www.ji-magazine.lviv.ua

Авторка: Богдана Романцова

Сучасна епоха літературної Нобелівки почалася із болісного перезавантаження. У 2018-му з’ясувалося, що режисер Жан-Клод Арно, чоловік членкині нобелівського журі Катаріни Фростенсон, зливає інформацію про лауреатів ще до оголошення і навіть впливає на рішення комітету через свою дружину. Невдовзі оприявнились і подробиці сексуальних скандалів, центром яких був Арно. 8 із 18 членів комітету, включно із секретарем Сарою Даніус, відмовилися від посад. Тож рік довелося пропустити, журі — змінити та оголосити про глобальну зміну курсу головної літературної нагороди.

Позаторік новий секретар журі Андре Олссон пообіцяв читачам поступовий відхід від чоловічої білої європейської літератури у бік жіночого письма і культурного розмаїття. А втім, коли цьогоріч оголосили ім’я нового лауреата, чимало глядачів прямої трансляції намагалися розібратися, «хто такий цей Абдулразак Ґурна». hromadske з’ясувало.

Премія 2021-го — з одного боку, геть неочікувана, а з іншого, — саме така, якої варто було сподіватися. Неочікувана насамперед для українського читача, бо ми із подивом виявили в себе чергову білу пляму неперекладених текстів і невідомих у нас письменників, які насправді формують сучасну літературну мапу світу. А очікувана — бо в часи нових загроз шукаємо опертя та моральних авторитетів, й англомовний романіст Абдулразак Ґурна, що народився у Танзанії, точно на таку роль надається. «За його безкомпромісне та співчутливе занурення у наслідки колоніалізму та долю біженців у прірві між культурами та континентами», — так пишуть про лауреата на сайті Нобелівської премії.

Пояснюючи вибір, секретар премії Андре Олссен повторив слово «(пост)колоніалізм» разів зо десять у різних контекстах. І справді, якщо обирати людину, яка втілює етичний погляд на сучасний глобалізований світ, то Абдулразак — один із найкращих претендентів. Народився Ґурна у Занзібарі, його рідна мова — суахілі, однак у 18 років юнак був змушений переїхати як біженець у Британію. Дебютував у прозі вже англійською. Кілька його текстів присвячено темі біженства та ностальгії за втраченим домом, зокрема «Насолоджуючись тишею» («Admiring Silence»), «Біля моря» («By the Sea»). 

Складна сконструйована ідентичність, перервана тяглість, пошук притулку, плинність й ненадійність спогадів — постійні мотиви усіх десяти романів Ґурни. Головна редакторка лондонського видавництва Bloomsbury Publishing Александра Прінґл, розповідаючи про прозу Ґурни, згадує яскравий образ із його роману «Біля моря»: біженець в аеропорті Гітроу тримає різьблену коробку з ладаном — і це все, що в нього лишилося від минулого життя. Хіба можна вигадати більш точний і конденсований образ спогадів, які намагаємося втримати?

 «Один із найвизначніших постколоніальних авторів», — саме так назвав Ґурну Олссен. «Не менш важливий за Чінуа Ачебе», — стверджує Александра Прінґл. Та не варто трактувати його прозу спрощено ідеологічно: Ґурна не намагається витворити образ ідилічної Африки, яка нібито була раєм на землі, поки туди не прийшла біла людина зі всіма її тягарями. Його Африка цікава саме тим, що поєднує різні культури, є не гомогенною територією, привласненою чужим поглядом (пам’ятаймо принцип «Африка — це не країна!»), а складним конструктом, який годі об’єднати низкою екзотичних означників. 

«До появи мап світ був безмежний. Це мапи надали йому форми та зробили схожим на територію», — пише Ґурна. І в цій фразі варто відчитувати не жах перед новим глобалізованим станом, де з літака світ виглядає як клаптикова ковдра, а радше запрошення подивитися на його батьківщину уважно та з любов’ю; горизонтально, а не згори. До речі, в останньому на сьогодні романі нобеліата «Після життя» («Afterlives») дія також відбувається у східній Африці у часи німецької колонізації.  

