www.ji-magazine.lviv.ua

Ігор Цепенда

Ректор Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника — про підводні камені конкуренції між університетами, проблему наукових шкіл та завдання ректора як топ-менеджера

Ректори — це топ-менеджери університетів, які як ніхто інший розуміють виклики, з якими вища освіта зіштовхується щодня. Тому їхні спостереження, висновки, а найважливіше — ідеї для змін — особливо цінні. Ми поспілкувалися з одним із таких — Ігорем Цепендою — ректором Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника. 

В інтерв’ю — про підводні камені конкуренції між університетами, студентську та викладацьку мобільність, проблему наукових шкіл та середовищ, а також про завдання ректора як топ-менеджера, особливу місію державних університетів.

Як людина зсередини процесу, які сьогодні бачите найбільші виклики для українських університетів?

Найперше те, що вони змушені функціонувати й розвиватися за умов жорсткої конкуренції — не так внутрішньої, як зовнішньої. Це непросто з різних причин. Як правило, українська державна політика спрямована на захист бізнесових підприємств, створення для них сприятливих умов, щоб ті мали час для зміцнення й виведення своєї продукції на конкурентоспроможний рівень. Держава захищає бізнес від іноземних компаній шляхом політики протекціонізму — мито, акцизи, пільгові кредити тощо. 

Подібний механізм не діє в освіті і науці. Але українська освіта і наука не боїться інтелектуальної конкуренції, головна проблема — це матеріальна. З цим зіштовхнулися на початку 90-х університети Центральної Європи, і їх уряди їм допомогли достатньо дієво. Був прийнятий закон, який давав можливість продавати не потрібну нерухомість, а всі отриманні кошти йшли на розвиток університету. Сьогодні українські університети мають достатньо нерухомості, яка не задіяна в навчальному процесі. Відтак вони не отримали подібної підтримки на початку ХХІ століття, коли опинилися у дуже жорсткій конкуренції поруч із вишами Центральної Європи, що вийшли на український ринок. 

Це стало викликом для багатьох українських університетів, передовсім Західної України, де абітурієнти розглядали потенційну можливість навчатися у Польщі, Словаччині, Чехії… Наші європейські колеги з тої-таки Польщі, обстоюючи освітні принципи, на основі яких і побудована система ЗНО, раптом перестали грати за правилами, а почали грати правилами. Українські абітурієнти отримали можливість вступати у їхні виші без українського ЗНО і без «матури» (випускних іспитів із польських ліцеїв або коледжів, — TU), без якої жоден громадянин Польщі не може потрапити в університет. Це стало для нас величезним викликом, нам довелося переконувати українських абітурієнтів, що все-таки варто складати ЗНО і навчатись в Україні. 

Природно, відбувся відтік українських абітурієнтів, 90% яких не повернулись в Україну. А ми зрозуміли, що важко змагатися з такими університетами, як Варшавський, Ягеллонський, Карлів, а краще співпрацювати з ними — розробляти і впроваджувати спільні магістерські програми (студенти яких могли б отримати подвійні дипломи), запускати міжнародні наукові платформи… І це те, що почало працювати. Додам, що, як політолог, я є прихильником теорії гри, і в контексті взаємодії університетів можна стверджувати, що будь-яка боротьба — це гра з від’ємною сумою, будь-яке суперництво — з нульовою і тільки співпраця — гра з доданою сумою. 

Ще один важливий виклик полягає в тому, що наші університети є заручниками і одночасно спостерігачами уже сформованих європейською освітньою спільнотою правил і змушені пасивно приймати ці правила гри. Між іншим, ці правила дуже різняться між собою, окрім того, європейські освітні принципи у багатьох моментах протистоять американським. Провідні університети Західної Європи не погоджуються з концепцією освітнього розвитку університетів США. Постійно тривають дискусії, як організовувати навчальний процес і поєднувати його з наукою, як забезпечити практичну складову і готувати гнучкого фахівця… У цих дискусіях ми все ще не беремо достатньої участі.

А як у нас справи зі студентською й викладацькою мобільністю?

Передумовою так званої мобільності студентів є їхнє спілкування, тому університети повинні створити максимально сприятливі умови, нагоди для зустрічей та співпраці студентів. Із цим у нас іще не так добре, як би хотілося, як і в університетів Центральної Європи порівняно з вишами Західної Європи. Позитивний приклад — Німеччина і Франція. Якби цим країнам не вдалося виробити форм спілкування між молоддю (в основі яких подолання різних стереотипів), вони, мабуть, не стали б двома локомотивами розвитку і зміцнення Європейського Союзу. У цих країнах вчасно зрозуміли, що освічені молоді люди, які спілкуються, — це майбутні фахівці, які співпрацюють і творять зміни. 

