www.ji-magazine.lviv.ua

Іван Банах

I.

 Революційна хвиля, що здійнялася в Парижі в лютому 1848 року, стрімко поширилася по континентальній Європі, пробудивши поневолені народи, через що зайшла до історії як Весна Народів. Перед клаптиковою імперією Габсбургів вимальовувалася перспектива краху – вдруге в цьому столітті. Втім австрійська еліта була здатна гасити виклики. Насамперед у відставку відправили незамінного Меттерніха. Народам пообіцяли Конституцію, громадянські права і демократичні вибори. Найбільше загрожували національні рухи поляків, угорців та італійців. Аби випередити польські виступи і задобрити селян, галицький генерал-губернатор Франц фон Штадіон-Вартгаузен пропонував ліквідувати панщину. У Відні так і вчинили – починаючи з 15 травня, скасували панщину на території Королівства Галіції та Лодомерії. Виступи італійців, як і чехів, вдалося придушити; галицькі русини, як і хорвати, стали на бік кайзера. Влітку пройшли вибори до Райхстагу – він уявлявся Установчим парламентом, Конституантою, що має виробити Конституцію. Серед послів були русини, зокрема ректор Львівської греко-католицької семинарії, єпископ-суфраган Григорій Яхимович, котрий недавно очолив Головну руську раду, дяк зі села Ляхівці Станиславівського циркула (тепер село Підгір’я Богородчанського району) Іван Капущак, відомий закликом звільнити селян від усіх повинностей без викупу поміщикам, і буковинський селянин Лук’ян Кобилиця. Найголовнішим здобутком революційного Райхстагу став закон від 7 вересня 1848 року про скасування панщини по всій Австрійській імперії. Селянам віддали у власність рустикальні землі, а домінії ліквідували. В грудні нездольний Фердинанд зрікся корони і на престол зійшов його племінник 18-літній Франц-Йозеф. З руки останнього 4 березня наступного року народам Імперії октройовано (франц.: «octroyer» – дарувати) Конституцію; текст написав граф Штадіон-Вартгаузен, нещодавно призначений міністром внутрішніх справ. Конституція проголошувала автономію і власні парламенти для коронних країв, у тому числі, Галичини. Після того Райхстаг став непотрібним і через три дні його розігнали. Однак перед чолом угорського національного руху Імперія виявилася безсилою – довелося просити помочі у російського царя.

У революційній круговерті організовуються сільські громади, що звільнилися з-під влади доміній. Згідно з ліберальним законом від 17 березня 1849 року, укладеним тим-таки Штадіоном, їм затверджено самоврядні права. Ще до свого призначення в Галичину Штадіон, будучи губернатором Österreichisches Küstenland (Австрійське Примор’я в складі коронного краю Королівства Іллірія), розробив і в 1845-му запровадив на власну відповідальність Громадський статут (Gemeindeordnung); тепер стало можливим поширити його на всі землі Імперії. Домінуючим був принцип «Вільна громада – основа вільної держави». Самоврядування, однак, не протривало довго. Влітку 1849 року новим міністром внутрішніх справ став Александер фон Бах. Розгорнувся консервативний реванш, про автономію країв уже не йшлося. «Сильвестрпатентом» від 31 грудня 1851 року Франц-Йозеф скасував Октройовану конституцію, громадянські свободи, а заразом і ліберальний закон Штадіона; відтепер керівників громад не обирали, а призначали у Відні. Тимчасовою постановою 1856 року місцеві громади підпорядкували повітовим органам влади. За новим адміністративно-територіальним поділом 1850 року в Галичині в складі циркулів організовано повіти (Bezirk), всередині яких виділено дрібніші судові повіти (Gerichtsbezirk). У 1854-му їх реорганізували у податково-судові повіти.

По знесенні панщини селянам далі жилося важко. Звільнені від повинностей, вони однак втратили право користуватися панськими лісами й пасовиськами – адже пани тепер їм не були зобов’язані нічим. Дрібні господарства не могли конкурувати з панськими маєтками, не мали коштів для технічної модернізації, не могли взяти в банку кредит.

