона повністю в тенетах неправди й пропаганди, не бачить реальності. 

Не можу сказати, що середовище формує індивіда безальтернативно

Згадую есей Ігоря Померанцева «Право читати», де йдеться про покоління батьків, яке знало про сталінський терор, але не передало це знання дітям. Діти усвідомлюють режим самотужки і жахаються, що батьки не повідомили їм правду. Чи це зіставно із сучасним станом справ?

Мені важко коментувати становище сім’ї автора на той час, тому скажу про себе. Моя мама взагалі не знала, чим я займаюсь на окупованій території. Вона не знала не тільки того, що я журналіст, який пише для українських видань, а навіть моєї донецької адреси. Можна сказати, що я все це приховав: не розповідав, про що пишу, що знаю про арешти. Але таким чином я зберіг їй життя. Коли мене заарештували і привели маму на допит, вона сказала: «Мій син не журналіст. Так, він зник, але те, про що ви говорите, його не стосується». Я казав мамі, що працюю в рекламі.

Якщо говорити про сталінський терор — ми не можемо знати, що там було, крім того, що це було щось жахливе. Атмосферу страху можна відчути тільки на собі. Не думаю, що варто різко судити людей, які про щось не розповідали. Коли я потрапив до СІЗО №5, офіційної в’язниці в Донецьку, мене викликали на розмову з оперативним співробітником. Переглядаючи мої документи, він спитав: «А де ж ви були два роки?»

Я сказав, що сидів в «Ізоляції». «Ізоляція» від СІЗО — за якихось два кілометри, але мене питають: «Ізоляція» — це що, якась колонія в Макіївці? Він справді не знав, що відбувається за два кілометри від нього на той час уже впродовж чотирьох років. І він не знав, що існує спецізолятор-концтабір, хоча працює в цій системі. Тому я не засуджую, бо тобі ніколи достеменно не відомо, чи знали люди про те, що відбувається.

Історія українських політв’язнів СРСР відчувається як доволі далека, успадкована нами зі спогадів та частково архівів, які збереглися і потрапили в шкільну програму. Наша ситуація сьогодні дещо інша — ви можете написати книжку «по гарячих слідах».  Як думаєте, зараз розповідати про такі історії простіше чи складніше? 

Після звільнення я справді отримав безмежні комунікаційні можливості. Можу розповідати про «Ізоляцію» будь-кому, зокрема топ-політикам Європи. З іншого боку, про те саме говорять з боку окупантів. Коли туди повертаються затримані Україною особи, вони розповідають про якісь жахіття, які буцімто робили з ними в СБУ.

Відбуваються контроверсійні речі, коли з одного боку Асєєв розповідає про «Ізоляцію», а з іншого теж є десяток людей — звичайних, непублічних, яких виставляють для ЗМІ, щоб вони розказували про звірства України. Коли Захід стикається з такою суперечливою інформацією, стає дуже важко пробивати стіну російської пропаганди. У Радянському Союзі, коли ти виривався, твій голос звучав на весь світ. Цих голосів було небагато. Зараз через те, що інформація розповсюджується значно швидше, кожен може написати у фейсбуці будь-що. Тому навіть такі масштабні теми, як «Ізоляція», важче доносити до західної аудиторії. Але й в Україні теж буває непросто.

У Радянському Союзі, коли ти виривався, твій голос звучав на весь світ. Цих голосів було небагато

Коли я тільки вийшов, то цілком проукраїнськи налаштовані люди казали мені: «Та це неможливо, щоб у Донецьку таке відбувалося». І їх слід переконати. Ну а я ж не виходжу з відеозаписами катувань, посилаюся на досвід тих сорока жертв, яких опитали ООН і які кажуть те саме, що я. Це єдині докази. Тому, з одного боку, зараз простіше, а з іншого — інформація викривляється, потрібно докладати зусиль і своєї репутації, щоб тобі повірили. 

Пітер Померанцев у «Це не пропаганда» говорить про те, що непродуктивно боротися з фейками, а слід будувати здоровий інформаційний простір. Що для вас є конструктивною контрпропагандою на противагу фейкам із протилежного боку?