Щодо українських викладачів, то ті дедалі частіше стажуються в університетах ЄС. Цей досвід допомагає подолати комплекси та зрозуміти, що їхні знання на доброму рівні, а самі вони — на одній хвилі з європейськими колегами. Це важлива передумова для створення спільних міжуніверситетських наукових шкіл, яких уже зараз є чимало. Таким чином, не відбувається відтік мізків — наші викладачі дедалі частіше обирають не виїжджати за кордон, а залишатися жити в Україні і працювати з європейськими колегами над спільними проєктами, формувати й поглиблювати свою наукову школу. І вже зараз більшість хороших науковців України є такими самодостатніми, зокрема завдяки участі у грантових проєктах, що у них не виникає думки кудись виїхати.

То нам варто позбавлятися комплексів про, так би мовити, меншовартісність?

Одразу скажу, що такі комплекси притаманні як українським, так і багатьом європейським університетам і пов’язані переважно з недостатнім матеріальним забезпеченням, особливо в галузі природничих, точних наук, де сучасна діагностика і технічна база вимагають великих інвестицій. Тобто тут ідеться радше про матеріальні передумови виникнення комплексів, аніж ідейні, інтелектуальні чи будь-які інші.

Адже, скажімо, неспроможність дослідити якесь питання через брак новітніх лабораторій в більшості українських університетів часто ставить наших науковців у незручну ситуацію перед європейськими колегами. Але, на щастя, є щось важливіше, ніж матеріальне забезпечення, — професійність, досвід та ідеї. Можна мати потужне обладнання, але не мати ідей. Звісно, найкраще, коли є і перше, і друге. Але зараз доводиться шукати рішення, виходячи з реальної ситуації, тому часто українські науковці проводять дослідження спільно з європейськими на основі технічної бази їхніх університетів. 

Чи можливий університет без науки?

Наука — це таке ж тіло університету, як і освіта. На жаль, у нас є заклади вищої освіти, які асоціюють себе з університетами, але не мають науки. Відповідно до європейської чи американської класифікації, це коледжі. Хоча… уже навіть у коледжах США є потужна наука. Під час візиту в один з них я запитав адміністрацію: навіщо їм наукові лабораторії, якщо навіть немає магістратури? На що вони слушно відповіли, мовляв, якщо ми не матимемо лабораторій ще на бакалавраті, то наші студенти ніколи не стануть магістрами. 

Але повернуся до українських університетів. Позитивом є те, що ми потрапляємо в міжнародні наукові рейтинги, а отже, все ж намагаємося грати за правилами. Звісно, на тлі університетів тої-таки Центральної Європи наші показники є доволі скромними, але завжди потрібно пам’ятати, коли ми стартували. Утім, я переконаний, що за динамікою ми навіть випереджаємо багато університетів ЄС. За відносно короткий термін ми вийшли на показники, до яких європейські університети йшли набагато довше.

Ви багато говорили про наукові школи. Чи вважаєте, що майбутнє науки саме за науковими спільнотами?

Скоріш за все — так. Але, щоб формувалися наукові спільноти, потрібне активне спілкування науковців із різних університетів. Сьогодні ж навіть науковці факультетів одного університету практично не взаємодіють. Існує рада ректорів, але з різних причин вона тільки набирає ту ефективну форму і зміст, яка притаманна, скажімо, університетам Центральної Європи

Часто через прогалини в комунікації наші університети дублюють роботу один одного, тоді як можна було акумулювати знання, ідеї, матеріальні зусилля і отримати від такої синергії більше результатів. Для цього мають формуватися міжуніверситетські наукові спільноти. Якщо спілкування буде замкнене в університетському стабільному колі, науковці не розумітимуть, що діється в науковому світі, що на часі, які ідеї працюють, а що застаріло. А це стає причиною псевдонауки.

Але перш ніж формувати наукові спільноти, нам слід збагнути, що таке культура спілкування та слухання. Мені дуже подобається підхід американських науковців, які уважно слухають навіть тих, із ким не погоджуються або думки яких вважають нісенітницею. Вони переконані, що будь-яка теза, думка важлива і може наштовхнути на якусь важливу ідею. Нам цього потрібно вчитися. 

