www.ji-magazine.lviv.ua

Іван Банах

I.

ІІ.

У 1789 році здійнялася ребелія в самому серці цивілізованого світу. Велика Французька революція стала каталізатором світових процесів модернізації і визначила перебіг історичних подій в Европі, а заразом і початок кінця політичної гегемонії Франції. Після проголошення республіки, а надто страти на гільйотині короля Людовіка XVI і королеви Марії-Антуанетти, молодшої дочки Марії-Терезії, проти революційної Франції виступили всі европейські монархи. За той час помер Йозеф, за ним і його брат Леопольд, встигнувши за своє коротке правління скасувати закон про ліквідацію панщини. У 1792 року на престол сів син Леопольда Франц, якому судилося стати останнім кайзером Священної Римської імперії. Не такий талановитий, як Йозеф, але не менш твердий в обов’язку, Франц очолив табір контрреволюційних сил і похід проти ворогів монархії. Почався період нескінченних війн, на арену яких перетворилася вся континентальна Европа.

.

За той час Берлін і Петербург провели у 1793 році другий поділ Речі Посполитої. Пруссія забрала Познань, до Росії відійшли Правобережжя Дніпра, східна Волинь і Поділля по Збруч, а також середня Білорусь. Окрім того у Варшаві і більших містах стаціювали прусські та російські гарнізони. Це викликало вибух у польському середовищі. Його епіцентром став Краків, де у березні 1794 року проголошено Акт повстання. «Начальником повстання» і диктатором призначили генерала Тадеуша Косцюшка, учасника Американської війни за Незалежність. Король Станіслав Понятовський хоч і заявив про його недоречність, все ж підкорився плину подій. На початку квітня Косцюшко під Рацлавицями у Малопольщі погромив росіян, які йшли душити повстання. Одночасно піднялися Варшава й Вільно. У серпні заворушення поширилися на терени, окуповані Пруссією – Познань і Силезію. Проте у вересні до Польщі прибув генерал Александр Суворов. На підступах до столиці Косцюшко зазнав поразки і втрапив у російський полон. У листопаді Варшава капітулювала. Наступного року проведено третій розбір Речі Посполитої, яким її стерто з політичної мапи. Пруссія забрала Варшаву, Росія – Литву, західну Білорусь і Волинь. Габсбурґам дісталися Краків, Люблин з обширними територіями, а також руське Підляшшя і Холм – вони отримали назву Нова Галіція (Neu-Galizien).

Тогочасне польське світське життя крутилося навколо князів Чарторийських. Ті доводилися родичами Станіславові Понятовському і вкупі проводили згубну для держави проросійську політику. Втім розсварившись із королем, Чарторийські у 1783 році перебралися з Варшави до свого маєтку в Пулавах біля Люблина. Ключовою персоною в родині була дружина князя Ізабелла з Флемінґів, що втішалася славою світської левиці. Маючи амбіцію дорівняти пулавський палац до королівського двору, вона запрошує письменників, живописців, діячів Просвітництва, навіть російський цар Александр Романов гостював тут. За Пулавами затрималася опінія «Польських Атен». У 1786 році силами придворного театру поставлено ними ж написану оперу «Спартанська мати», головну роль зіграла Ізабелла. Сценічне амплуа однак гостро дисонувало зі славою княгині – як подейкували, батьком її старшої дочки був сам король Понятовський, сина Адама-Єжи – колишній російський посланник у Варшаві князь Ніколай Репнін, винуватець першого поділу Речі Посполитої. Останнього в будуарі Ізабелли змінив французький генерал Арман-Луї де Ґонто герцог де Бірон, який разом із маркізом Лафаєтом брав участь в Американській війні за незалежність; він став батьком її другого сина Константи-Адама. Хто зна, чи не тому до Ізабелли прилипло прізвисько «Matka Ojczyzny»?