В інформаційній сфері діє негласний закон про те, що сила протидії лише підсилює дію. Якщо ти реагуєш на фейк, то просто потонеш у коментарях. Я здебільшого не відповідаю на речі, які з’являються з іншого боку щодо мене. Щойно я вийшов, ФСБ підключилося, щоб дискредитувати мене та інформацію, яку я поширюю. Але з подібними фейками справа така: через день чи два про них ніхто не згадає.

Гляньте, як зараз іде інформаційний потік! Спершу був Навальний, потім арешт Протасевича, тепер Афганістан. Хто після арешту Протасевича пам’ятає про Навального? Ми кілька тижнів говорили лише про Протасевича, але і його більше не згадують. А це світові топ-теми. Коли ти говориш про якусь «Ізоляцію» і якісь «ДНР-ЛНР», то уваги вистачає на декілька годин. У випадку фейків я стараюся зберігати режим тиші і те саме раджу колегам. Раджу не робити перепостів, не висміювати нічого, бо це клубок такого розміру, розмотати який ми просто не здатні.

Ми мало говоримо про зміст «Світлого шляху» в сенсі історій, які ви там описали, але розкажіть про книжку як засіб донесення інформації. Які виклики є в роботі з такою темою?

Скажу відверто, я ненавиджу тему «Ізоляції», бо вона руйнує моє життя і робить це значно жорсткіше, ніж у полоні. В полоні ти перебуваєш у настільки критичній ситуації, що організм і психіка мобілізуються і протистоять цій ситуації. На свободі реальність стає м’якшою і ти більш вразливий до стресів, коли все згадуєш. А згадую я майже щодня впродовж майже півтора року: одне й те саме, майже тими самими словами.

Десяткам і сотням людей я постійно розповідаю одне й те саме. Це виснажує, я маю проблеми зі сном і здоров’ям на фоні стресу, який  отримав після звільнення. Активно думаю, як перемкнутися з теми війни на Донбасі та «Ізоляції» до інших тем, зокрема екології, яка мене турбує. Не хочу, щоб моє життя асоціювали тільки з цим.

Як ви ставитеся до спрощеної презентації важких тем? Ви багато повторюєте одні й ті самі історії, але для різних аудиторій, і, очевидно, шукаєте різні мови для кожної з них. Чи не стає справжня історія трагедії у вашій свідомості ще одним хорор-сюжетом, який треба переказувати знову і знову?

За ці півтора року розповідей «Ізоляція» справді певною мірою починає перетворюватись на рекламу кока-коли, принаймні в Україні. Це рекламний плакат, який ти можеш зрозуміти. «Ізоляція» існує з 2014 року, але увага до неї з’явилася вже тоді, коли я вийшов із полону і вдалося сфокусувати інших на цій темі. Я написав книжку, інші стали знімати документальні фільми. «Ізоляція» стала словом-загальником, у фейсбуці іноді бачу, як на коментарі про те, яка Росія добра, відповідають пропозицією з’їздити в «Ізоляцію».

З одного боку, це дуже добре, а з іншого — є звикання. З цим важко, бо в Україні годі щось зробити з реакцією людей «ну що вдієш». А ось на Заході я відчуваю, що ще навіть не почав працювати з цією темою. Я виступав у Страсбурзі, в ПАРЄ, зустрічався з головою ОБСЄ, політиками… це просто крапля в морі. Більшість населення на Заході уявлення не має, що в наш час існує концтабір. 

«Світлий шлях» зараз перекладають іншими мовами: німецькою, французькою, вийшов переклад англійською, але я розумію, що потрібно мінімум два-три роки, щоб пробитися на західний ринок і знову розповідати те саме, але вже західному читачеві.

Якою може бути точка входу в тему національної трагедії? Скажімо, є книжки про Голокост — навіть якщо вони популярні і спрощені, то можуть привести читача і до складнішої лектури. Те саме стосується фільмів на такі теми.

