www.ji-magazine.lviv.ua

Євген Захаров

Біля обкому КПУ. Харків, серпень 1991

Коротка хроніка подій 19–30 серпня 1991 року

Світлій пам’яті Генріха Алтуняна присвячується

У понеділок 19 серпня в мене був перший день відпустки. Я приїхав у неділю ввечері на нашу дачу в Руську Лозову, зранку блаженно корпався в городі, готував картоплю під копання. В цей день мені ще треба було під’їхати на роботу – узгодити новий штатний розклад бюро, яким я керував, і все, можна розвіятися та віддихатись.

За кілька днів перед тим наша собака Мавра народила вісім гарних цуценят, одне від одного краще – від сусідського тер’єра, дивовижного великого пса, – і я забрав її з цуценятами на дачу.

З дитинства маю ідіосинкразію до всіх засобів масової інформації, тому на дачі немає ні телевізора, ні радіо. Про путч я дізнався тільки годині десь об одинадцятій, коли приїхали дружина, син і мати. Першим прибіг Боря з криком: «Тату, державний переворот, путч!» Я вирішив, що він мене розігрує. Але тут наспіли дружина й мати з круглими очима, і я зрозумів, що це не розіграш.

Добре пам’ятаю перше почуття – непомірне здивування. Як вони могли наважитися? Це ж цілком протиприродно, сущий ідіотизм! Друге почуття – нічого в них не вийде, зірветься! Кажу про це своїм. «Ну, ти завжди був клінічним оптимістом!» – відповідають. Подумав про найближчих друзів у Москві – Лару Богораз, Саню Даніеля, Пашку Марченка, – де вони тепер, що там відбувається?

Мама з сином залишаються на дачі, пасти нашу собаку з цуценятами, а ми з Інною їдемо в місто. Це півгодини їзди автобусом до автостанції на краю міста, далі міським транспортом. Складність у тім, що неможна їх тримати в невідомості, треба їздити сюди-туди.

Приїжджаю на роботу близько другої. У всіх без винятку чорні обличчя, похоронний настрій. Ніхто не дивиться у вічі. Кажу своїм колегам у бюро: «Що зажурилися? Це на два-три дні, не більше. Не вірте нічому, весь цей ГКЧП з димом піде!» Двоє-троє оживилися, решта похмуро мовчить. Те ж саме кажу керівникам нашого відділу – слухають недовірливо, але якось підбадьорилися.

Що ж робити? Телефоную Генріху, він нічого не знає, крім чергових оголошень по телевізору та радіо. Ніхто нічого не знає. Тепер у це важко повірити, але тоді інформацію про те, що відбувається у країні, отримати навіть органам влади було неможливо. У міськраді теж усі пригнічені, налякані, ніхто нічого не знає. Кажу: ти приймеш факс з інформацією? – Звісно, прийму. Алтунян, великий любитель усіх технічних новинок, встиг завести собі факс, у Штатах купив. У місті більше не було жодного факсу.

Телефоную в Москву, в «Експрес-Хроніку» та Агентство соціальної інформації, з якими я тоді співпрацював. Тут, навпаки, усі ожвавлені, настрій бойовий. Розповідають про події, що відбуваються. Даю номер факсу Алтуняна, прошу скидати інформацію й біжу до нього. Отримали два «простирадла» в три метри з обох джерел – повідомлення про мітинги протесту по всій країні, заяву Єльцина. Генріх з одним «простирадлом» поїхав у міськраду, а я з іншим у «Важпромавтоматику», де мій «ХЕМЗ» орендує ЄС-1060, добре, що це поруч з Алтуняном. Набрав і роздрукував текст заяви Єльцина – і на мітинг на центральній площі міста біля виходу з метро «Університет». Він розпочався, кажуть, близько одинадцятої і не припиняється. Народу людей сто. Багато «демократів» у цивільному. У них на обличчях немов печатка, видні одразу.

Мітинг на площі. Харків, серпень 1991

Я, щиро кажучи, не любитель виступати на мітингах, але тут вже нікуди не втечеш – треба. Тим паче, що повсякчасні оратори відсутні.

Лізу на камінь (усі оратори виступали з каменю на вході в парк Шевченка), передаю інформацію про події – мітинги протесту по всій країні, читаю заяву Єльцина. Усі вкрай уважні, на багатьох обличчях радість. Ті, що в цивільному, не можуть утямити. Невже й для них це новини? Знов кажу, що ГКЧП – не більше, ніж на кілька днів, і на цьому закінчую. Роздаю аркушики з текстом Єльцина.