Здвиг Косцюшка Чарторийські підтримали – хоч і латентно, як і Понятовський. Це однак не завадило росіянам зруйнувати їхній маєток у Пулавах – як науку надалі. З переходом Пулав під руку Габсбурґів Ізабелла заходилася коло реконструкції палацу. Принаймні Варшава вже не складала їй конкуренції. Замість італійських і французьких садів було облаштовано англійський парк. В романтичному дусі зведено ротонду Сивілли за зразком античного храму Тіволі поблизу Рима; при ньому в часи Октавіана Августа перебувала сивілла (віщунка), що оберігала пророчі книги Римської імперії. У Пулавській ротонді розмістилася колекція артефактів і королівських реліквій з Вавеля, раритети, військові знамена, зброя, пов’язані з історією Польщі, зокрема два тевтонські мечі з-під Ґрюнвальда, про які згадував Ян Длуґош, фраґменти черепів короля Болеслава Хороброго і Міколая Коперника.

Період революційного бродіння у Франції скінчився в 1799 році встановленням диктатури Наполеона Бонапарта. Для старої Европи це стало шоком, хронічним стресом, непосильною ношею і випробуванням понад міру. Досі европейські монархії здійснювали агресію проти революційної Франції, тепер ситуація змінилася з точністю до навпаки. Наполеон мав прекрасну армію, створену якобінським військовим комісаром Лазаром Карно. Замість звироднілих аристократів на вищі командні пости призначали вихідців з народу. Майбутні прославлені маршали Жоакен Мюрат, Мішель Ней, Андре Массена, Ніколя-Шарль Удіно, Франсуа-Жозеф Лефевр, Жан Ланн, Жан-Батіст Бернадотт – сини торговців, ремісників, шинкарів, найбільше, на що вони могли розраховувати до Революції, це звання сержанта. Тепер стара Европа лежала в них під ногами.

Реванш революційної Франції був логічною і закономірною ланкою в контексті тисячолітнього протистояння з Німеччиною. Конфлікт за корону Карла Великого був віссю европейської політичної історії і Наполеон поклав йому край. Головною мішенню були Габсбурґи, які «втратили право бути імператорами Европи». Перший удар Бонапарт спрямував на Італію, що вважалася головним німецьким аргументом.

Польські симпатії звісно були на боці Франції. У 1797 році, в ході другого Італійського походу Бонапарта, з польських еміґрантів і військовополонених австрійської армії сформовано два польські леґіони, по три батальйони кожен. Ініціатором був генерал Ян-Генрик Домбровський, учасник повстання Тадеуша Косцюшка. Обидва леґіони числилися на службі у пронаполеонівській Цизальпінській республіці.

Намагаючись повернути свій вплив в Італії, кайзер Франц уклав військовий союз із Росією – вже традиційний від часів Семилітньої війни. Цар прислав армію на чолі з фельдмаршалом Суворовим. Навесні і влітку 1799 року той завдав кількох поразок французам у Ломбардії й П’ємонті, погромивши польські леґіони. Далі необхідно було з’єднатися зі союзними військами у Швейцарії, тож у вересні Суворов перейшов Альпи. Однак там його підчікував Андре Массена. Аби не втрапити в оточення, росіяни вирішили за краще повернутися додому. Наступного року Наполеон виправив становище, розгромивши австріяків під містечком Маренґо у П’ємонті.

Імператорський титул у Священній Римській імперії був виборним. Досі упродовж 350 років обирали Габсбурґів. Однак тепер ситуація в розпорошених німецьких князівствах була непевна, частина їх відверто виступала проти Габсбурзького Дому і це породжувало сумнів, що його представника оберуть кайзером наступного разу. Після відвідин Наполеоном у 1804 році могили Карла Великого в Аахені, з’явилися підозри, що в нього є амбіція самому прийняти корону Священної Римської імперії. Адже колись французькі терени теж перебували під скіпетром Шарлеманя. 

У травні 1804 року Сенат Франції проголосив Бонапарта імператором французів із правом спадку. До коронації в Соборі Паризької Богоматері, коли Наполеон вирвав корону з рук Папи римського, лишалося півроку. При віденському дворі також снували плани забезпечити Габсбурґам спадковий імператорський титул, аби зберегти недоторканність бодай завойованих східних земель. У серпні 1804-го кайзер Франц оголосив, що приймає титул імператора Австрії і передасть його у спадок.

