www.ji-magazine.lviv.ua

Іван Бухтіяров, журналіст, регіональний кореспондент Громадського в Сєвєродонецьку

Тюремна система на окупованих територіях ніколи не вирізнялася гуманністю. Та іноді вона відбирає життя увʼязнених. Так сталося з Русланом Макарцем, який відбував покарання за «державну зраду» у «ДНР». 10 листопада 2021 року його зарізали у Макіївській колонії. Що відомо про Макарця і в яких умовах відбувають покарання люди в «ЛДНР» — розбиралось hromadske.

Зарізали у колонії

У 2017-2018 роках Руслан Макарець служив водієм в інженерно-саперній роті бойовиків. Потім виїхав на підконтрольну Україні територію, пройшов через програму СБУ «На тебе чекають вдома» і був звільнений від відповідальності. Та у 2019-му він повернувся до самоназваної «ДНР», де його і заарештували.

Є відео, на якому Макарець «зізнається», що прибув до Донецька за завданням СБУ. У квітні 2021-го чоловіка визнали винним у «державній зраді» і засудили до 13 років позбавлення волі.

Та є й інша версія, чому Макарець ризикнув повернутись на окуповану територію. Про неї hromadske розповів Валерій Соколов — полонений, який був серед тих, кого бойовики передали Україні під час обміну у кінці 2019 року. У «ДНР» Валерій відбував покарання у Макіївській виправній колонії № 32 — тій самій, де вбили Макарця.

«Я говорив з людиною, яка сиділа з ним у СІЗО там, у „ДНР“. І Макарець йому розповідав, що за якийсь час після того, як він поїхав з „ДНР“, йому подзвонили з „МҐБ“ і сказали, що його батьки потрапили в аварію, що мати між життям і смертю та хоче побачити сина. Людина, яка з ним розмовляла, дала слово офіцера, що він не матиме тут проблем. Він повірив і поїхав у Донецьк», — розповідає Валерій. Чи насправді була аварія з батьками Макарця, hromadske не змогло з'ясувати.

За яких обставин Макарця зарізали, Соколов не знає.

«Я намагався дізнатись, але ніхто нічого не говорить. Ми навіть не знали, що він був на 32-й. Можливо, його тільки завезли, і він перебував у карантині, на „ямі“», — припускає колишній полонений.

Звичайний садизм

Чи справді Макарець працював із СБУ — невідомо. Та Уповноважена Верховної Ради з прав людини Людмила Денісова стверджує, що Україна намагалася повернути його.

Повернення українських громадян з тюрем на окупованій території відбувається двома шляхами — через обмін полоненими і через видачу Україні увʼязнених, засуджених за кримінальними злочинами. За час конфлікту вдалося повернути понад 3000 полонених і близько шести сотень увʼязнених (дані СБУ та офісу Уповноваженого ВР із прав людини). Та в останні два роки обидва ці процеси повністю припинилися. Значно погіршились за цей час і умови утримання.

 «Коли прийшла «ДНР», то одразу сказали: „Будете як у Росії сидіти. Так, як при Україні вже не буде“», — згадує 39-річний Олександр.

У 2000 році його засудили до довічного увʼязнення. До війни чоловік мешкав у Чернігові, але відбувати покарання його відправили у колонію на Донеччині. Її перехід під владу самоназваної «ДНР» увʼязнені відчули на власній шкурі.

«У березні 2015-го до нас прийшли з обшуком. Вивели з камери, поставили до стінки у наручниках, кілька разів вдарили — кого кийком, кого ногами. Хтось намагався спитати, чого таке ставлення. У відповідь одразу били», — розповів чоловік hromadske.

Такі жорсткі обшуки чи, як їх називають ув'язнені, «шмони» стали регулярними. Вони тривали годину-півтори. Увʼязнені стояли у наручниках у коридорі обличчям до стіни, доки спецназівці у камері перевертали все догори дриґом. Могли навмисно розлити воду, втоптати у калюжу речі.