Назагал у половині ХІХ віку становище галицьких русинів виглядало кепським – розділені поміж двох імперій, вони втратили світську еліту і поповнили перелік селянських націй. Залишилося греко-католицьке духовенство, яке поступово полонізувалося, і ходачкова шляхта, що давно забула військове ремесло. Попри лояльність австрійських генерал-губернаторів – скористатися з того не зуміли. Понадте у 1849 році зі складу Королівства Галіції та Лодомерії виокремлено Буковину, де порядкували німці і була значна молдавська меншина – це послабило і без того кволі сили. Ще більше справу ускладнювало поширення в руському таборі безплідного і недоречного москвофільства.

Орієнтуючись на приклад поляків, розділених поміж трьох держав, і шукаючи єдинородних братів, але не маючи уявлення про межі поширення діалектів та етнічних груп за відсутности наукових студій, тогочасна руська еліта, насамперед Денис Зубрицький, звертала свій погляд у бік російського царя. Це видавалося логічним у протистоянні польському асиміляційному тискові. Однак там вже існувала сформована традиція, котра жодним чином не враховувала етнічних особливостей, ані потреб галицьких русинів, і не пропонувала можливостей для автентичного розвою. А надто чужа мова – не дурно Зубрицький в час переходу російської армії через Карпати на придушення угорської революції 1849 року нарікав, що в Галичині заледве десять чоловік розуміють «настоящеє русскоє» слово. Та й австрійський уряд не мав підстав толерувати орієнтацію своїх підданих на чужого монарха, нехай і союзного (поки що).

Все ж для такого вибору були об’єктивні підстави.

Попри засвідчення повної лояльности Габсбурзькому двору, виробленої ще митрополитом Ангеловичем та генеральним вікарієм митрополичої капітули Михайлом Гарасевичем, Головна руська рада не досягла основної політичної мети – поділу Галичини на руську й польську, і у зв’язку зі забороною політичних організацій у 1851 році, саморозпустилася. Її лідери Григорій Яхимович, на той час єпископ Перемиський, його наступник крилошанин-схоліарх Михайло Куземський, секретар Ради архипресвітер Михайло Малиновський зосередилися на поширенні руського шкільництва і не бажали дратувати владу. Хоча на Соборі руських учених у Львові в жовтні 1848-го все ж таки постало запитання: «Чому так мало встигли від запровадження руських шкіл»?* Тоді ж, за прикладом сербів та чехів, засновано товариство «Галицко-руска Матица», яке мало друкувати читанки й підручники, а також «добрі та корисні книги» для народу; його провадили Куземський та Малиновський. Задля розвою високої культури й науки зосередили всі сили на будівництві Руського Народного Дому як головної національної культурно-наукової та громадської установи. Він бачився альтернативою польському Інститутові Оссолінеум, заснованому ще 1827 року; ідею також запозичили від чехів. На місці Головної руської ради була створена «Комісія, завідуюча строєнієм дома Народного і второй городской церкви во Львові» (першою була Успенська церква Ставропігійського Братства на вулиці Руській), її очолив Михайло Куземський. Відень пішов назустріч русинам і виділив ділянку в Середмісті  – зусібіч презентабельнішу, аніж мали поляки під Оссолінеум. Народний Дім став домівкою для всіх руських товариств; окремо функціонував Ставропігійський інститут на Руській. Однак на заваді стояв головний недолік – давня невизначеність щодо ключових питань національної ідентифікації – якими будуть основа для створення руської літературної мови (церковнослов’янська (слов’яноруська), «руська книжна» (староукраїнська, «проста») чи жива розмовна), правопис (застарілий етимологічний чи передовий фонетичний) і графіка (письмо) – давня кирилична чи зреформований царем Петром І «гражданский шрифт», яким користувались наддніпрянські письменники і на чому наполягав свого часу Шашкевич. Причиною була все та ж відсутність філологічних студій. Несприйняття Зубрицьким перспектив живої розмовної як «мови пастухів» можна пояснити його шляхетським походженням; твердження, що «руська» є лише діалектом «русскої», він почерпнув із праці «Начало священнаго языка словян» (1846) Вацлава Ганки – чеського патріота, фальсифікатора історичних документів, змушеного за всяку ціну протиставитися німецькому асиміляційному тискові, і москвофіла. Греко-католицькому клірові, консервативному за самою суттю, заважала глибока закоріненість у церковнослов’янську традицію, постульована ще Ставропігійським Братством; від того їх прозвали старорусинами. Наслідуючи середньовічну канцелярську мову («руську книжну», «просту»), вони конструювали «язичіє» – дивну суміш церковнослов’янської, російської та живої розмовної у довільних пропорціях. Відчувалася нестача лідера, рівного Маркіянові Шашкевичу. У висліді затрималися всі варіанти – хто на що здатен, остаточне рішення відклали на потім. Для друкованого слова залишився етимологічний правопис. В ширшому контексті ця проблема відображала запізнення з розвитком суспільних процесів – зміщення епіцентрів суспільного впливу в бік міської буржуазії і заможного селянства. Ті потребували заміни елітарної латини на живу народну, оскільки самі походили з широких народних верств – шлях, на який західноєвропейські нації ступили ще в Осінь Середньовіччя.