Євген Захаров виступає на мітингу на площі. Харків, серпень 1991

Дзвоню Генріху. Він розповідає, що після отримання інформації в міськраді люди якось позаспокоювались. Женя Кушнарьов відійшов од страху, набрався духу, прибрав свого звичного – поважного та гордовитого – вигляду і вирішив скликати екстрену сесію міськради. У вівторок не встигаємо – значить, у середу. Голова облради Олександр Масельський, навпаки, розпустив намічену заздалегідь на 20 серпня сесію – «Нам треба збирати хліб». Алтунян розповідає, що Олександр Степанович ще вдень навідріз відмовився розганяти мітинг на площі. Словом, українська влада діє згідно із заявою Кравчука.

Написав текст про харківські події цього дня і продиктував його по телефону в «Експрес-Хроніку». Дзвоню Ларі. Розповідає, що обидва сини, Саня і Пашка – біля Білого дому. Пізно ввечері заспокоюю колег-депутатів, які прийшли до нас додому дізнатися, що чути. Вони ввесь день просиділи вдома, боялися виходити.

Увесь наступний день проходить у тривожнім очікуванні: що там у Москві? Як поводитиметься армія? Курсую поміж алтунянівським факсом і мітингом на площі, привожу інформацію про події, передаю її з каменю. Ввечері ми з Інною змоталися на дачу – заспокоїли мати з сином. Повернулися зовсім пізно.

Вранці дізнаюся про сутичку в Москві, про трьох загиблих. Неспокійно. Йду на сесію. Кілька депутатів пропонують засудити дії ГКЧП. Два виступи проти. Один – заступника начальника обласного КДБ Переверзєва. Він фактично підтримує путч. Секретар Червонозаводського райкому КПРС Григор’єва каже, що не треба провокувати молодь і що треба чекати на рішення центральних органів.

А втім, сесія ухвалює рішення засудити незаконні дії ГКЧП. Проти голосує фракція комуністів.

Наступні два дні я пам’ятаю гірше, добре пам’ятаю лише п’янке почуття свободи, якого я тоді зазнавав. Інформаційної блокади вже немає, всі не відриваються від телевізорів. Я щодня отримую інформацію з Москви й передаю її з каменю на мітингу. Кушнарьов ізнов збирає екстрену сесію міськради на понеділок, 26 серпня. Станіслав Гуренко на сесії Верховної Ради заприсягнувся, що Компартія України нічого не знала про путч. Ми з’їздили на дачу, там мама з Борькой зробили оголошення про продаж цуценят, Борька їх розклеїв по селищу й цуценят жваво забирали, бо були вони прегарні.

Субота, десь восьма ранку. Телефонує приятель (шкода, вже не пам’ятаю, хто саме): хутчій біжи до обкому. Там палять папери, зібрався натовп, хоче його громити. Обком у п’яти хвилинах ходу від мого дому. Одразу ноги в руки, прибігаю. Натовп людей шістдесят, хтось незнайомий говорить у мегафон. За замкнутими дверима білі від жаху обличчя міліціянтів зі служби охорони. Мене впізнали в натовпі, показують: он з вікон четвертого поверху димок. Справді, щось схоже на димок. Міркую: коли хотіли щось спалити, давно вже могли це зробити. Крім того, вони мають машину, що знищує папір, тож палити немає сенсу. Беру в руки мегафон, пропоную не гарячкувати, не ламати обкомівський вхід, а вибрати зі присутніх групу з п’яти людей, яка б пройшла мирно всередину і все перевірила: що палять, де палять тощо. Люди погодилися, ми визначилися, хто піде. Прохаю юрбу відсунутися від входу, стукаю у двері, показую своє депутатське посвідчення, прохаю відчинити і кажу про наші наміри. Налякані охоронці кажуть, що вони не можуть нікого впустити без начальства і що вони покликають першого секретаря обкому Анатолія Мялицю. Два працівники обкому у стандартній формі – темний костюм, біла сорочка, краватка – виходять з будівлі, натовп зустрічає їх улюлюканням. Вони викараскаються й тікають. Але, слава Богу, обійшлося без мордобою.