Підйом і відбій з того часу стали суворо регламентованими. Встав пізніше? Не ліг вчасно? Приліг на нари вдень? За все це виписували зауваження або догану, — пояснює Олександр. За сукупністю «заслуг» хтось потрапляв до карцеру. Щоб контролювати кожен рух увʼязнених, у всіх камерах встановили системи відеоспостереження.

«Вони наче виходили зі старого радянського розуміння, що зек має сидіти у робі в голій камері, — зазначає Олександр. — Та найбільше дивує, коли людина перед цим кілька років з тобою розмовляла, не виявляла зневаги. А тут вона починає зовсім інакше себе поводити».

«Кінець девʼяностих — початок двохтисячних теж не був солодким. Ми це проходили. Але ніхто не очікував, що це повернеться», — зітхає він.

«В Україні будеш права качати!»

Олександр, який зіткнувся з жорстокістю перших років існування невизнаної «республіки» вважає, що і тюремники, і спецназ тоді все ж стримували себе, оскільки розуміли, що незабаром багатьох увʼязнених передадуть Україні:

«Навіть коли „маски-шоу“ приходили, вони могли вдарити, побити. Але побити — це не покалічити. І вони ще жартували: „Поїдеш до України, там будеш права качати!“».

Інший свідок становлення садизму на інституційному рівні — Дмитро. Він ще до війни потрапив у донецьке СІЗО за звинуваченнями в економічних злочинах. Вийти звідти йому вдалося лише у 2016-му. Розповідає: що менше лишалось людей, які працювали до війни, то більше ставало жорстокості.

«Структура російського світу така, що людей не вважають за людей, — каже Дмитро у розмові з hromadske. — Українська система теж була повністю байдужа до умов утримання, але ніхто не ставив за ціль „ламати“ людей чи робити з людей тварин. Зараз там практикуються регулярні вривання по ночах і побиття. За України таке було лише якщо хтось дуже сильно починав буянити. А зараз як за розкладом залітають до камери, і всіх там буцькають. Це робиться для залякування, для психологічного тиску».

Етап до України

«Я кілька разів писав заяву на „голову ДНР“: „Прошу етапувати мене на територію України“. З адміністрації колонії кілька разів приходили, питали, хто хоче переведення до України», — розповідає чернігівець Олександр.

У жовтні 2016-го бойовики передали його разом зі ще 22 увʼязненими на підконтрольну Україні територію.

Зараз він продовжує відбувати пожиттєве увʼязнення у Чернігові, і намагається оскаржити несправедливий, на його переконання, вирок.

Як формувались списки тих, кого видаватимуть, чоловік не знає, але запевняє, що нічого за переведення не платив. Іншим пощастило менше.

«Я знаю випадки, коли люди просто за те, щоб їх включили до списків на обмін платили від 2 тисяч доларів і більше. Але їх так і не вивезли», — розповідає hromadske адвокатка Марина Афендулова, яка захищає інтереси кількох увʼязнених, які відбувають покарання на окупованій території.

Самоназвана «ДНР» востаннє передавала Україні увʼязнених у грудні 2018-го. Бойовики «ЛНР» — у вересні 2019-го. З того часу жодної видачі ув'язнених не відбувалося. Ця тема також практично зникла і з медійного простору, і з порядку денного Мінських переговорів.

Представник Уповноваженого з дотримання прав жителів Донецької та Луганської областей Костянтин Черніков повідомив hromadske, що зараз видача не проводиться через «відсутність кінцевої згоди на проведення таких дій самопроголошених органів, підконтрольних Російській Федерації».

За інформацією hromadske, тема видачі увʼязнених вже тривалий час не порушувалася на переговорах Тристоронньої контактної групи у Мінську.

Викуп

На початку конфлікту в увʼязнених були й інші варіанти звільнитися.

«Перед Іловайськом, коли їх дуже жорстко притисли, йшов набір серед заарештованих у СІЗО — а це ж навіть не засуджені ще люди — у це сепаратистське „ополчення“. І бесіди на тему „Чому ти не хочеш туди йти“ носили дуже зловісний характер», — розповідає Дмитро, який тоді перебував у донецькому слідчому ізоляторі.