Чи спілкуються між собою українські ректори?

Існує рада ректорів, але з різних причин вона не має тої ефективної форми і змісту, що, скажімо, в університетів Центральної Європи. Там ректори аналізують проблемні досвіди своїх університетів, спільно напрацьовують ідеї для законопроєктів і передають їх «нагору». Ось така співпраця ректорів має сенс.

А ще ректори українських університетів відповідають за все: від фінансових питань до освітнього процесу. Це проблема для ректора і для університету?

Це проблема кожного керівника. Ректор — це топ-менеджер великого освітнього підприємства, він повинен розуміти всі процеси, які відбуваються в університеті, — це дуже важливо. З іншого боку, важливо делегувати частину завдань. Це дозволить зосередитись не на операційних дрібницях, а на розробці стратегії університету та контролю її реалізації — це головне завдання ректора. 

Інше важливе завдання для топ-менеджера університету — це формувати ядро людей, які генерують ідеї, від яких залежить поступ університету. Природно, що таких людей не може й не має бути багато, але вони вкрай важливі для ректора-лідера. 

Які функції виконує Наглядова рада університету? Хто призначає її членів?

Передовсім робота Наглядової ради спрямована на залучення фінансових ресурсів. Також вона здійснює контроль за діяльністю університету і, одночасно, несе співвідповідальність за успіхи або помилки університету. Рада може впливати на призначення ректора і на його звільнення. Обрання членів Наглядових рад регламентується законом про вищу освіту. Подання формує університет, а затверджує склад ради — його власник, у випадку державних університетів це Міністерство освіти і науки. 

Наш університет вийшов за рамки сприйняття членів Наглядових рад як лише фінансових донорів. Оскільки, як правило, члени рад — це керівники великих підприємств, тобто потужні менеджери, дуже важливим є їхній аналіз щорічного звіту ректора, який визначає ефективність ректора. Також цінним є їхнє іміджеве значення для університету, атмосфера яку вони з собою приносять. Важливою є взаємодія зі студентами, заохочення їх до волонтерства. До слова, зараз ми розглядаємо можливість обрання членами Наглядової ради нашого університету іноземців — відомих постатей, які можуть запропонувати якісно новий погляд на багато важливих питань для університету.

Як справи з автономією в наших університетах? 

Сьогодні ми маємо достатньо багато можливостей, які дозволяють говорити про автономію. Університети природно намагаються цю автономію поглибити. Більшість помилково зводить автономію до фінансових питань, до обмежень, пов’язаних із тендерами. Кожен керівник хоче мати більше можливостей для маневрів. Це притаманно всім державним університетам, які грають за правилами, встановленими державою. Втім, мені здається, що у тих питаннях, які стосуються можливості розвитку освітнього і наукового процесу, ми маємо достатню самостійність і в цьому випадку міністерство є партнером. Чимало здобутків окремих університетів стали можливими завдяки правильному використанню автономії. 

Чи можна сказати, що державні університети мають певну місію Х?

Насправді так! Зовсім не випадково приватні університети здебільшого не пропонують таких напрямів, як «українська мова», «математика», «фізика», «хімія». Для них це збиткові спеціальності. І от державні університети мають місію розвивати ці фінансово невигідні спеціальності, розуміючи, що вони потрібні для розвитку українського суспільства. Це відповідально і далекоглядно. 

Чим є університети для міста, в якому вони розташовані?

Це містотвірні структури, які впливають на його економічне життя. Сьогодні в багатьох обласних центрах університети є найбільшими платниками податків. Навколо них формується величезна соціальна сфера. А оскільки більшість університетів є регіональними, то це вплив не лише на місто, в якому вони розміщені фізично, а й на весь регіон. Заберіть університети з регіонів, і ми дуже швидко побачимо їхній занепад та формування держави за прикладом Аргентини, де ⅔ економічного, соціального, культурного життя країни сформовано навколо столиць та мегаполісів. Тобто це фактично втрата контролю за рештою території в країні. Тому роль університетів значно глибша, ніж лише освітня й наукова.

Чи повинен університет співпрацювати з місцевою громадою, бізнесом?