Мітинг на площі. Харків, серпень 1991

Біля обкому. Харків, серпень 1991

Комуністи йдуть

За деякий час виходить Мялиця. Люди обступають його, кричать, улюлюкають. Вступаю з ним у перемовини, викладаю нашу позицію. Він погоджується, але просить юрбу одсунутися, він, мовляв, не може розмовляти з усіма відразу за такого крику. Прохаю людей трохи відійти. Відходять. Ми з Мялицею залишаємось удвох, він починає вивертатися, крутити, заперечувати. Добірний демагог! Ми з ним сперечалися хвилин сорок. Юрба, втрачаючи терпець, наближається, він одразу погоджується на все, просить мене, щоб люди відійшли, а щойно вони відходять – ізнов починає крутитися. Тут раптом під’їжджає машина, з неї виходять Кушнарьов і Алтунян, які щойно прилетіли з Києва. Кушнарьов каже: «Будемо запечатувати обком – зараз буде ухвалене рішення облвиконкому. Євгене Юхимовичу, я прошу вас увійти в комісію із запечатування. Візьміть ще двох депутатів». Він іде, а Генріх затримується й розповідає, що вночі у Львові юрба ввірвалася до обкому партії і знайшла там телеграму ЦК КПУ до партійних органів України від 18 серпня з описом заходів, яких повинні вжити партійні органи згідно з директивами ГКЧП. Обкоми треба запечатати, щоб документи не зникли. Я пропоную зайнятися запечатуванням Сергійкові Владимирову та Сашкові Новикову, колегам-депутатам.

Перший секретар обкому Анатолій Мялиця

Мялиця сіріє та вже більш не сперечається. Йде у будівлю обкому. За деякий час до нас приєднується депутат облради Олександр Приймак, якого включили до комісії від облради, та незворушний капітан міліції Бондаренко з суворим виразом обличчя (він, по-моєму, ні разу за всі дві з половиною години не змінився з лиця й не сказав жодного слова). Ми вп’ятьох узялися до цієї процедури. Я вперше у будівлі обкому. Килимові доріжки, мармур, чистота. Обходимо всі кімнати на всіх поверхах, запечатуємо їх. З нами була фотокореспондентка харківського тижневика «Панорама» Ніна Бєжина, вона безустанно все фотографує. Співробітники обкому залишають будівлю. Юрба, що помітно збільшилася з ранку, зустрічає кожного улюлюканням і свистом. Нарешті виходимо на вулицю й запечатуємо вхідні двері. Я був найвищим з усіх, тому підняв паперову стрічку з печаткою якомога вище та приклеїв її до дверей. Юрба реве від захвату. Гамір неймовірний, крики, свист. Поруч Мялиця, він насилу замикає вхідні двері великим ключем і крутить його в руках, наче не знає, куди подіти. Я вихоплюю в нього ключа з рук і кажу, що нехай він побуде в мене. Мялиця протестує, я не віддаю. Юрба кричить. Тоді Мялиця погоджується, але за умови: що я принесу ключа в понеділок на 8 ранку. Я не заперечую, і Мялиця під свист і крики ретирується.

Учасники запечатування обкому (зліва направо): Олександр Новиков, Олександр Приймак, Євген Захаров, позаду Сергій Владимиров

Сергій Владимиров, Олександр Новиков та Євген Захаров

Олександр Приймак, капітан міліції Бондаренко, Олександр Новиков

Капітан міліції Бондаренко

Генріх Алтунян (на передньому плані), за ним Євген Захаров біля дверей обкому

Євген Захаров та Олександр Новиков запечатують вхід до обкому

Добре пам’ятаю дивне почуття, що мене охопило: ось у мене в руках ключ, яким не користувалися, мабуть, з моменту вселення обкому до будівлі після визволення від німців наприкінці серпня 1943 року. Не хочеться його віддавати в понеділок Мялиці. До мене підійшов худорлявий сивий гарний полковник, начальний управління охорони громадського порядку міськвідділу МВС. Прізвища його не пам’ятаю, а ім’я й по батькові – Андрій Андрійович. «Слухай, – каже, – а не міг би ти з цим ключем зникнути, щоб тебе ніхто не знайшов?» І міліція їх ненавидить. Ніна Бєжина пропонує сфотографувати мене з ключем від обкому. Я відмовляюся, мені ніяково. Тоді вона просить зняти хоча б сам ключ у руці – погоджуюся. Потім це фото моєї руки з ключем було в усіх харківських газетах.