Консерватистський наступ в Імперії вів до послаблення позицій на міжнародній арені. Невиразна політика під час Кримської війни започаткувала конфронтацію з Росією, безпорадність супроти леґіонерів Джузеппе Гарібальді спричинила втрату тисячолітніх завоювань в Італії – після того ніхто вже не вірив в австрійську місію**. Врешті Відень був змушений повернутися до конституційних експериментів. Цісарським патентом 26 лютого 1861 року Райхсрат (нім. «Reichsrat», Імперська Рада), дотепер консультативний кабінет при кайзерові, отримав значну порцію законодавчих повноважень і перетворився на фактичний парламент. Із цим в Імперії починається відлік Ери лібералізації. Новітні віяння репрезентував новий міністр внутрішніх справ Антон фон Шмерлінґ. Однак у коронних краях не передбачалося поступок. Станові сейми – де факто дорадчі органи при губернаторах, укомплектовані головно шляхтою і духовенством, замінили Крайовими сеймами (ландтагами), сформованими на основі виборчого права, проте обіцяної автономії не надали. Їхні повноваження обмежувалися проблемами місцевого господарювання, а головним завданням було делегувати послів до Райхсрату. Ідеалом Шмерлінґа була унітарна конституційна монархія, покликана нести німецьку культуру на схід. Найбільше централізаторським зусиллям Шмерлінґа опиралися угорці.

Вибори до Крайових сеймів проводилися від чотирьох курій – власники великих земельних маєтків (перша курія), купці та промисловці (друга курія), міщани великих міст (третя курія), мешканці малих міст і селяни (четверта курія); чисельне представництво по куріях було нерівноцінним. Виборцями могли бути чоловіки, старші за 24 роки, обраними – чоловіки, старші за 30 років; їхнє число також було обмежене майновим цензом (бідняки і бідняків не обирали). Каденція передбачала 6 років. На цих умовах у 1861 році був обраний Галицький крайовий сейм. Маршалком (спікером) став князь Леон Сапєґа, віце-маршалком – греко-католицький єпископ Спиридон Литвинович.

Натомість на низових ланках самоврядування було відновлено, адже це не суперечило моделі унітарної держави. Відповідний закон, зорієнтований на Gemeindeordnung графа Штадіона, був прийнятий 5 березня 1862 року і скерований до Крайових сеймів. Після схвалення Галицьким крайовим сеймом його 12 серпня 1866 року підписав Франц-Йозеф.

Згідно з новим законом, всі громади – сільські й міські, обирали ґмінну раду в складі кількох радних і заступників і ґмінну управу (пол. «Zwierzchność gminna»), до якої належали війт і двоє присяжних (асесорів), один з яких був заступником війта; у великих громадах кількість асесорів могла бути більшою. Склад ґмінної ради залежав від числа виборців. Якщо в громаді було менше 51 виборця – обирали 8 радних, якщо від 51 до 200 виборців – то 12 радних, від 201 до 400 – 18 радних, від 401 до 600 – 24 радних, від 601 до 1000 – 30 радних, якщо число виборців перевищувало 1000 осіб – обирали 36 радних. Окрім них, до сільських ґмінних рад кооптували вірилістів – тих, хто сплачував шосту частку, або й більше, від загальної суми податків у громаді, а також власників прилучених до громади маєтків, занесених до табеля великих посілостей – їх не обирали. Число заступників не мало перевищувати половину загальної кількості радних. Начальником ґміни вважався війт. Члени ґмінної ради працювали на громадських засадах, натомість війт і присяжні отримували платню, встановлену ґмінною радою.

