www.ji-magazine.lviv.ua

Станіслав Кульчицький

Чому і навіщо в Україні був влаштований голод у 1932–33 роках? Яким було економічне узалежнення УСРР та яку роль зіграв у цьому штучний голод? Чим він став в Україні – методом «видобування» зерна задля продажу й отримання коштів на «індустріалізацію» чи способом винищення «ідеологічно непідходящих» людей? Про це – у розмові з доктором історичних наук, головним науковим співробітником Інституту історії України НАНУ, професором Станіславом Кульчицьким.

«"НЕЗАЛЕЖНІ" РЕСПУБЛІКИ НЕ МОГЛИ ДРУКУВАТИ ВЛАСНІ ГРОШІ…»

— Пане професоре, як відбувалося економічне узалежнення УСРР від Москви?

— Економічне узалежнення України від російського центру в Москві було не процесом, а результатом встановлення радянської влади. Створена Леніним система влади була двоканальною. Партійна вертикаль із диктаторськими повноваженнями була централізованою і не залежала від виборців. Залежна від неї радянська вертикаль мала всю повноту управлінської влади. Але вона у кожній своїй ланці цілком залежала від партійних органів. Тому вожді партії-монополіста мали можливість будувати країну в облудному вигляді федерації незалежних, а з 1923 року – союзних республік. Насправді ця країна була не менш централізованою, ніж дореволюційна Російська імперія.

Уся повнота державної влади зосереджувалася в політбюро ЦК. Після смерті родоначальника цієї конструкції в політбюро ЦК розгорнулася боротьба за одноосібну владу. У 1928 році переможцем став Іосиф Сталін. У його руках зосередилася безмежна влада.

Володимир Винниченко, який побував у Москві і в тодішній столиці радянської України Харкові 1920 року, позбавився ілюзій, породжених більшовицькою пропагандою. Він переконався, що сутність ленінської системи влади є протилежною її зовнішній формі. Повернувшись у Західну Європу, він розповідав своїм однодумцям: «Політика абсолютного централізму керівників революції злила не тільки державну самостійність України, але й навіть її самодіяльність нанівець. Тут все, що можна, централізовано. Особливо у сфері економіки. Промисловість, транспорт, робітничий ринок, продовольча справа, фінанси – усе це залізними дротами прикуто до московського центру, звідки дають і накази, і директиви».

— Чи мала УСРР автономний бюджет?

— Тут варто детальніше розглянути економічну систему, в якій Україна загрузла, немов комаха в бурштині. Поняття автономного бюджету в господарському праві було відсутнє через той очевидний факт, що «незалежні», а з утворенням у 1923 році Радянського Союзу союзні республіки не могли друкувати власні гроші. Друкарський верстат знаходився у Москві. Через це радянські бюджети поділялися на три частини: російський, що після утворення СРСР став загальносоюзним, республіканські і місцеві. Податок з прибутку підприємств та організацій і податок на заробітну плату їхніх працівників фактично були відрахуваннями, які встановлювала держава.

3 копійки. СРСР. 1932 рік. На монеті – всюдисущі в радянській символіці колоски.

3 рублі. СРСР. 1925 рік

У 1928 році СРСР відмовився від нової економічної політики. Наслідком стала, зокрема, заборона приватного підприємництва. Відбулася реконструкція всієї системи вилучень у бюджет. Починаючи з 1930 року, підприємства й організації почали вносити в дохід держави відрахування від прибутку, пов’язані з результатами їхньої господарської діяльності. І так званий податок з обороту, походження якого пов’язувалося переважно з перерозподільчою функцією ціни. Податок з обороту акумулював доходи, одержані державою через продаж працівникам міста і села товарів за цінами вище вартості. Він став найважливішим ресурсом державного бюджету. У 1930 році в загальносоюзний, республіканський і місцеві бюджети надійшло від податку з обороту в межах Радянського Союзу вісім мільярдів рублів. У 1934 році – 38 мільярдів, а в 1937 році – 76 мільярдів рублів.

— Яку частину податків на той час відправляли з українських об’єктів до Москви?

— Статистики національних республік фіксували доходи і витрати республіканського і місцевого бюджетів. А щоб визначити доходи і витрати з загальносоюзного бюджету з території України, потрібно було вдатися до складних обрахунків. Загальносоюзний бюджет не структурувався за окремими республіками, хоч його обсяг багатократно перевищував обсяг республіканського і місцевого бюджетів.