Я б погодився на спрощений варіант. Якби за моєю книжкою зняли ігровий фільм у будь-якому форматі, навіть з елементами вигадки та художнім сюжетом, це був би дуже гарний трамплін, щоб потім прочитати книжку та зрозуміти, що насправді відбувалось в «Ізоляції». Книжку читають одиниці, а кіно можуть за найсприятливіших обставин побачити мільйони. Фільм зняв би з мене дуже багато роботи. 

Як адаптувати досвід «Ізоляції» в колективний досвід українського суспільства? І чи можливо це?

У книжці я пишу про «психологічний сепаратизм». В «Ізоляції» я розумів під ним психічний стан, за якого страждання інших людей у концтаборі були мені байдужі. Я зрозумів, що або сходжу з розуму, якщо пропускаю це крізь себе, або дивлюся на все як сторонній глядач. Так, щодня когось катують, щодня переламаних людей заводять до камер — але я на той момент бачив це все вже півтора року, для мене це вже буденність. Психіка зупинилася в емпатії до цих людей.

Думаю, приблизно те саме відбувається з нашою країною в національному масштабі. Уже сім років іде війна, щодня когось катують і вбивають. Неможливо й непотрібно щодня робити війну власним досвідом. Це підірве здоров’я так, як «Ізоляція» підірвала моє. Але в індивідуальному сенсі потрібно розуміти, що це твоя історія. Нехай сьогодні ти підеш на фільм чи сходиш із дружиною до ресторану, але розумієш, що в Криму і на Донбасі відбуваються речі, які тебе стосуються, і за потреби ти долучишся до цієї теми.

Проте не варто змішувати своє життя з цим бодай тому, що практично та негайно ти не можеш нічого з цим усім зробити. Я за півтора року не зробив усього того, що хотів, говорячи про «Ізоляцію» щодня. Здається, що на всіх політичних рівнях усі вже знають про це, ООН публікує відомості про «Ізоляцію» окремим розділом у своїх звітах, коли раніше це був один абзац… Але як «Ізоляція» існувала, так і існує — наразі ми не зуміли досягти мети.

Чи можуть травматичні досвіди, про які ми згадуємо, стати спільними для українського суспільства? Маю на увазі, що суспільство визначає їх як свої.

Я не думаю, що страждання може бути ідеєю, яка єднає націю. Хоча у випадку з євреями, можливо, саме це і відбувається, їхнє страждання ще з дохристових часів і до Другої світової стоїть у національній пам’яті на першому місці. Але це унікальний випадок, я б не хотів для України такого ж сценарію. Проте нам не вдасться забути про те, що на фоні.

Так, завжди переважає розважальний контент, але навіть новинні повідомлення нагадують про те, що йде війна. Ви згадуєте про це навіть коли бачите на вулиці військових, яких раніше не було. Ми ніколи не забудемо про Донбас, але я не хотів би, щоб це ставало травматичним загальнонаціональним досвідом.

Ми ніколи не забудемо про Донбас, але я не хотів би, щоб це ставало травматичним загальнонаціональним досвідом

Якими є тоді наші об’єднавчі досвіди?

Я не так давно був у країнах Європи, які мали соціалістичне чи навіть радянське минуле. У них національна ідея побудована на протиставленні себе Російській Федерації і Радянському Союзові. Усе, що пов’язано з Росією, російською мовою, сучасною культурою, сприймається крізь призму радянського минулого і того, що робили комуністи. Зараз я спостерігаю щось на кшталт цього в Україні.

Якщо бачити національну ідею у протиставленні сучасній Російській Федерації — це, мабуть, справедливо для того, що взагалі відбувається зараз із нашою історією. Це не дуже добре, адже такий наратив — негативний. Але ця ідея є інстинктом самозбереження, що диктуватиме наративи наступному поколінню, яке вже пам’ятатиме, чим є Росія і що вона з нами зробила. І коли війна та окупація завершаться, ми теж зможемо прийти до чогось позитивного. 

Чи бачите ви сучасні книжки, де йдеться про наші нинішні досвіди?

Я ненавиджу, коли до літератури домішують політику. Але якщо говорити про мою книжку «Світлий шлях» і провести аналогію, скажімо, з радянськими творами про концтабори — вони всі не про політику. У центрі справжньої літератури завжди стоять онтологія та метафізика. Це завжди про те, чим є людина, на що вона здатна у стосунку до іншої людини, який її сенс існування.