Право обирати мав практично кожен мешканець села, старший за 24 роки, за умови, що постійно проживає тут не менше п’яти років, сплачує податок від ґрунту, хати, заробітку або загалом від доходу і має грамоту про належність до ґміни, оштемпельовану на 50 крейцерів. Також і священники, настоятелі монастирів, урядовці, офіцери, лікарі, вчителі, котрі проживали на території ґміни. Так само кожен із них мав право бути обраним до ґмінної ради – окрім жінок. Через вісім днів після виборів до ґмінної ради обирали ґмінну управу: першим – війта, потім із числа радних обирали присяжних, а з-поміж присяжних – заступника війта. Ніколи війтом не обирали жінку, про що навіть свідчить прислів’я «Як світ світом – не була баба війтом». Обирали всіх на 3 роки. Присягу складали у визначений день у присутності повітового старости, його заступника або представника повітового виділу. Присяга війта починалася словами: «Присягаю панові-Богу, Святій Трійці і Найяснішому монархові і панові Францові-Йосифу, з Божої Ласки Цісарю Австрії, Королю Угорщини, на вірність і послух…».

Окрім них наймали урядників за оплату. Писар був впливовою персоною на селі – міг керувати справами громади, особливо коли війт був неписьменним, подекуди обслуговувати дві-три громади, і не без зловживань. Іншою важливою фігурою вважався поліціянт (жандарм). В його віданні були затримання і припровадження правопорушників до громадської управи, забезпечення варти затриманих, відправка їх до повітового уряду, участь в екзекуціях, рекрутських наборах, нагляд за пожежною безпекою. Якщо в селі функціонувала школа, громада спільно з двірським маєтком мала оплачувати вчителя, також слідкувати, аби батьки посилали дітей вчитися. Навчання тривало від шести- до дванадцятирічного віку, окрім того, впродовж двох років ще відвідували недільну школу. Обов’язково на селі мала бути акушерка. При з’яві пошесті війт повідомляв повітове староство, аби до села скерували лікаря. Так само при захворюванні домашніх тварин – аби прислали ветеринара. Велику худобу облікували спеціальними паспортами. За приховування хвороби тварин недбалому господареві загрожував арешт на два місяці або штраф розміром до трьох тисяч золотих ринських.

Ґміни були зобов’язані будувати й утримувати в належному стані місцеві дороги й мости – громадські, не повітові чи крайові – обкопувати ровами, розрівнювати землю, завозити гравій. За все відповідав війт. Від кожного номера (хати) слід було відробити три дні на рік – вручну або кіньми. Щороку з фонду громадських доріг при повітовому виділі надсилали перелік необхідних робіт. Ґмінна управа за участи представника двірського маєтку укладала бюджет із врахуванням обсягу, матеріалів і необхідних коштів. Кожен мешканець села міг упродовж двох тижнів ознайомитися з ним, після чого бюджет передавали у виділ – найпізніше до 15 грудня.

Крім того громада мала власними силами підтримувати місцевий правопорядок. Організовували нічну варту, яку в теплий період року (від Великодня до Михаїла) несли селяни від 24-ї години до 5-ї ранку, в холодний (від Михайла до Великодня) – з 23-ї до 6-ї години ранку. При виявленні правопорушень, злодіїв, пожежі били у дзвін або в залізну рейку. Також слідкували за дотриманням моральних норм – аби шанували свята й неділі, і щоб батьки посилали дітей до церкви. Музика й танці у свята мали починатися після вечірнього богослужіння, корчми й шинки – закриватися о 22-ій годині. Аби працювати довше, треба було отримати дозвіл, за який сплатити 52,5 австрійських крони до фонду убогих. Слідкували, аби ніхто не вештався по селі ночами, щоб не було аморальних жінок. Для запобігання пияцтву створювалися Братства тверезости. Також спільно утримували в належному порядку цвинтар.

