www.ji-magazine.lviv.ua

Катажина Кобилярчик, польська письменниця, репортерка

У львівському видавництві репортажної та документальної літератури «Човен» наприкінці травня побачить світ українською мовою книжка польської репортерки Катажини Кобилярчик «Струп. Іспанія роз’ятрює рани», яка 2020 року стала переможницею Премії ім. Ришарда Капусцінського «За найкращий літературний репортаж».

Через 80 років після закінчення громадянської війни Іспанія все ще не знає, що робити з останками жертв. Минуло чверть століття від смерті генерала Франсіско Франко, і родини врешті наважилися розпочати пошуки убитих рідних. Шукають їх і досі: у придорожніх ровах, засипаних криницях, на полях, у неглибоких спільних могилах.

«Струп» — це оповідь про країну, яка заради майбутнього мала забути своїх примар і якій це не вдалося. Катажина Кобилярчик мандрувала Іспанією — стежками померлих, вбитих, зниклих безвісти. Мучеників та героїв. Жертв та злочинців. Спілкувалася з родинами, які хочуть шукати, і тими, які не бажають роз’ятрювати старих ран.

Reporters публікує один із розділів книжки.

***

Є багато причин, через які так важко дістати тіла з Долини. Одна з них — гроші.

Навесні 2018 року уряд Маріано Рахоя порахував, що ексгумація всіх тіл із Долини полеглих коштувала б тридцять шість мільйонів євро. До цього потрібно додати проведення тестів ДНК, архітектурні перебудови, працевлаштування спеціалістів, відшкодування для родин жертв репресій… Це все могло би коштувати Іспанії навіть двісті тринадцять мільйонів євро.

Опозиція відразу вказала урядові, що вони не подали основної інформації. Скільки коштувала б ексгумація генерала Франко.

Мабуть, Дієґо Мендес до самого кінця не наважився зізнатися генералові, що приготував і для нього могилу. Якщо, звичайно, справді її підготував, а не вигадав усе це.

Це така гарна історія: 1 квітня 1959 року, двадцята річниця Перемоги. Саме закінчилося урочисте відкриття Долини. Чотирьохсоттисячний натовп покидає експланаду перед базилікою, гості також вийшли. Генерал гуляє з архітектором опустілим храмом. Затримуються за головним вівтарем.

— Добре, Мендесе, — каже. — Коли настане той день, і я буду тут, так?

— Все зроблено, мій генерале, — відповідає тихо Мендес, відчуваючи, як усе каміння Нави спадає йому з грудей.

— Це добре, добре, — радіє генерал і вже ніколи, жодним словом, не повертається до цієї теми.

Пабло Лінарес нітрохи не вірить цій гарній історії.

— Це брехня, — каже. — Чув п’ять або шість версій цього анекдоту.

Насправді все відбувалося поспіхом. Та в контроверсіях. Адже Франко не загинув. Помер на лікарняному ліжку після трьох операцій, обплетений дротами з інтубаційною трубкою в горлі.

Тривалий час техніка штучно утримувала його живим, машини фільтрували йому кров, дихали за нього, годували його, зливали сечу. Аж урешті переляканий уряд вирішив, що не можна більше вдавати, ніби вдасться оживити це несвідоме, худе, вимучене, бліде, безволосе тіло, та дозволив від’єднати прилади. Було 19-те, а може, 20 листопада 1975 року.

Помер:
Генерал Франсіско Франко, 83 роки, диктатор. Від септичного шоку після перитоніту, після розриву аневризми гастродуоденальної артерії, після інфаркту під час грипу, під час перебігу хвороби Паркінсона.

Одразу після півночі викликали бальзамувальників.

Увійшли через чорний вхід: Боніфасіо та Антоніо Піґа, батько та син.

Майже місяць були напоготові. Їм повідомили, коли в генерала стався інфаркт. Боніфасіо Піґа був головою кафедри судмедицини й токсикології та одним із найкращих судмедекспертів тодішньої Іспанії. Його батько, дідусь Антоніо, виконав автопсію тіла Кальво-Сотело. Віддавна було відомо, що якщо хтось після смерті і торкатиметься тіла каудильйо, — це буде Піґа.