Позатим військова конфронтація в Европі тривала. Натхненниця антифранцузьких інспірацій Велика Британія ініціювала новий союз Австрії з Росією. Наполеон прагнув дістатися туманного Альбіону, але британський флот був сильнішим, що й доведено під Трафальґаром у жовтні 1805-го. Попри те, що вікторія коштувала життя Гораціо Нельсону, Англія втримала статус володарки морів. Однак на суші ситуація була протилежна. Не дочікуючи, поки союзники об’єднають сили, Наполеон рушив у Баварію, завдавши поразки австріякам під містом Ульм, і в листопаді увійшов до столиці Першого Райху. Втрата Відня пришвидшила катастрофу. 2 грудня на полях під Аустерліцом у Моравії зійшлися війська трьох імператорів Бонапарта, Франца й Александра Романова. Головнокомандувачем австро-російських військ був генерал Михаїл Кутузов, однак рішення приймали імператори. В результаті союзників розгромлено вщент. Наполеон святкував свою найгучнішу звитягу, рівну перемогам Ганнібала під Каннами чи Александра Македонського під Гавгамеллами; її забезпечив маршал Луї-Ніколя Даву, витримавши зі своїм корпусом головний удар. Поранений Кутузов ледве уник полону. Для росіян це стало першою поразкою у генеральній битві, рахуючи від Нарви 1700 року.

Аби унеможливити централізаторські потуги Відня, під егідою французького імператора було створено Рейнський союз, до якого увійшла добра половина німецьких князівств, налаштованих проти Габсбурґів. Стало очевидним, що Священну Римську імперію чекає розпад, або ж її престол дістанеться Наполеонові. У всякому разі, для Габсбурґів перспектива була втрачена. Після чергової поразки десь на полі бою загубилася й сама корона. Це остаточно вирішило справу. 6 серпня 1806 року Франц оголосив про ліквідацію Священної Римської імперії. Австрії залишився герб – двоголовий орел, і «шварцґельб» – чорно-золота барва імперського штандарта.

Небачене приниження викликало спалах німецьких національних прагнень, що базувалися на містичних почуваннях німецького романтизму. Їхнім втіленням стала ідея національности, яку підняла Велика Французька революція. Ця ідея збурила національні почуття підкорених народів, у тому числі, слов’янських, позбавлених власних правлячих династій. Те, що народ, а не династія, є головним чинником історії, було загальнозрозумілим і прийнятним. Відтепер націоналізм стає центральною обставиною европейської політики. Разом із цим Німеччина отримала колосальну проблему, коли поза межами володінь Габсбурзької династії опинилася переважна більшість етнічних німецьких земель, а в їхніх межах німці становили виразну меншість. Ця проблема німецької єдности, по суті, не вирішена й дотепер.

Галицькі русини після поразки Хмельницького й Дорошенка перебували у складному й непривабливому становищі і втратили здатність опиратися будь-яким інвазіям. Зростала полонізація – у церквах, хоча літургії відправляли церковнослов’янською мовою, проповіді вже читали по-польськи. Повторилася ситуація середини XIV століття, коли Галичину було відособлено від решти руських земель. До всього, у 1803 році Нову Галіцію з Краковом і Люблином включили до складу Королівства Галіції і Лодомерії. Тепер польське населення на його теренах переважало. Плекаючи надії на прихід Наполеона, поляки закликали русинів до свого табору, наголошуючи на спільній історичній долі і необхідності відтворення Речі Посполитої в старих кордонах. При цьому не допускали й думки, що русини можуть мати власні історичні прагнення. Галицькі євреї, невдоволені австрійським податковим гнітом, теж схилялися в бік французької альтернативи.