Звісно, є раціональний наратив — це політичний режим, через який ти потрапляєш у концтабір. Але сам текст розповідає про людину та її філософію. Саме тому російська класична література є такою популярною, у ній закодовані метафізичні поняття, які я вивчав на факультеті філософії. Тільки на факультеті потрібно читати складні для розуміння тексти, а література подає їх у художній формі. Сподіваюся, що наша література теж матиме в центрі людину, яка запитує: «У чому сенс мого життя? Чим я маю керуватися, коли роблю вибір?» Ці питання не міняються впродовж тисячоліть.  

Чи бачите багато текстів із виразним політичним забарвленням у сучасній українській літературі?

Ні, я говорив не так про неї, бо небагато її читаю, хоча це може прозвучати некоректно. «Ворошиловград» Жадана я вперше прочитав у колонії, бо до того руки не доходили. Я радше про сучасну російську літературу, авторів, які пишуть нібито про війну, але на першому місці стоять Російська Федерація та ідеологія, Володимир Путін, «С нами правда, с нами Бог».

Як думаєте, чому добрий автор може обирати пропагандистський бік у мистецтві? 

Я ставлю собі це питання щодо режисера Нікіти Міхалкова. Як людина, що зняла «Утомленные солнцем», може зараз робити абсолютно протилежні речі до того, що вона сама ж показала? Маю на увазі історію про 1930-ті: невже він не розуміє, що система, яку він зараз прославляє, майже така сама, як тоді? Не можу сказати, що це нещирі люди, які працюють задля грошей. Ці люди щирі, якоїсь миті вони повірили у цю нову істину. Вони талановиті, але їхній талант служить протилежній стороні.

У контексті «Ізоляції» ви розповідаєте про втрату сентиментів до російської культури. Як це відбулося?

Перегляд мого світогляду відбувся на практиці з початком війни та з «Ізоляцією». Переконувати когось теоретично — це зовсім інша річ, ніж на власні очі побачити, що таке «русский мир» і як росіяни його розуміють. Тому я скептично ставлюся до загальнонаціональної пропаганди навіть у доброму сенсі, бо розумію, що люди мого віку чи старші вже мають певну позицію, яку неможливо вимкнути чи переключити на інший канал. Я, наприклад, зараз не дивлюся російські канали, хоча маю таку можливість бодай через інтернет.

Те саме відбувається на окупованій території: навіть якщо дати їм змогу дивитися «1+1» чи «Новий», вони цього не робитимуть, бо там сформована така реальність, яка змінюється тільки з дуже міцним життєвим потрясінням, як-от полон, підвал чи катування. Особливо якщо це з тобою роблять умовні «свої». Коли це відбувається з такими, як я, то тільки підсилює те, у що вірять люди «русского мира». А коли у підвали потрапляли «свої», їхній світогляд змінювали не розмови зі мною, а те, що у підвалі з ними зробили вчорашні побратими.

Звідки в українців може виникати цей сентимент до російського?

Я розповідаю історію своєї мами в есеї «Имени Ленина». В її випадку ці сентименти не були любов’ю до Радянського Союзу, а спогадами про минуле, пов’язане з батьками, Донецьком. І так, цей Донецьк був із пам’ятниками Леніну й комуністичними прапорами. Однак кожна мамина історія закінчувалася чимось глибоко особистим, наприклад, походом на першотравневу демонстрацію з батьком, якого мама втратила в десятирічному віці. Слухаючи її з року в рік, я розумів, що ностальгує вона не за ковбасою по 2.20, а за дитинством у Донецьку, яке перетворилося на незрозуміло що.

Це туга за чимось втраченим, але проблема в тому, що ці люди не усвідомлюють різниці, і в колективному прояві це виливається у радянські прапори і захищання пам’ятників Леніну. У колективі це стає політичним питанням, а індивідуально — це психологічна проблема, у якій люди навряд чи є ідеологічними прихильниками комунізму.