З 1921 року в Україні були утворені трести. Уся «націоналізована» промисловість почала трестуватися. Трест «Південьсталь», до якого ввійшла вся металургійна промисловість, «Хімвугілля», «Південнорудний трест» були підпорядковані Вищій раді народного господарства СРСР. А от «Український борошномельний трест», «Шкіртрест», «Тютюнтрест» та деякі інші підпорядковувались Українській раді народного господарства. Трести дрібної промисловості були підпорядковані губернським радам народного господарства. Трести великої промисловості підпорядковувалися Москві ще до утворення Радянського Союзу.

Поштова марка. «Тютюнтрест України. Управління в Харкові».

«КОРДОНИ МІЖ РЕСПУБЛІКАМИ НЕ ВІДРІЗНЯЛИСЯ ВІД МЕЖ ОБЛАСТЕЙ РФ…»

— Чи мала УСРР в 1920-ті роки власні, «несоюзні» заводи, фабрики?

— У загальносоюзному підпорядкуванні опинилася вся велика промисловість України. Дрібна і кооперативна промисловість залишалася в підпорядкуванні республіканських і обласних органів влади. Здебільшого це були об’єкти легкої та харчової промисловості. Відрахування і податки, окрім податку з обороту, з підприємств республіканського і місцевого значення залишалися в Україні. Об’єкти загальносоюзного підпорядкування всі відрахування і податки передавали до загальносоюзного бюджету.

Пуск домни Краматорського металургійного заводу

— Отже, Україна була сировинним придатком Росії?

— Така постановка питання передбачає, що в Кремлі розглядали Україну і Росію як окремі території. Першу з них нібито треба було обмежувати в економічному розвитку, а другу – розвивати за рахунок першої. Однак насправді кордони між республіками не відрізнялися від меж областей Російської Федерації. А населенню Росії не надавалися будь-які економічні переваги за рахунок населення інших союзних республік. Громадяни тоталітарної країни, незалежно від національності, мусили віддавати максимум ресурсів «у фонд індустріалізації», щоб у короткий термін створити високорозвинуту промисловість, здатну постачати Червоній армії всі види озброєння.

— Але ж хоча росіян визискували економічно на рівні з іншими народами, їхнє політичне становище було набагато легшим?

— Так, під політичним кутом зору неросійські народи перебували під особливо жорстким державним пресингом. Утім національна політика вождів ВКП(б) підпорядковувалася їхній економічній політиці. Вона мала на меті забезпечити стабільність державного устрою, упередити будь-які спроби підірвати тоталітарний устрій, у тому числі й передусім з боку народів, які здобули національну державність під час розпаду Російської імперії. У національних республіках здійснювалася політика коренізації, спрямована на підтримку місцевих мов та культур і «втягнення місцевих людей» (це вираз Іосифа Сталіна) в адміністративні структури влади. Ця політика, як і побудова Радянського Союзу у вигляді федерації «братніх республік» на чолі з «першою серед рівних» – Росією, покликана була загальмувати визвольні тенденції у народів, які усвідомлювали свій пригноблений стан.

В Україні та сусідній з нею Кубані з переважно українським населенням курс на українізацію сприяв розвитку національних культур і посилював визвольні настрої. Розуміючи це, Сталін поділяв українізацію на «більшовицьку» і «петлюрівську». Сприяючи заходам коренізації влади, він одночасно розгорнув кампанію превентивних репресій, не зупиняючись у 1932–33 роках навіть перед терором голодом. Репресії мали на меті запобігти повстанням, що їх викликала грабіжницька політика Кремля на селі.

«ЗАБЕЗПЕЧИТИ АРМІЮ ЗБРОЄЮ З МЕТОЮ АГРЕСИВНОЇ ЗОВНІШНЬОЇ ПОЛІТИКИ…»

— Відомо, що голод на початку 1930-х був загалом по всій «Країні Рад». Чим вирізнялася ситуація в Україні?

— В Україні та на Кубані жертви були 10-15-кратно більші, ніж загалом по Союзу. Щоби зрозуміти глибинні причини загальносоюзного голоду і Голодомору в Україні й на Кубані, потрібно зосередитися на закономірностях будівництва спотвореного світу, який російські більшовики називали соціалізмом.