Тож прийшов час русинам робити вибір. Передовсім необхідно було подолати тяжіння польського табору і виробити власний ідеал, який опирався би на твердий ґрунт, став джерелом енергії і спонукою до продовження змагань. Минув час, коли в галицьких містах зосереджувалося потужне і багате руське міщанство. Єдиною структурою, навколо якої можна було сформулювати національну ідентичність, залишилася греко-католицька Церква. Природно, що наші тогочасні лідери походили з цього середовища: Антін Ангелович – перший ректор Львівської Генеральної греко-католицької семінарії, а потім єпископ у Перемишлі, і Михайло Гарасевич – почесний канонік Перемиської капітули, від 1800 року генеральний вікарій Львівської капітули. Обидва були вихованцями Барбареуму і обидва гідно виконали свою місію у складний період.

Головним завданням було відновлення Галицької митрополії у Львові. Це питання порушувалося ще перед Марією-Терезією, але незмінно викликало спротив з боку Львівської римо-католицької архидієцезії, котра намагалася підпорядкувати греко-католицьку ієрархію собі. Однак тепер, враховуючи небезпеку французького вторгнення і можливу втрату Галичини, австрійський уряд змушений був шукати союзників і зміцнювати свою базу. Делегацію греко-католицького духівництва на перемовинах у Відні очолив Михайло Гарасевич. На той час практично довершили ліквідацію греко-католицької ієрархії на землях, що після поділів Польщі опинилися під владою російського царя – тамтешнє населення силоміць переводили в лоно Московського патріархату. Останній київський греко-католицький митрополит Теодосій Ростоцький після третього розбору Речі Посполитої був інтернований у Петербурзі, де й помер у 1805 році.

В цій ситуації руські лідери чітко заявили про підтримку австрійського кайзера. Антін Ангелович у 1805 році опублікував полемічний твір «Хто є наступальною стороною: Австрія чи Франція?», в якому чітко проголосив орієнтацію на Габсбурзький Дім.* Цим галицькі русини визначили свою майбутню орієнтацію на тривалий історичний період аж до зміни світових геополітичних домінант.

Через бюрократичні зволікання і тривалий процес погодження з Ватиканом лише у вересні 1806-го кайзер Франц зміг підписати рескрипт про відновлення Галицької митрополії. У квітні наступного року його затвердив Папа римський. Митрополитом призначили Антона Ангеловича. 15 вересня 1808 року його введено на митрополичий престіл у соборі Святого Юра у Львові.

За той час Наполеон встиг розгромити Пруссію, нейтралізувати Росію і в жовтні 1806-го вступив до Берліна. На переможених наклали шалену контрибуцію. Аби задушити Англію економічно, Наполеон оголосив початок континентальної блокади.

На польських етнічних територіях, загарбаних Пруссією, влітку 1807 року створено Герцогство Варшавське під протекторатом Наполеона. Герцогом призначено короля Саксонії Фрідріха-Августа з династії Веттінів, військовим міністром – князя Юзефа Понятовського, що доводився племінником останньому польському королеві Станіславові-Августу.

Незважаючи на вимушений мир, кайзер Франц прагнув реваншу і у квітні 1809-го знову виповів Бонапартові війну. Цього разу австріяки підготувалися краще. Гофкріґсрат, прообраз військового міністерства, очолив молодший брат кайзера талановитий полководець ерцгерцог Карл фон Тешен. Він реформував армію на принципах корпусної організації, за зразком наполеонівської. Було скасовано дотеперішню 20-річну військову службу, яку натомість обмежили 12 роками. На основі територіального резерву організовано ландвер на взірець посполитого рушення – туди брали всіх чоловіків віком від 18 до 45 років. Вкупі збройні сили числили півмільйона вояків. Замість лінійної тактики бою, що панувала в Европі два століття, запроваджено тактику батальйонних колон, Наполеоном доведену до досконалості. Вже не фронтальні атаки в кілька шеренг, а маневрування піхотних колон, попереду яких виступали єгері (легка піхота) врозсип, підсилених кавалерією та артилерійським вогнем, визначали військовий успіх.