Євген Захаров із ключем від вхідних дверей обкому

У неділю я думав, як би це не віддати цього ключа Мялиці. Пізно ввечері дізнаюся, що ухвалено рішення Президії Верховної Ради про заборону компартії. Рано-вранці телефоную Кушнарьову додому, розповідаю про це рішення і пропоную не віддавати ключ під цим приводом. Він погоджується, обіцяє заїхати на восьму до обкому. Заїжджає, каже Мялиці про заборону КПУ, забирає в мене ключ. Надалі обкомом та іншими партійними будівлями та майном займалася ліквідаційна комісія.

Наказ про інвентаризацію майна

На сесії одноголосно ухвалюються всі рішення, майже всі комуністи голосують «за», схиливши голови й дивлячись у підлогу. Створюються комісії з ліквідації партійних органів, з розслідування фактів виконання незаконних наказів ГКЧП, площа Дзержинського перейменовується на площу Свободи, перейменовуються вулиці, станції метро… І тільки одного разу комуністи стрепенулися, підняли голови і проголосували «проти» – коли на голосування поставили пропозицію зняти з площі Дзержинського пам’ятник Леніну. Не вистачило кількох голосів, здається, трьох, і це рішення сесії не пройшло – єдине[1]. Мирослав Маринович, уперше приїхавши в Харків у листопаді 1993 року, сказав: «Як це символічно: пам’ятник душителю свободи на площі Свободи!»

Під час перерви Кушнарьов просить мене очолити комісію з розслідування фактів виконання незаконних наказів ГКЧП. «Ви ж знаєте наших „демократів“, вони зараз стільки дурниць нароблять!» Я погодився ввійти в комісію, але очолити її відмовився. Запропонував, щоб нею керував Олександр Новиков. Кушнарьов погодився. Сесія проголосувала, і того ж дня комісія взялася до роботи.

У комісії я вельми жорстко заперечував проти того, щоб вона розглядала анонімні заяви, и мені вдалося переконати колег-депутатів. Я пробув у цієї комісії тільки тиждень. Мені довелося запечатувати кілька партійних будівель, розмовляти з партійними керівниками різного рангу. Нам пощастило знайти ту саму телеграму від 18 серпня і відстежити, як її виконували. Що далі уходили ці вказівки від обкому, то менш охоче партійні працівники їх виконували. Райкоми розпрацьовували заходи з підтримки ГКЧП, передавали їх у парткоми заводів та закладів, а на рівні первинних партійних організацій усе вже тонуло й губилося. Словом, ніякої підтримки ГКЧП не отримав. Його дії були настільки протиприродними, що були приречені на невдачу.

Невдалий путч виявився каталізатором процесу розпаду СРСР. Комуністична більшість у Верховній Раді здалася і підтримала 24 серпня Акт про проголошення незалежності, убачивши в цьому менше зло, ніж експорт революції з Росії. Як сказав Бандурка, «чуб дарма, як голови нема». Україна несподівано стала незалежною, бувши до цього багато в чому не готовою.

Я часто думаю: чи могли б ми тоді добитися більшого, як би діяли інакше? Я не знаю відповіді на це непросте питання. Історія не терпить умовного способу. Мені видається, що українське суспільство було не готовим до того, щоб провести процес декомунізації, усунути від влади тих, хто брав участь у репресіях проти інакодумців, замінити номенклатуру. Не було критичної маси людей, які могли б усе це здійснити, – суспільство було дуже ослаблене масовими репресіями, що не припинялися протягом сімдесяти років. Не було взаємодії між людьми на Сході й Заході. Недарма ж 1 грудня український народ проголосував за головного ідеолога ЦК КПУ Леоніда Кравчука, а не за колишнього дисидента В’ячеслава Чорновола. Словом, на мій погляд, швидкий старт, як у Польщі, Чехії, Угорщині був у нас неможливий. На жаль, ми були приречені на ті вельми тяжкі роки, які ми прожили після Серпня 1991-го, на те, щоб повільно й важко переживати посттоталітарну депресію, ще й обтяжену типово українськими явищами. А проте, у ці роки бували й світлі моменти, накопичувалися й позитивні зміни. Попри всі труднощі та негатив, яких було аж надто, загальний вектор змін у країні, з мого погляду, скерований на краще, і подальші результати залежатимуть у першу чергу від нас самих.

Люди радіють

Серпень 2001 року

Світлини надані Харківським літературним музеєм

17 08 2021

https://khpg.org/1608809436?fbclid=IwAR1_KXYCAnq-lh9RzU2tRVKT-Ur72frz3UyNgefZuoQ6ijj_sMRO9-wxkjs