Націоналізацією «командних висот» економіки, яка почалася з 1918 року, Радянська держава взяла на себе зобов’язання не тільки виплачувати заробітну плату задіяним у ній працівникам, а й «отоварювати» її продовольством. І його доводилося купувати на ринку в селян. Утім «націоналізована» промисловість занепадала, і держава не збиралася – та й не могла – давати за хліб та інше продовольство справедливу компенсацію селянам. Натомість селяни відмовлялися мати справу з державою на вкрай невигідних умовах. Реагуючи на це, держава заборонила ринкову торгівлю хлібом як «спекулятивну». Наркомат продовольства і створювані профспілками «продовольчі загони» робітників за сприяння сільських «комітетів бідноти», а в разі необхідності – і військ, почали вилучати хліб у потрібних їм кількостях без еквівалентного товарного покриття.

Уже з осені 1918 року хлібозаготівельники почали накладати на селян обов’язкові завдання, розверстуючи їх по губерніях, повітах, волостях і селах. Ця практика була узаконена урядовим декретом у січні 1919 року – «Про хлібну і фуражну розверстку». Надалі розверстка поширилася і на інші види продовольства. Продрозверстка не була податком, оскільки не прив’язувалася до обсягу виробленої продукції у певному відсотку. Величина її визначалася потребами держави у продовольстві. Безвідносно до потреб самого селянства. Отже, продрозверстка була реквізицією.

— Тобто «узаконеним грабунком». На цьому ж не зупинилися?

— Коли селяни пересвідчилися, що держава забирає геть усе, вони стали втрачати інтерес до праці. Посівні площі скорочувалися. Одержана від поміщиків земля стояла пусткою. Почали голодувати як міські споживачі, так і самі селяни.

Прагнучи нагодувати армію і робітничий клас, держава реквізувала запаси, якими селяни розраховували харчуватися до нового врожаю. Лєнін зробив спробу боротися зі скороченням посівних площ доповненням продовольчої розверстки посівною. У 1920 році Восьмий всеросійський з’їзд рад прийняв закон про утворення Центрпосівкому з мережею низових органів – від губернських до волосних. Практика будівництва комуносоціалізму ґрунтувалася на запереченні законів ринкової економіки. Вона відсувала країну в епоху, коли поміщик давав «уроки» на працю своїм кріпакам. Центрпосівком міг змусити селян виконати обов’язкові завдання у весняній посівній кампанії 1921 року, але змушувати їх щоденно доглядати за майбутнім врожаєм, який їм не дістався б, держава не могла.

Тому Лєнін зупинився, запобігаючи економічному колапсу. У березні 1921 року вождь більшовиків замінив конфіскаційну продрозверстку натуральним продовольчим податком і перейшов до нової економічної політики.

Радянський плакат «Ударна робота забезпечить місто хлібом, колгоспи машинами»

— Чим відрізнявся лєнінський комуністичний штурм 1918–1920 років від сталінського штурму 1930–1932 років?

— Під час першого штурму вожді більшовиків експропріювали поміщиків і буржуазію, користуючись підтримкою народних низів. Тому вони здобули перемогу в громадянській війні і привласнили «командні висоти» економіки – під симулякром загальнонародної власності.

Під час другого штурму вожді експропріювали засоби виробництва у десятків мільйонів селян, ремісників, кустарів і торгівців, привласнивши їх під симулякром колгоспно-кооперативної власності.

Будівники комуносоціалізму в часи Лєніна використали ресурси «командних висот» економіки і конфіскаційну продрозверстку насамперед для розбудови багатомільйонної армії. Будівники комуносоціалізму в часи Сталіна використовували ці ж методи мобілізації ресурсів для індустріалізації країни, покликаної забезпечити армію зброєю з метою здійснення агресивної зовнішньої політики.

Казарма Червоної армії. 1931 рік.

— Інакше кажучи, щоби прогодувати й озброїти величезну армію, потрібно було багато «дармового» хліба і покірної «робочої сили»…

— Так. Сталін мав намір здійснити колективізацію сільського господарства у вигляді комунізації, тобто цілковитого позбавлення селян приватної власності на засоби виробництва. У відповідь на спроби держави відібрати у селян присадибні господарства у лютому-березні 1930 року піднялася небачена хвиля селянського протесту. Сталін негайно відмовився від насадження комун. Провину за викривлення «лінії партії» він поклав на низовий партійно-радянський апарат. Виправдовуючись у закритому листі до партійних організацій, він відверто охарактеризував небезпеку, яка загрожувала державі: «Якби не були тоді негайно вжиті заходи проти викривлень партлінії, ми мали б тепер широку хвилю селянських повстань. Добра половина наших низових працівників була б перебита селянами, була б зірвана сівба, було б підірване колгоспне будівництво, був би поставлений під загрозу наш внутрішній і зовнішній стан».