Самого ж Дмитра у 2016-му викупили зі слідчого ізолятора друзі. Зараз за цю суму можна купити однокімнатну квартиру у самісінькому центрі Донецька.

«Звісно, що дорого, — зізнається він. — Борги я і досі віддаю. Але питання стояло так: здохнути там або заплатити».

Гроші на віскі

«Начальники колоній на кожне свято відправляють керівнику луганського “Управління виконання покарань” великі суми грошей, алкоголь, продукцію (меблі, альтанки, ковані мангали, дитячі майданчики, вуличні тренажери, нарди, ікони, шкатулки і безліч інших товарів, які виготовляють ув’язнені — ред.)», — розповідає адвокатка Марина Афендулова.

За її словами, такими ж хабарями працівникам колонії відкупляються від перевірок, щоб ті не знаходили жодних порушень.

«Коли з увʼязнених збирають гроші, то так і кажуть — „на віскі“. З кожного — від 3 до 7 пляшок віскі. І це щоразу, коли приїжджає перевірка. Плюс будь-які свята — День республіки, Новий рік, Різдво — все що завгодно. Якщо увʼязнений відмовляється сплачувати, він потрапляє до карцеру», — розповідає адвокатка.

Колишній полонений Валерій Соколов розповідає, що у колонії, в якій він сидів, увʼязнені щомісяця повинні здавати адміністрації колонії по сто доларів.

«Якщо ти здаєш ці гроші, то можеш дзвонити, отримувати передачі. Побачення через карантин там зараз заборонені. Якщо ж ні, то тебе відправляють на штрафний блок, на „яму“», — розповідає Соколов.

В Офісі представника Уповноваженого з дотримання прав жителів Донецької та Луганської областей hromadske повідомили, що якщо ув'язнені відмовляються платити, то їх переводять до бараків, непридатних для проживання. Там може не бути дверей, вікон, опалення, водопостачання та каналізації.

Подібне практикувалися у колоніях і до війни, розповідає Олександр, якого засуджено до пожиттєвого ув'язнення. Масштаб був неспівмірним з тим, що відбувається зараз, але адміністрація колонії все ж знаходила безліч відносно “чесних” засобів вилучення грошей в увʼязнених.

«Дивились, які батьки, які передачі. І тобі створювали такі умови, що ти просто підеш, і віддаси ці гроші, — згадує Олександр. — Це і телефонний звʼязок — 1500 грн, і якщо через тиждень-два ще раз не заплатиш, то прийдуть зі шмоном, і заберуть [телефон]. Останні 7-8 років, поки я був на 52-й, жодного разу не увімкнули у камері опалення. Хочеш опалення — є тепловентилятор. Хочеш, щоб тобі дозволили його поставити — плати!»

«Адміністрація знайде купу причин, як з тебе можна стягнути гроші», — додає він.

Телефони? Лише для шахрайства!

«Місяць чи два тому мені дзвонив колишній співкамерник. Він дуже пригнічений. Говорив дуже коротко й акуратно. Казав, що важко: допомоги від родичів немає, умови утримання погані, а перспектив перевестись на підконтрольну територію немає», — розповідає Олександр.

Співрозмовник Олександра мав бути у наступному етапі на підконтрольні території після Олександра. Але його не відправили через те, що той скоїв злочин на території Криму. «Видача Україні порушить конституційні права потерпілих», — сказали йому.

Дзвінок йшов «офіційним» звʼязком. Тобто з телефону, з якого можна дзвонити тільки під наглядом працівників колонії. Право на такий дзвінок увʼязнений отримує лише раз на один-два місяці. Тому всі, з ким раніше вдавалось підтримувати звʼязок, десь рік-півтора тому остаточно зникли з радарів.