Не всі громади володіли достатніми ресурсами для автономного існування, перш за все, людськими. Тому статут давав змогу об’єднуватися – за умови, що обидві громади належать до одного повіту, мають дозвіл повітової ради і якщо не заперечує Намісництво. Зазвичай об’єднані громади розподіляли функції за територіяльним принципом: на одній дільниці проживав війт, на иншій – заступник.***

Початок Ліберальної ери означав емансипацію селян і земельної власності. Формальна рівність перед законом, запровадження ліберальних свобод в Австрійській імперії сприяли тому, що упродовж 1860-их років селяни, в тому числі в Галичині, отримали землю в індивідуальну приватну власність, необмежену і вільно відчужувану. Їхні господарства поступово потісняють панські маєтки. Та й шляхта не дуже бачила себе в ролі фермерів. Цього не сталося в Росії, де після скасування кріпосного права в 1861 році селяни ще довго виплачували викуп за землю і зберігалася колективна власність сільських громад.

З иншого боку, з початком Ери лібералізації і послабленням патримоніального режиму русини наражаються на неприховану дискримінацію з боку поляків. Дарма, що чисельне співвідношення населення Королівства Галіції та Лодомерії (два мільйони поляків супроти двох з половиною мільйона русинів) було на нашу користь, дарма, що австрійські генерал-губернатори схилялися на наш бік – зі 150 послів Галицького крайового сейму зразка 1861 року русини змогли провести лише 49 – і це ще, як побачимо, було забагато. На зміну суспільно-політичної кон’юнктури накладалися задавнені проблеми, насамперед невизначеність щодо фудаментальних ознак національної ідентифікації. Ідейна невизначеність зумовлювала геополітичну неперебірливість і дедалі більше сповзання в кашу російського панславізму, стимульоване російськими емісарами. В цю пастку втрапило багато представників покоління Весни Народів, ровесників «Руської Трійці». Ці тенденції відображені на шпальтах львівської газети «Слово», перший номер якої вийшов 25 січня 1861 року; вона стає головною руською трибуною в Галичині.

По мірі ідейного виснаження покоління «Руської Трійці», на авансцену виходять діячі нової генерації, які продовжують плекати «цвітку» Маркіяна Шашкевича. З 1861 року у Львові відомі кілька осередків. Члени одного з них, заманіфестованого як «Друге покоління Руської Трійці», збиралися плекати руську справу на ниві красного письменства і друкованого слова, в їх числі був син Маркіяна Володимир. Того ж року виникло товариство «Руська Бесіда», яке заопікувалося розвоєм руського театру. Аби виставити заслін поширенню мертвородного язичія і кодифікувати літературну мову на основі живої розмовної, потрібні були розвинуті етнографія та фольклористика. В цьому народовці або ж українофіли – вже не всі поголовно священники, орієнтувалися на зв’язок із Наддніпрянщиною, як накреслив Маркіян Шашкевич. Там процеси йшли значно активніше. У травні 1861 року наддніпрянці організували всенародний здвиг – перепоховання в Каневі Тараса Шевченка, означивши його як загальнонаціонального духовного лідера, чий авторитет визнали по обидва береги Збруча. Необхідно було налагодити між народовцями й наддніпрянцями безпосередній зв’язок. Головним емісаром став Пантелеймон Куліш, друг і соратник Шевченка по Кирило-Мефодіївському братству.

(далі буде)

__________________

* В Галичині руське шкільництво запроваджено в 1815 році.

** AEIOU (лат. «Austriae est imperare orbi universo») – «Австрія має правити світом». Походження девізу незрозуміле. Першим його почав використовувати кайзер Фрідріх ІІІ Габсбург (1415–1493).

*** На підставі матеріалів: Ustawa gminna z dnia 12. Sierpnia 1866: ustawy o obszarach dworskich i reprezentacji powiatowej, Ordynacja wyborcza dla Gmin i powiatowa obowiązujące dla Galicji wraz z W. Ks. Krakowskiem tudzież ustawy państwowe o zasadniczych podstawach urządzenia Gmin z dodanym rejestrem abecadłowym; Павло Гураль. Місцеве самоврядування в Галичині та його конституційно-правове регулювання (1848–1918) / Вроцлавсько-львівський юридичний збірник. №2. – Львів, 2011. – С. 307–319

03.01.2021

https://zbruc.eu/node/102543