Росія однак вирішила за краще лишитися союзником Бонапарта, хоча й плела таємні інтриги з австрійським двором. Австріяки ж сподівалися, що від Наполеона відвернуться німецькі князі, ошелешені кабальними умовами для Пруссії. Із цим 200-тисячна армія генералісимуса Карла фон Тешен рушила в Баварію. Одночасно 30-тисячний корпус на чолі з його двоюрідним братом Фердинандом д’Есте перетнув кордон Герцогства Варшавського. Там перебувало удвічі менше військо Юзефа Понятовського – решта подалися з Наполеоном у закордонний похід. 23 квітня австріяки вступили до Варшави. Уряд Герцогства евакуювався до Торуня, Фердинанд д’Есте рушив за ними, заодно маючи на меті змусити Пруссію до союзу з Віднем.

Баварська виправа однак обернулася для австріяків невдачею, тож вони повернули назад. Рухалися вздовж лівого берега Дунаю через Богемію. Наполеон навпаки приспішив правим берегом і 13 травня вдруге увійшов до Відня. Імперська столиця відчинила браму без бою. Втім через кілька днів Карл фон Тешен зумів завдати французам першої поразки під Асперном поблизу Відня. У бою загинув маршал Ланн, за яким Наполеон жалкував найбільше.

У той час армія Понятовського виступила з Герцогства Варшавського, наміряючись захопити Галичину. 20 травня вони перетнули австрійський кордон і обложили фортецю Замостя, що була воротами до Королівства Галіції і Лодомерії, також взяли Люблин і Холм.

Чарторийські в той час перебували в Пулавах. Коли підіспіло військо, йому влаштували тріумфальний прийом. Перед в’їздом до палацу звели тріумфальну браму. Ізабелла зачитала власний вірш на славу Війська Польського. Обраним демонстрували раритети в ротонді Сивілли – панувала певність, що збувається пророцтво і Польща відновлює незалежність.

Звідти поляки рушили на Сандомєж – ще одні ворота «старої» Галичини, і далі на Краків. Дві колони йшли через Городок і Жовкву на Львів. 27 травня польський авангард – півтора десятка драгунів, увійшов у місто через Городоцьку рогатку. Наступного дня прибуло 500 вояків на чолі з генералом Александром Рожнецьким, ветераном польських леґіонів в Італії. Їх вітали 6 тисяч городян-поляків. Австрійський гарнізон налічував 4 тисячі, проте це були переважно новобранці з Галичини, тож остерігаючись їхнього переходу на ворожий бік, командування вирішило відступити до Станиславова. У Львові Юзеф Понятовський проголосив 2 червня Тимчасовий центральний військовий уряд Обох Галіцій під протекторатом Наполеона – апелюючи до Королівства Галіції і Лодомерії й Нової Галіції. Президентом уряду став граф Станіслав-Костка Замойський. У той час польське повстання ширилося до Дністра і Збруча. Формувалися військові частини – п’ять уланських, один гусарський, три піхотні полки. До 4-го полку уланів, що комплектувався у Львові, вступив добровольцем 16-річний Александер Фредро.

«То була весна, весна мого життя, весна гонорового ентузіазму, весна Ойчизни, що відроджувалася. Я ступав по уламках двоголових Орлів. В Ярославі на одваху уздрів наспіх вималюваного білого Орла. Він щоправда більше скидався на гусака – але хто би на те зважав? Серцем, а не очима я вдивлявся в той образ, дорожчий, миліший за всі творіння Рафаеля. Їхав, а повсюди шляхта кипіла патріотизмом. Жиди кричали «Віват!», сподіваючись, що вже не треба буде платити свічковий податок. Хлопам байдуже. Німці поховали червоні «кримки» і знай по-польськи вітають, по-польськи прощають, і щораз «Moczi Doprodżeju». В жоднім столітті вони стільки слів слов’янських не вивчили, як за тих пару місяців 1809 року. Поляки були надто щасливі, аби думати про пімсту, хоча не бракувало причин для того, з огляду на завдані утиски і зневагу. Найбільше хіба могли дати швабам понюхати канчуків. Лише в Тернополі майор-емерит Шумлянський казав вирізати зі цурпалків коня і всадовити на нього циркульних чиновників, а ззаду бігли жиди зо сіном: «Для кобили пана крайскомісара, аби панови крайскомісарови їхалося добре»**.