«Раніше давали дзвонити двічі на тиждень — у вівторок і пʼятницю. По дві-три хвилини. Потім колонії перейшли на „Фенікс“. А він тільки на території “ДНР” працює. Телефони прослуховуються, розмови записуються. Та й то не всім дозволяли дзвонити. Лише тим, хто здавав гроші», — розповідає Валерій Соколов.

Мобільні телефони — на які раніше дивились крізь пальці за невелику винагороду — увʼязненим тепер недоступні.

Єдиний виняток — ті, хто за допомогою телефону заробляє гроші для адміністрації колонії.

«Якщо ти „сидиш“ на шахрайських схемах, то ти повинен платити керівнику колонії до 2000 доларів за два тижні. Не виконати увʼязнений цей „план“ не може, за це можуть і вбити», — каже адвокатка Марина Афендулова.

Мімікрія під полонених

Якщо увʼязнених самоназвані «ЛДНР» кілька разів просто передавали Україні, то полонених вони обмінювали на бойовиків, яких затримала Україна.

У кінці 2019-го бойовики передали Україні 76 людей. Саме тоді, за словами родичів українських полонених, яких досі не звільнено, «омбудсмен ДНР» Дарʼя Морозова сказала: «Ми забрали всіх, кого хотіли». Після цього відбувся лише один обмін — у квітні 2020-го звільнити вдалось 20 осіб. Серед них були люди, щодо яких були сумніви, чи їх справді засудили за політичними мотивами.

Серед родичів полонених і правозахисників ходили чутки про те, що схема працює так: за певну винагороду суд на непідконтрольних територіях засуджує людину не за злочин, який вона справді вчинила, а за «політичною» статтею. Після цього родичі цих людей просять Службу безпеки України вписати їх у списки на обмін. СБУ передає списки бойовикам, і ті висловлюють готовність обміняти таку людину.

Табори рабської праці

У 2011 році 30-річний луганець Олександр Єфрешин отримав 8,5 років колонії за викрадення та підпал мікроавтобуса. У 2015-му суд звільнив його за амністією, але бойовики рішень українських судів вже не визнавали. Та все ж він звільнився раніше закінчення строку. Це сталось завдяки правозахисній кампанії і увазі з боку медіа.

«Я робив шлакоблок. Зміна — з 7 ранку до 7 вечора, — розповідав Єфрешин автору цієї статті у 2017 році. — Це настільки важка робота, що я вперше в житті побачив, що таке криваві мозолі. Але в інших були ще гірші умови. Одна бригада, людей 10 у ній було, робила залізобетонну затяжку. Норма — 2,5 тисячі цих затяжок на тиждень. Вони жили прямо там, де її робили. Бо вона має сушитись за часом. Зробили, за пʼять годин вона висохла, і вони йдуть робити нову партію. Вони спали по 4-5 годин на добу. За це їм обіцяли умовно-дострокове звільнення».

Інший увʼязнений, якого вдалось витягти правозахисникам — Теймураз Ніхотін. Він відбував покарання у Краснолуцькій виправній колонії. Звільнили його у січні 2018-го — на два роки раніше, ніж закінчувався його термін (за українськими законами він мав вийти ще раніше завдяки перерахунку строку за «законом Савченко»).

З 38-річним Ніхотіним автор цього матеріалу говорив у день його звільнення. Чоловік розповідав, що з тими, хто працював, розплачувались одним блоком сигарет на місяць. Сам він працювати відмовлявся.

«Якщо ти відмовлявся працювати, то щодо тебе вмикалась „уработка“. Тобі приписують якесь порушення, і закривають на 15 діб у штрафний ізолятор — це напівпідвальне приміщення. А потім заїжджає спецназ і бʼє тебе. І виходить наче так, що тебе бʼють не через відмову працювати, а тому що ти злісний порушник, якщо сидиш в ізоляторі», — розповідав Ніхотін.

Загалом він провів у штрафному ізоляторі приблизно півтора року.