«СЕЛЯНАМ ДАЛИ РИБУ, КРУПИ ТА ІНШІ ПРОДУКТИ…»

— На сьогодні загальновідомо, що повстання таки були, і в них особливу роль відіграли українські селяни…

— У березні 1930 року в УСРР відбулося 2945 селянських виступів. У Центральній Чорноземній області – 732, на Нижній Волзі – 203. Селяни, і в першу чергу українські, відвоювали у влади присадибне господарство, тобто забезпечили собі певну частку економічної незалежності від держави. До кінця 1932 року в країні утвердилася сільськогосподарська артіль – «дволикий Янус». Одним ликом вона була обернена до економіки, яка функціонувала завдяки директивам. Іншим ликом вона оберталася до ринкової економіки, яка функціонувала завдяки природній мотивації виробника. Артільна форма колгоспу вимагала наявності товарно-грошових відносин, причому не тільки в обмеженому колі сільськогосподарського виробництва, а й в усій економіці.

Сталін заявив на партійному з’їзді, що завдяки створенню колгоспного ладу зернова проблема успішно розв’язується. Держава здобула можливість брати на себе стільки колгоспної продукції, скільки вважала за потрібне, за допомогою техніки створюваних машинно-тракторних станцій – МТС. Прямо з колгоспних ланів обмолочений врожай відвозили на елеватори.

Однак наслідки продрозверстки 1930–32 років були такими ж руйнівними, як у 1919–20 роках. Селян можна було змусити працювати на державу за «паперові» трудодні, але в колгоспі вони лише імітували працю, зосереджуючи трудові зусилля на відвойованому у держави присадибному господарстві, яке рятувало від голоду.

«Трудова марка "1 трудодень"»

Катастрофа, приховувана за переможними реляціями про введення в дію новобудов першої п’ятирічки, неухильно назрівала. У дедалі зростаючому темпі збільшувалися втрати врожаю, спричинені абсолютною відсутністю турботи колгоспників за стан посівів. У липні 1932 року на партконференції в Харкові Станіслав Косіор оцінив втрати врожаю 1931 року в 150 мільйонів пудів. А Микола Скрипник – до 200 мільйонів пудів. Ці цифри давали уявлення про масштаб втрат – до половини річного продовольчого фонду сільського населення, яке становило 24 мільйони осіб.

Істотно більші втрати врожаю 1932 року ніхто в цифрах не оцінював. Урожай гинув – переважно від бур’янів. Способи боротьби з ними були елементарними, але не використовувалися. Бо колгоспники не бажали працювати на державу задарма.

Держава надолужувала своє за рахунок «споживчої норми колгоспника». За свідченням Станіслава Косіора, половина українських колгоспників у 1931 році не одержала на трудодні абсолютно нічого. Цілий рік люди працювали безплатно, здобуваючи засоби існування з присадибних ділянок, де вирощували картоплю і городину.

Дефіцит хліба у розпорядженні держави призводив до запровадження централізованого постачання по картках цілих категорій міського населення.

Хлібна картка. Херсон. 1931 рік.

— А чим ще загрожувало державі зменшення урожаю?

— Скороченням експорту зерна і, відповідно, валютних надходжень. Загроза неповернення іноземних короткострокових кредитів могла обернутися конфіскацією закордонної власності за судовими позовами. До речі, довгострокові позики були недоступні, бо більшовицький уряд не визнав дореволюційних боргів Російської імперії. Сталін змушений був скоротити капіталовкладення у важку промисловість, потрібну для розбудови армії. Щоби здобути валюту для платежів по векселях, уряд розпочав продаж унікальних творів світового мистецтва з державних музеїв.

— Невже ніхто в керівництві СРСР не додумався змінити таку політику щодо селянства, повернути їм мотивацію до праці і таким чином підвищити врожаї?

— Деякі керівники партії наполягали на заміні продрозверстки продовольчим податком. Про обсяг податку селяни знали б ще до сівби. А тому всі втрати врожаю припали б уже на них, а не на державу. Зміна формули хлібозаготівель змусила б їх працювати в полі з повною віддачею. Однак Сталін не бажав визнати, що врожай є власністю селян, а не держави.