Однією з місій університету є підтримка регіону, в якому він знаходиться. Щодо Прикарпатського університету, то два тому ми отримали грант від ЄС і створили проектний офіс «Агенти змін». Ми вирішили, що цей офіс працюватиме з об’єднаними територіальними громадами. Спільно ми дослідили, які проблеми мають ОТГ, і почали працювати над рішеннями. Відтак, деякі громади скеровували до нас фахівців із запитом покращити їхні компетенції, а ми вже працювали з цими людьми і пропонували їм навчальні курси. Деякі ОТГ звернулися до університету з проханням допомогти сформувати їхню стратегію розвитку. Ми навіть почали розробляти з громадами спільні проекти, на реалізацію яких вдалося отримати гранти від ЄС — 50-60 тисяч євро. 

З іншого боку, наш університет співпрацює також з бізнесом і пропонує підприємцям, які розуміють роль науки у бізнесі, різноманітні цікаві рішення. Нещодавно у нас закінчився проект з великим підприємством «Івано-Франківськцемент», у результаті якого ми придумали ось що: використовувати шлаки, які з’являються внаслідок спалення вугілля на Бурштинській ТЕС, у цементних сумішах. Таким чином ми, по-перше, вирішуємо екологічну проблему, адже шлаки — це відходи, а, по-друге, забезпечуємо міцність цементу, у той же час економлячи його традиційні складники.

Що має давати молодій людині університетська освіта?

Найперше слід пам’ятати, що нам не вистачить знань, здобутих за час навчання на бакалавраті та магістратурі, для успішної самореалізації впродовж життя. Темп змін такий швидкий, що перебувати у навчальному процесі потрібно завжди. Але саме університетська освіта вчить людину бути гнучкою, швидко перекваліфіковуватися.

Найважливіше, що може дати університет, — це зробити людину носієм ідей, що налаштовується на тривалу працю. Адже розвиток суспільства залежить від людей, що вміють генерувати і реалізовувати прогресивні ідеї. Їх зараз називають агентами змін. І дуже важливо, щоб це були агенти саме змін, а не швидких необдуманих руйнацій старого. Ці два поняття часто плутають. Справжні зміни — це тривалий еволюційний процес, який не може мати швидких результатів. Зауважте, великі реформатори світової історії часто за життя так і не бачили плодів своєї діяльності. Тому ті, хто переконані, що змінити певну систему можна за рік-два, — глибоко помиляються.

Чи є в українському суспільстві попит на якісну вищу освіту?

Роботодавці чудово розуміють, що успіх їхнього підприємства залежить від професійності працівника, котрий на своєму місці ухвалює рішення. Тому ті директори, які планують розвиток своїх підприємств у довгостроковій перспективі, співпрацюють з університетами, допомагають формувати навчальні плани, щоб впливати на якість своїх потенційних працівників. Сьогодні маємо завдання — не формалізувати освіту, а справді допомогти студентам увійти у сферу виробництва і стати професіоналами. До речі, в освічених випускниках українських університетів зацікавлені і європейські держави-сусіди, фонди яких підтримують наших студентів, спонсоруючи стипендії на навчання в Україні. Демократичні країни розуміють, що сусіди мають бути заможні, прогнозовані та дружні до країни, з якою межують. 

Також сьогодні формується досить виразний попит на якісну освіту в абітурієнтів та їхніх батьків. Якщо зовсім недавно диплом про вищу освіту був не більше як формальним традиційним атрибутом молодої людини, то зараз вступники дедалі частіше вимагають від університетів саме якості. Вони йдуть до вишу, щоб отримати добрі знання в обраній спеціальності. А отже, в Україні щораз менше студентів, які «стають у чергу» по диплом. Ми починаємо краще усвідомлювати, що добра освіта — це успіх на все життя. Але є умова. Ця освіта має тривати безперервно, справді упродовж життя. Необхідно це пам’ятати. 

Але чи повинен університет допомагати людині вчитися безперервно упродовж життя? 

Без сумніву, це одна із його місій. Справді добрий університет зацікавлений підтримувати інтелектуальний професійний розвиток особистостей, які хочуть поглиблювати свої знання і бути завжди професійно готовими до нових викликів. Відтак університети повинні пропонувати для таких людей не лише навчальні сертифікатні програми, тренінги, але й заохочувати їх здобувати ще одну вищу освіту. Звісно така освіта має бути гнучкою, з урахуванням потреб людей, котрі працюють. 

Текст Оксана Левантович

Фото Сергій Коровайний

6 10 2021

https://theukrainians.org/ihor-tsependa/?fbclid=IwAR36oWybF4OZvEDB9N7ITf_dpdFHaeBVZ7-N5T9Ajs20ak_AfdhSWCB0kr8