Тож вони були напоготові. У багажнику «Ситроена» у двох валізах тримали все необхідне. Антоніо так боявся, що хтось вкраде автомобіль, що майже не витягав його з гаража. Просто вмикав іноді двигун, щоб не зіпсувався акумулятор.

Тієї ночі їх викликали до мадридської лікарні Ла-Пас. На столі в порожній залі у відділі реабілітації лежало голе, прикрите тільки рушником, тіло каудильйо. Хоча в офіційних документах завжди датою смерті Франко будуть вказувати 20 листопада, у Антоніо Піґи взагалі не склалося враження, ніби смерть настала якраз перед їхнім прибуттям.

Вийняли нутрощі. Спорожнили череп, рідини тіла замінили п’ятьма літрами розчину формальдегіду, спирту та води.

«Не боячись бути нескромним, я вірю в те, що тіло, яке ми віддали, виглядало краще, ніж те, яке отримали», — розповідав багато років по тому Антоніо Піґа в інтерв’ю для La Vanguardia.

Домовину поклали перед публікою. Народ мав три дні, щоби попрощатися зі своїм вождем. Потім цинкову труну зі скляною шибкою закрили, вмістили її в іншу, дерев’яну, і організували чудовий похорон. День був холодним, на півночі країни в заметілі мерзло кілька осіб. Авґусто Піночет, який прибув на похорон із Чилі, мав тепле сіре пальто, замерзали: Нельсон Рокфеллер, Жискар д’Естен і Хусейн, король Йорданії.

Хоча він ніколи офіційно не сказав, що хотів би бути там похований, хоча взагалі не загинув, лише помер природною смертю, тіло генерала Франсіско Франко, каудильйо Іспанії, привезли до Куельґамуросу, до Долини полеглих, і залишили в могилі розмірами двісті двадцять шість на сто п’ять сантиметрів, і сто шістдесят сантиметрів завглибшки, тільки-но ущільнену свинцем, під плитою завважки півтори тонни, між головним вівтарем та хором. У місці, що традиційно призначене для мучеників і святих.

І лежить він там досі.

Підземна церква переповнена людьми. Автомобілі ледве поміщаються на паркувальному майданчику. Місяць тому новий соціалістичний уряд Педро Санчеса оголосив, що забере тіло диктатора з Долини. Після меси (проповідь була про стать, тому що вулицями Мадрида цього дня проходить Марш рівності) багато людей замість того, щоби рухатися до виходу, ідуть подивитися на генералів гріб. Батьки ведуть туди дітей. Мені хочеться послухати, як їм будуть пояснювати, хто спочиває під тією плитою, але діти не питають. Може, знають. Можливо, їх це не цікавить.

Нарешті приходить жінка зі службового персоналу та ввічливо просить, щоб швидше робили фото і спритно виходили. Інші також хочуть подивитися на плиту.

З іншого боку вівтаря, над могилою Хосе-Антоніо, щохвилі хтось стає у стійці струнко, підносить випростану руку в фалангістському салюті.

— Цей жест не заборонено в Іспанії, — пояснює мені Лінарес. — Його не стигматизує закон.

Виходимо разом із базиліки. На сходах досі лежать пелюстки троянд. Учора тут було весілля.

— Одружувався військовий. Не знаю, чи тобі відомо, але є традиція прикривати іспанським прапором вівтар під час шлюбу. Ченці попросили нареченого, щоби від неї відмовився. Бояться, що їх знову звинуватять в уславленні диктатури. Наші ліві можуть собою пишатися, їм вдалося залякати жменьку старих монахів, — обурюється Пабло Лінарес.