Наслідком провалу хлібозаготівель з урожаю 1931 року став голод у багатьох регіонах СРСР. Найтяжче становище склалося в Україні, де в першій половині 1932 року загинули від голоду десятки тисяч громадян, переважно в селах. Це був результат підвищених зобов’язань із хлібозаготівлі, які Сталін утверджував для України у 1930–31 роках. Неможливо документально довести, чим були викликані особливо тяжкі хлібозаготівельні плани для цього регіону, у порівнянні з попередніми роками. Проте не підлягає сумніву, що це була відповідь мстивого генсека на особливу повстанську активність українських селян у 1930 році.

— Як радвлада виходила зі скрутного становища в час посівної кампанії?

— Рятуючи посівну кампанію 1932 року, уряд зняв з експорту невеликі партії хліба і закупив у Китаї, Персії та Канаді 9,5 мільйона пудів зерна. Селянам, які виїхали по продовольство з України в сусідні республіки, дозволили привезти його додому. За розпорядженням Кремля, до надання продовольчої допомоги голодуючим долучилися трести загальносоюзного підпорядкування, здебільшого розташовані в самій Україні. Після цього селяни почали одержувати рибу, крупи та інші продукти.

«ВИРАЗ "СОКРУШИТЄЛЬНИЙ УДАР" НЕ КОНКРЕТИЗУВАВСЯ…»

— Це ще не був Голодомор?

— Голод першої половини 1932 року в Україні був штучним у розумінні того, що його спричинили «гумовою» продрозверсткою. Але у Кремля не було наміру знищити вагому кількість селян, які незадовільно працювали на колгоспних полях. Урожай 1932 року теж збирали методами продрозверстки. Це обумовило цілковитий провал хлібозаготівельної політики в усіх зерновиробляючих регіонах СРСР. Особливо гостро ситуація восени 1932 року склалася, знову ж таки, в Україні.

Час від часу Сталіну клали на робочий стіл дані виконання планів осінньої сівби та хлібозаготівель і зведення чекістів про протидію хлібозаготівлям з боку не тільки колгоспників, але й низового компартійно-радянського апарату. Ще в червні 1932 року голова Всеукраїнського центрального виконавчого комітету Григорій Петровський і голова українського Раднаркому Влас Чубар попередили генсека, що голодуючі селяни зніматимуть недозрілий хліб і почнуть приховувати колгоспний урожай від держави.

Реагуючи на ці попередження, Сталін ініціював 7 серпня урядову постанову «Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації та зміцнення суспільної (соціалістичної) власності». Судовою репресію для порушників цієї постанови обиралася «вища міра соціального захисту» – розстріл із конфіскацією майна. А «за пом’якшуючих обставин» – позбавлення волі на строк не менше 10 років.

«Закон про 5 колосків». 7 серпня 1932 рік.

Услід за цією постановою генсек надіслав у головні зерновиробляючі регіони «надзвичайні хлібозаготівельні комісії». В Україні таку комісію очолив голова Раднаркому СРСР В’ячеслав Молотов. На Північному Кавказі – секретар ЦК ВКП(б) Лазар Каганович. У Нижньо-Волзькому краї – секретар ЦК ВКП(б) Павло Постишев. 27 листопада Сталін скликав об’єднане засідання політбюро Центрального комітету і президії Центральної контрольної комісії ВКП(б) для розгляду питання про керівних діячів російського уряду О. Смірнова, В. Толмачова і М. Ейсмонта, які розглядали генеральну лінію ЦК ВКП(б) в її сталінському виконанні як загрозливу для партії та країни. Заперечуючи особисту відповідальність, генсек звинуватив у провалі хлібозаготівель «антирадянські елементи, які просочилися в колгоспи з метою організації шкідництва і саботажу». «Було б нерозумно, – далі підкреслив Сталін, – якби комуністи, виходячи з того, що колгоспи є соціалістичною формою господарства, не відповіли б на удар цих окремих колгоспників і колгоспів нищівним ударом».

— А що це мало бути?

— Вираз «нищівний удар» – «сокрушительный удар» не конкретизувався. Сталін назвав тільки напрям «удару»: регіони, до яких рішенням ЦК ВКП(б) були надіслані надзвичайні хлібозаготівельні комісії. Були названі і конкретні вороги: в Україні – «петлюрівці», на Північному Кавказі – «білогвардійці». «Вибиваючи» хліб, комісії користувалися місцевими апаратами – партійним, радянським і чекістським. Обов’язкові до виконання розпорядження оприлюднювалися від імені місцевих органів влади. У ЗМІ широко висвітлювали «боротьбу із саботажем праці на колгоспних полях» і «протидію хлібозаготівлям».