Люди можуть думати, що ми забираємо в них їхню історію, коли кажемо, що комунізм і СРСР — це погано. Іноді це доходить до абсурду в сенсі розмов про те, що Союз зберіг українську культуру, бо якось вона в його умовах існувала.

За такою логікою я б мав подякувати МГБ за свою книжку, бо без «Ізоляції», підвалів і катувань я б її не написав. До речі, цю збочену логіку мені намагалися насадити МГБшники. Коли я був у полоні, мене привозили на допит і наводили приклад Козловського, який на той час був уже на свободі. Казали: «Видишь, мы сделали твоего Козловского знаменитым на весь мир, все это благодаря тому, что мы подержали его здесь два года». Ну і казали це навіть не посміхаючись.

У «Світлому шляху» ви теж пишете про віру: якоїсь миті приходить усвідомлення: на щось потрібно спиратися, у щось вірити. У що ви вірите зараз?

Зараз я штучно штовхаю себе у цьому сенсі. Більше не перебуваю в критичній ситуації, коли дійсно потрібно зрозуміти, куди рухатися: на той світ чи залишатися. А якщо залишаєшся, то чому? У звичайному житті менше простору для роздумів. Через «Ізоляцію» та психологічні проблеми я розумію, що потрібно штучно наповнювати своє життя сенсами, які не дадуть покінчити з собою після звільнення. Після того, що ми пережили в полоні, робити зворотний вибір на користь смерті абсурдно.

У звичайному житті менше простору для роздумів

Тому я наповнюю життя деякими трохи абсурдними речами. Наприклад, у мене є ідея добігти до Лісабона з Києва. Тут немає «навіщо», ніхто мене не змушує до цього. На це треба витратити певну кількість років, підготуватися. Не можу сказати, що моїм життям керує єдина тверда ідея, на яку я би міг спертися. 

Як ви визначаєте свою ідентичність сьогодні?

Моє життя зараз зливається з «Ізоляцією». Вона певною мірою навіть формує мою ідентичність: бажання помсти тим людям. Цими засадами я живу вже півтора року. Помста виливається у книжки, інтерв’ю, інформаційний вплив, який я маю за відсутності фізичного доступу. Це вже працює: коли ми опублікували дані про російське громадянство трьох ключових злочинців з «Ізоляції», один з них взагалі кудись зник, а двох інших перевели з адміністрації на кухню. Це маленькі, але проблеми, які вдалося створити завдяки тому, що ми доштовхали цю інформацію до медіа.

Ви пишете, що свободи, як і любові, треба вчитися. Чи потрібно вчитися правди?

У «Діалогах» Платона є яскравий образ. Стоять в’язні біля стіни, поруч горить вогнище, далі проходять якісь люди. В’язні бачать лише тіні людей. Потім повертаються до світла, бачать реальний вигляд людей, світло б’є у вічі, дивитися стає некомфортно. Дехто з в’язнів знову повертається до стіни, бо дивитися на тіні комфортніше. Це застосовно до правди, адже вона завжди некомфортна й приносить негативні відчуття тим, хто вперше її бачить.

А про свободу я говорив абсолютно буквально. Я досі не пристосувався до свободи і вчуся її щодня. 

Чи українці навчилися свободи?

Якщо розуміти свободу в контексті західної культури, то ми до такої свободи здебільшого не готові. Україна, попри тридцять років незалежності та сім років війни, ментально є глибоко радянською країною. Ми консервативні, але і в ЄС є консервативні країни. У нас багато радянських наративів, передовсім у ставленні до грошей та багатства. З цього випливають корупція, зневага до особистості. У Європі твоя репутація не базується на статках. Думаю, для змін нам потрібне ще хоча б одне покоління.

Ви говорили, що є інші теми, крім «Ізоляції», які вас цікавлять. Розкажіть про них.

Це екологія, єдина тема, яку я вважаю найменш політичною і найменш обговорюваною в нашій країні.

Богдана Неборак

17 09 2021

https://theukrainians.org/stanislav-asieiev/?fbclid=IwAR1oPA4EYflTRHEZm6kuVPNDEXzchxFcHKEi5Yc7euIwRoJssvJMirRetK4