27 травня зі Львова виступив кінний ескадрон 3-го уланського полку – щось із 250 шабель, під командою майора Пйотра Стшижевського. Вони прямували на Буськ, Броди, Золочів і далі на Тернопіль. По дорозі до них доєдналися добровольчі загони, кінні й піші. 18 червня поляки завдали австріякам поразки під Заліщиками і ті заховалися за Дністром.

Митрополит Ангелович і Михайло Гарасевич, остерігаючись репресій, 9 червня покинули Львів. Поляки призначили грошову винагороду за їх затримання. У середині червня обох було інтерновано в Стрию.

Того ж дня, коли проголосили уряд Обох Галіцій, Фердинанд д’Есте зі своїм корпусом вийшов з Варшави на Сандомєж. Наступного дня в Галичину вступила 40-тисячна російська армія під командуванням князя Сєргєя Голіцина. 5 червня ерцгерцог почав облогу Сандомєжа. Поляки розраховували на поміч росіян, адже ті вважалися союзниками, та марно. Росіяни ухилялися від сутичок із д’Есте і не погоджувалися перейти Віслу, залишаючись на правому березі. В результаті Сандомєж 18 червня здали австріякам. Звідти наступного дня 4,5-тисячна дивізія фельдмаршала Іґнаца фон Еґґерманна швидким маршем рушила на Львів. Ангеловича і Гарасевича звільнили. Уряд Обох Галіцій виїхав до Жовкви, через три дні – до Холма. Понятовський осів у Пулавах. У палаці Чарторийських розмістився його штаб, а також шпиталь. За пораненими особисто доглядала княгиня Ізабелла.

28 червня до Львова вступила 6-тисячна армія російського генерала Петера Меллера-Закомельського. Еґґерманн здав місто, керуючись таємною угодою, укладеною між царем і кайзером – вона передбачала, що росіяни допомагатимуть австріякам відновити владні структури, аби край не дістався полякам. Однак насправді Александр Романов плекав мету самому забрати Галичину.

Фердинанд д’Есте у той час прямував на Краків. З липня Понятовський з 23-тисячною армією вийшов із Пулав і поспішив навперейми. Далі події розвивалися стрімко. Упродовж наступних трьох днів Наполеон завдав остаточної поразки армії Карла фон Тешен під Ваграмом за 15 км біля Відня, і кайзер Франц запросив перемир’я. Поки у Відні йшли перемовини, Стшижевський із 4 тисячами повстанців, хоч намірявся перейти Дністер, мусив чекати. Свою штаб-квартиру він влаштував у Монастириськах.

Оскільки воювати не було як, Фердинанд д’Есте здав Краків російському генералові Карлу Сіверсу – адже діяла таємна домовленість. Поляки однак перехопили ініціативу. 14 липня Александер Рожнецький з авангардним загоном вступив до Кракова першим. Наступного дня підтягнулися головні сили на чолі з Юзефом Понятовським – офіційно росіяни були союзниками Наполеона і не мали воювати з поляками.

Всі чекали на укладення мирних угод. Польський уряд Обох Галіцій перебазувався зі Замостя до Люблина. Львів залишався в російських руках. Ті призначили сюди губернатором князя Дмітрія Лобанова-Ростовського. Попри таємні домовленості з Віднем російське командування з демонстративною зневагою ставилося до австрійської адміністрації, натякаючи, що рано чи пізно заберуть Галичину. На провінції, треба думати, заряджали дотеперішні структури: північніше Дністра – польські, південніше – австрійські.

У жовтні 1809 року у Відні підписано Шенбруннський мир. В результаті Австрія позбувалася значних територій, зокрема Хорватії, Трієста й Далмації, втративши вихід на адріатичне узбережжя. Фортечні мури Відня, що колись зупинили турків, були зірвані негайно. Галичина поверталася під руку кайзера Франца, проте Нову Галіцію з Краковом і Замостям він мав віддати герцогу Варшавському, заодно й Пулави. Росіянам належало покинути Галичину. Як компенсацію за образу 1772 року Відень зобов’язався передати їм територію між Збручем і Стрипою, так званий Тернопільський край. «Я дав Росії 300 тисяч душ. Це більше, ніж вона заробила», – підсумував Наполеон.