Особливо популярними були сюжети про знахідки в колгоспах «чорних комор», тобто прихованих від державного обліку запасів зерна. А також про знайдені на селянських подвір’ях ями з прихованим зерном. Так влада вбивала клин між виробниками хліба і напівголодними споживачами в місті.

Під диктовку комісії Молотова були ухвалені постанови ЦК КП(б)У від 18 листопада і Раднаркому УСРР від 20 листопада з однаковою назвою: «Про заходи до посилення хлібозаготівель». Місцеві органи влади зобов’язувалися «організувати вилучення в окремих колгоспників та одноосібників хліба, розкраденого в колгоспах і радгоспах під час збирання, молотьби, перевозу до комор, на засипні пункти тощо». Отже, держава санкціонувала масові обшуки з негайною конфіскацією наявних запасів зерна. Колгоспники та «одноосібники» повинні були відповідати за «борги» колгоспу, району – продукцією, вирощеною у власному господарстві. У постановах містився зловісний пункт про натуральне штрафування «боржників» м’ясом і картоплею.

З ініціативи Кагановича на Кубані з’явився новий вид репресування: занесення сіл і станиць, які не могли розрахуватися з державою по хлібозаготівлях, на «чорну дошку». 8 грудня 1932 року Косіор доповів Сталіну, що в республіці занесено на чорну дошку до 400 сіл. Італійські дипломати доповіли своєму посольству в Москві суть постанови про «чорні дошки», яка не була оприлюднена в газетах: «ізоляція селян, поєднана із вилученням у якості натурального штрафування усіх харчових продуктів».

В останні місяці 1932 року в «чорнодошкових» селах і станицях відпрацьовувався механізм сталінського «сокрушитєльного удара», який в перші місяці 1933 року поширився на всю територію України й Кубані.

Перелік сіл, занесених на «чорну дошку»

— Невже це все робили для того, щоб поповнити валютні запаси країни?

— Як показали наступні події, мета сталінського удару полягала у створенні в сільській місцевості продовольчої пустки посеред зими шляхом конфіскації всіх продуктів з особистих господарств, запасів до наступного врожаю.

Через кілька тижнів після здійснення цієї каральної акції держава виступала вже в ролі рятівниці голодуючих регіонів, надаючи їм допомогу продовольством, фуражем і насінням для весняної посівної кампанії. Продовольчу допомогу тим, хто зберігав фізичну здатність працювати, організовували через колгоспи і радгоспи. Ті, хто працювати вже не міг, гинули голодною смертю в своїх оселях. Гинули мільйонами…

Спрямований проти України і Кубані терор голодом збігся в часі з постановою Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) від 19 січня 1933 року «Про обов’язкову поставку зерна державі колгоспами та одноосібними господарствами». Суть її полягала у визнанні державою права власності селян на продукцію, яку вони виробляли. Цією постановою Сталін припиняв довільні реквізиції зерна і переходив, як і Лєнін у березні 1921 року, до натурального продовольчого податку. Збіг у часі цієї постанови з організованим в Україні і на Кубані сталінським «сокрушитєльним ударом» доводить, що метою Кремля були не хлібозаготівлі, а фізичне нищення голодом українських селян. І це робили для того, щоб запобігти масовим повстанням під гаслами відродження Української Народної Республіки.

ДЛЯ ДОВІДКИ

Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ (84 роки) – історик, доктор історичних наук, головний науковий співробітник, завідувач відділу історії України 20-30-х рр. ХХ ст. Інституту історії України НAН України.

Випускник історичного факультету Одеського університету імені Іллі Мечникова; навчався в аспірантурі Інституту економіки АН УРСР. Кандидат економічних наук (1963), доктор історичних наук (1978), професор (1986), заслужений діяч науки і техніки України (1996), лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (2001).

Працює в інституціях НАН України з 1960 р. Досліджує історію України другої половини ХІХ та ХХ століть, зокрема питання "воєнного комунізму”, нової економічної політики, історії голоду 1921-1923 років в УРСР, Голодомору 1932-1933 років в УРСР, голоду 1946-1947 років в УРСР.

Автор та редактор понад півтори тисячі наукових праць, в тому числі близько 60 монографій, підручників та довідників. Одна з найвідоміших книг – тритомна праця "Червоний виклик. Історія комунізму в Україні від його народження до загибелі” (Київ: Темпора, 2013), визнана “Книгою року – 2014”.

Живе і працює у Києві.

Розмовляла Ярослава МУЗИЧЕНКО

26.11.2021

https://zbruc.eu/node/108964