Також Ніхотін згадував, що у Краснолуцькій виправній колонії дізнались про те, що там перебували полонені лише тоді, коли з приміщень камерного типу забрали двох людей, яких треба було підготувати до обміну.

Це типова політика окупаційних адміністрацій на сході України: мінімізувати контакти полонених, яких заарештували з політичних мотивів, з іншими увʼязненими.

«У Макіївці є барак № 10, де сидять тільки політичні, — розповідає Валерій Соколов, який перебував у полоні бойовиків «ДНР» у 2017-2019 роках — Жінки сиділи у Сніжному, там, здається, такого розділення не було. А у Макіївці у нас була така колонія в колонії, огороджена з усіх боків. Зараз цей барак переповнений. Місяць тому там було 54 людини. І у звʼязку з тим, що там вже неможливо було перебувати, частину людей нібито як штрафників відправляли на так звану яму. Там більше місць, більша площа. Але немає опалення. Родичі купують вугілля, щоб можна було опалювати буржуйками. Електроенергія теж погана. Один кабель проходить, а друга жила — це звичайна водопровідна труба».

Український контекст

«Що тут [у колоніях на підконтрольній Україні території] відрізняється? Все відрізняється! Всього навіть не перелічиш. І постійно щось змінюється. Навіть те, що дозволили планшети! Я тепер можу сидіти, писати скарги, заяви. Хоча теж є нюанси — можеш написати скаргу, але де її видрукувати? Або я міг би її подати в електронному вигляді. Але неможливо отримати електронний підпис», — каже Олександр, увʼязнений, який відбуває пожиттєвий строк на Чернігівщині.

А втім, правозахисники стверджують, що все не настільки райдужно.

«Зараз найбільша проблема — це знищення і без того „хворої“ тюремної системи охорони здоровʼя, — розповідає hromadske Андрій Черноусов. — Їх вивели в окрему установу — Центр охорони здоровʼя Міністерства юстиції, і медична реформа на них не розповсюджується. Фінансування відповідне, ліків немає, лікарі розбіглись».

Великі проблеми є і з оплатою праці. За словами Черноусова, щоб не платити увʼязненим навіть «мінімалку», у документах записують, що вони працюють неповний робочий день. Це дає змогу платити будь-яку суму. Часто за важку працю протягом шести днів на тиждень, увʼязнені отримують всього кілька сотень гривень.

«Я вважаю, що це рабська праця. Особливо, коли йдеться про роботу на шкідливому виробництві — термопластавтоматах, випалюванні вугілля, перероблення пластмас…», — перераховує Черноусов.

Трапляються і випадки побиття увʼязнених спецпідрозділами Державної кримінально-виконавчої служби.

Адвокатка Марина Афендулова уточнює: попри проблеми у пенітенціарній та судовій системі, в Україні працюють механізми, які дозволяють домогтися справедливого рішення чи гуманнішого ставлення.

«В Україні можна поскаржитись Уповноваженому з прав людини — і будуть проводитись перевірки. Часом вони призводять до позитивних результатів, часом нічого не дають. А на окупованій території навіть поскаржитись нікому. Там теж є „уповноважені“, але їм скаржитись немає сенсу взагалі. Будь-які скарги не виходять за межі колонії», — каже адвокатка.

Вона знає про випадки, коли увʼязнені скаржились на умови утримання, і через це проти них фабрикували справи, додавали терміни. Наприклад, увʼязненому, чиї родичі поскаржились на умови утримання до Слідчого комітету Росії, додали чотири роки до терміну утримання. «Щоб не був таким розумним», — пояснили.

«В Україні будь-який вирок може бути оскаржений. На окупованій території це неможливо зробити. Не можу сказати щодо Донецької так званої „республіки“, але у „Луганській“ апеляційна інстанція точно не працює. Формально вона є, люди подають апеляційні скарги, але вони не розглядаються», — стверджує Афендулова.

23 11 2021

https://hromadske.ua/posts/budete-yak-u-rosiyi-siditi-pravila-zhittya-u-koloniyah-na-okupovanij-teritoriyi