Полякам довелося відступити завойовані території в Східній Галичині. Стшижевський опирався, протестував, аж доки російський генерал Коховський не виставив варту. Лишилося вдовольнятися тим, що зуміли втримати Краків. Аби полегшити комунікацію поміж маєтками, розкиданими по сусідних імперіях, польська еліта виторгувала собі право вільного перетину кордонів.

Одним із наслідків мирного договору з Австрією став шлюб Наполеона з дочкою кайзера Марією-Луїзою. Звісно Франц був проти, але Бонапарт потребував нащадка імператорської крови. Наступного року в них народився син, якого теж назвали Наполеоном. Батько дав йому титул Короля Римського – так од віків іменувався титул німецьких королів, і оголосив спадкоємцем Імперії. Французи називали його «Орлятком».

В результаті останньої кампанії Франція поставила під контроль всі европейські порти – на півночі до Ґданська, на півдні – до Которської затоки (Монтенеґро). Континент було фактично закрито для англійських товарів. Однак фатальний похід на Москву, що мав на меті змусити царя дотримуватися континентальної блокади, поразка під Ляйпціґом у Битві народів у жовтні 1813-го – другій від часів Аттіли, і фінальна катастрофа під Ватерлоо пришвидшили кінець наполеонівської епохи. Із цим Франція втратила провідну роль в европейській політиці; за Парижем залишилося реноме світової культурної столиці.

У 1814 році переможці знову з’їхалися до Відня, аби вирішити долю народів. Здавалося, старі добрі часи повертаються – Австрія відновила давню велич, кайзер Франц залишився єдиним імператором західного світу. Майже рік правителі мудрували над картою Европи, налаштовуючи систему Европейського Концерту. Архітектором післявоєнного устрою став граф Клеменс фон Меттерніх, міністр закордонних справ і фактичний канцлер Австрійської імперії. Задовольняючи амбіції, Австрія повернула собі Ломбардію, Венето, Трієст, Далмацію і поставила під контроль решту італійських земель. Німецької проблеми не вирішили, цього ніхто й не бажав. Новопосталий Німецький союз, куди увійшли численні держави й державки, хоч відтворював кордони колишньої Священної Римської імперії, був нестійким утворенням (конфедерацією). Владної вертикалі фактично не існувало, лише парламентська репрезентація – Бундестаґ, що засідав у Франкфурті-на-Майні під австрійським головуванням. Франція залишалася окупованою союзними військами, її військовий флот забрала собі Англія, заодно й частину французьких колоній. Польське питання, в якому радником царя був Адам-Єжи Чарторийський, теж залишилося невирішеним. Більшу частину Герцогства Варшавського передали Росії на правах автономного Королівства Польського (Конґресова Польща), до нього долучили Пулави, Сандомєж і Замостя і навіть дозволили прийняти Конституцію. На решті території проголосили Велике герцогство Познаньське і відступили Пруссії. Краків став незалежною республікою «Вільним, незалежним і строго нейтральним містом Краків з округою» під протекторатом Австрії, Пруссії та Росії. Холм і Підляшшя теж дісталися Росії і були включені до Королівства Польського. Тернопільський край цар погодився повернути Австрії. Таким чином Галичині затвердили довоєнні кордони, в яких вона проіснує сотню літ, і в яких русини мали довести свою життєздатність.

(Далі буде)

_____________

* Вадим Ададуров. Львів у наполеонівську епоху / Львів: місто, суспільство, культура. – Т.3. – Львів: Львівський державний університет імені Івана Франка, 1999. – С.209–231

** Цит.: Aleksander Fredro. Trzy po trzy. Pamiętniki z epoki napoleońskiej. Oparte na wydaniu z r. 1922 przygotowanym przez prof. Henryka Mościckiego, z nową przedmową Adama Grzymały-Siedleckiego. – S.67–68

07.03.2021

https://zbruc.eu/node/103766