Сидимо в коридорах гостинного дому Долини полеглих. Будівля нагадує монастир — просторі переходи схожі на галереї, що оточують внутрішній двір. Щось у кімнаті, в якій живу, нагадує чернечу келію. Це не випадковість. Перший монастир планували створити власне на цьому місці. Франко не сумнівався, що за Долиною повинні стежити ченці. Вибрав бенедиктинців. Перший настоятель запротестував. Монастир, сказав, розташований надто далеко від базиліки. Ми, ченці, встаємо вночі і проводимо обряд, ходимо до святині кілька разів на добу, також узимку. Це не вдасться. Тому збудували інший монастир, навпроти першого, плечами опертий об скелі Нави. Пробито підземні коридори, тепер ченці — їх тут двадцять два — приїжджають до базиліки ліфтом, не виходячи на денне світло. Тож цю будівлю залишили гостям.

Нинішнім настоятелем Долини полеглих є Сантьяґо Кантера-Монтенеґро. Хоча насправді важко одночасно визначити його функції у монастирі та комплексі. Навіть урядові це не вдається. Сам Кантера називає себе начальником обителі, газети час до часу пишуть про нього як про настоятеля, іноді — як про очільника. Він очолює спільноту, що складається із двадцяти двох братів, відомо тільки, що вони самі його вибрали, але не одноголосно. Йому сорок шість років. У двадцять один рік він був кандидатом до іспанського та європейського уряду від Фаланги. Захистив дисертацію з середньовічної історії і є професором католицького Університету святого Павла в Мадриді. Написав вісімнадцять книжок. У тридцять п’ять років дуже раптово відмовився від мрії про створення сім’ї, університетської кар’єри і вирішив вступити до ордену. Він міркував про трапістів, але вибрав бенедиктинців.

Не зустрічається з пресою. Давніше під час інтерв’ю говорив, що Долина полеглих — унікальне місце, де загиблі з обох сторін конфлікту лежать у спокої, об’єднані перед вічністю. І ще дивується тим, які не розуміють, що тільки в раменах хреста можна досягти прощення і спокою. Тепер не дає інтерв’ю, не зустрічається. Пабло Лінарес говорить, що він втомився від переслідувань, з якими стикається у Долині.

— Долина полеглих — єдине місце на світі, де спочивають померлі з обох сторін братовбивчого конфлікту і де монахи щодня моляться про спокій їхніх душ, — палко повторює Лінарес. — Це найдосконаліший пам’ятник поєднання. Ти помітила, які скульптури в базиліці? Подивись на мечі в їхніх руках. Усі спрямовані донизу.

Це правда. Всі мечі в базиліці напрямлені донизу. Але я ще не бачила церкви, у якій їх було б більше.

«Долину треба підірвати», — сказав кілька років тому баскський сенатор Іньякі Анасаґасті. Цитував Хуана де Ахуріаґерру, політика часів громадянської війни, який багато років провів у франкістській в’язниці, але не погодився скорочувати кари працею в Куельґамуросі. Товариство Лінареса подало на Анасаґасті позов до суду за підбурювання до злочину. Програло. Але показало всім, що не дозволить безкарно ображати El Valle de los Caídos.

На думку Лінареса, базиліка в Долині — один із найбільш переслідуваних храмів у Європі.

— Коли в 2010 році Сапатеро104 заборонив входити спочатку до базиліки, а потім до всієї Долини полеглих, тридцять три місяці це була єдина католицька церква в західному світі, закрита для вірян за рішенням уряду, — наголошує він.

Офіційно причиною закриття був поганий технічний стан будинків. Із вирізьблених фігур у базиліці випадали уламки каміння. Лінарес у це не вірить.

— Тоді ченці почали відправляти богослужіння просто неба, на експланаді під монастирем. У листопаді, серед снігу й на морозі. Люди приїжджали на ті меси зі всієї Іспанії, — пригадує. — Уряд відкликав рішення про закриття Долини.

— Для правих Долина полеглих є пам’ятником, що символізує національне примирення, — говорить Франсіско Феррандіс. — Вони не можуть зрозуміти, чому для когось це місце може бути образливим. Вважають, що хрест над базилікою обіймає своїми раменами полеглих обох сторін конфлікту. Не беруть до уваги того, що всередині поховані диктатор і вождь фашистської партії, що кожного дня там відправляють для них католицькі меси в оточенні франкістської символіки. Багато осіб, які стараються витягти своїх померлих із Долини, наголошують, що не хочуть, щоб ті лежали біля свого вбивці.

У 2011 році Франсіско Феррандіс належав до Комісії експертів, яка на замовлення уряду Хосе Сапатеро упродовж п’яти місяців готувала рапорт у справі майбутнього Долини.
— Ми дійшли висновку: щоби це місце стало прийнятним для всього суспільства, важливо усунути панівні там похоронні порядки, — повідомляє він. — Бо це місце зроблене за франкістським ритуалом: два тіла «керують» іншими — і це тіла Франко та Хосе-Антоніо. Це не можна так залишити. Ми запропонували, щоби тіло Франко, який помер природною смертю і не може бути потрактований як загиблий, ексгумувати й віддати родині. Тіло Хосе-Антоніо, якого розстріляли республіканці, перенести до бічної каплиці, до інших тіл. Ми також хотіли створити на місці інтерпретаційний центр, який би розповідав про контекст будови Долини. І звести пам’ятник або іншу форму вшанування і республіканської сторони конфлікту з 1936 року.

Рапорт закінчили в листопаді 2011 року. У грудні вибори виграла Народна партія, прем’єром став Маріано Рахой. Тож про будь-які зміни в Долині тоді не було й мови.

У травні 2018 року щодо заяви про ексгумацію генерала Франко проголосували в іспанському парламенті. Навіть Народна партія цього разу тільки утрималася від голосування. Остаточне рішення про вживання законних заходів належало, однак, до уряду Рахоя, а той після кількох днів через речника заявив, що «це не дуже добра ідея» і що «немає сенсу відкривати старі рани». «Це давня дискусія, — пояснив речник. — Уже все зроблено. Під час трансформації обидві сторони доклали багато зусиль та таланту, щоб подолати взаємну ворожість і прагнення до конфронтації. На цьому тримається наша зміна політичної системи. Вірю, що останні сорок років були найкращим часом в історії Іспанії. Тому теж вірю, що це не добра ідея, щоби їх відзначати, відкриваючи старі рани».

Проведення ексгумації тіла Франко — одне з перших рішень прем’єра наступного уряду — Педро Санчеса — «зробимо це упродовж місяця», — заявив він у червні 2018 року.

Про всяк випадок рада міста Ферроль, де народився Франко, швидко проголосувала, що не погодиться, щоб тіло диктатора поховали на міському кладовищі.

У відповідь зголосилася Áґуеда. Село біля Саламанки, що було засноване під час однієї з переселенських акцій, ініціатором яких був генерал. Навіть тоді називалась Аґуеда-дель-Каудильйо. Алькальд Ерман Флоріндо оголосив, що охоче поставить у селі невеликий мавзолей і з вдячністю прийме туди тіло Франко.

У квітні 2019 року минуло дев’ять місяців — Франко все ще спить у Долині. І нікуди не збирається.

***

Катажина Кобилярчик — польська письменниця, репортерка. Родом із Нової Гути, східної частини Кракова, де проживає і нині. Про рідні місця написала кілька книжок. Серед найвідоміших — її дебютна повість «Казки з блоку див. Новогутські репортажі» (2009) та найновіший репортаж «Жінки Нової Гути. Цегли, перли та петарди» (2020). У 2002— 2008 роках працювала журналісткою у краківській газеті Dziennik Polski. Також друкувала статті в Gazeta Wyborcza, Tygodnik Powszechny, Polityka та National Geopraphic Traveller.

Авторка двох книг репортажів про Іспанію: «Пил із ландринок. Іспанські фієсти» (2013) та «Струп. Іспанія роз’ятрює рани» (2019). У вересні 2020 року за другу книжку отримала «Кришталеву карту польського репортажу» від міського голови Любліна, а кількома місяцями раніше стала лауреаткою найпрестижнішої польської нагороди за художній репортаж — «Премії імені Ришарда Капусцінського».

Переклала з польської Юлія Семенюк,

літературне редагування Анни-Марії Волосацької.

20 05 2021

https://www.reporters.media/domovyna-zi-sklyanoyu-shybkoyu/