Університетська література. Водночас цьогорічна Нобелівська премія, поза всяким сумнівом, продовжує торішню тенденцію віншувати університетську літературу, тобто тексти високої полиці, автори яких не намагаються загравати із широкими читацькими колами. Через похмурий настрій та складність до романів Ґурни добираються чи не насамкінець, коли вже точно прочитано всього Салмана Рушді та Бена Окрі. А втім, є шанс, що цього разу Нобелівська премія не так зіграє роль пам’ятника живій легенді, як зробить романам Ґурни якісну рекламну кампанію. Ретельна продуманість, нерозхристаність оповіді Ґурни проростає із його літературного досвіду: багато років нинішній лауреат викладав літературу в університеті Кента і сьогодні лишається одним із найавторитетніших літературознавців, що досліджують постколоніалізм.

Освоєння нової території. Літературну мапу світу можна уявити як величезну скретч-карту, яку старанно і поступово стирає Нобелівський комітет. Ось дісталися й до східної Африки, яку описує Ґурна. Так, це справді «лагідна літературна експансія», на щастя, без спроб привласнити культуру і помістити у визначені наперед рамки. Ну, і маємо нарешті африканську Нобелівську премію, на яку континент чекав не один десяток років.

Тяглість традиції. Ґурна не відкидає ані європейських авторів минулого, ані сучасників, натомість пропонуючи вести із ними в текстах неквапний діалог. «Dottie» тематично продовжує прозу Тоні Моррісон і Бернардін Еварісто, «Рай» сповнений покликань на «Серце пітьми» Джозефа Конрада. Автор свідомий, хто його літературні батьки, і не боїться писати про них критичні статті та теоретичні дослідження.

Танзанійський письменник Абдулразак Ґурна позує фотографу у своєму будинку в Кентербері, Англія, після новини про присудження йому Нобелівської премії з літератури, 7 жовтня 2021 року

Фото:

AP / Frank Augstein

Посол покоління. Можна сказати, що випадок Ґурни — це нагорода «за себе і за того хлопця», а можливо, навіть правильніше сказати «за себе і за ціле покоління». Якнайкраще це покоління втілює, напевне, прозаїк Салман Рушді: Ґурна не лише досліджує тексти свого колеги, а і є редактором кембридзького «A Companion to Salman Rushdie» (збірка статей і досліджень творчості Рушді — ред.). Та й британські критики раз у раз проводять у рецензіях паралелі між цими авторами. Проте, як зазначила Александра Прінґл, на відміну від Рушді, Ґурна лишався одним із найбільш недооцінених авторів свого покоління: «Він — один із найвизначніших сучасних африканських письменників, і те, що на нього не звертали уваги, мене просто вбивало».  

Активна участь у літературному процесі. Ґурну не назвеш відлюдником у літературі: він не лише читав курси та гостьові лекції в різних європейських університетах, а й протягом тривалого часу був головним редактором журналу сучасної постколоніальної літератури «Wasafiri». Сьогодні це видання лишається майданчиком, де можуть опублікувати свої тексти не лише вже відомі автори, а й молоді письменники — так триває діалог поколінь без спроб витіснити когось на марґінеси історії. У 2006-му Ґурна став членом Королівського літературного товариства, а у 2016-му ввійшов до складу журі Букерівської премії (нагадаймо, що того року нагороду здобув американський прозаїк Пол Бітті за сатиричний роман «Розпродаж») — тож можна стверджувати, що цьогорічний нобеліат давно є важливими членом професійної читацької спільноти Британії.

Попередні нагороди. Попри певне спрощення такого визначення, Букерівську премію досі можна назвати репетицією Нобелівки. Справді, з-поміж авторів, які здобували Букера, чимало потім мали й свого Нобеля (згадати бодай Джона Максвелла Кутзее чи Еліс Манро). Тож те, що найвідоміший на сьогодні роман Абдулразака «Рай» у 1994 роках потрапив у короткі списки Букера, можна було вважати хорошим знаком.

Якість текстів. Нарешті, ці романи просто дуже добре зроблені. Тож не йдеться про нагороду за «правильний» фокус письма, тим паче постколоніальна тема в літературі панує не один десяток років і точно не видається чимось революційним. Просто нагородили доброго письменника, який знає, як писати добрі тексти.

Етичний, але й консервативний поворот Нобелівської премії у літературі — дедалі очевидніший, і саме на це можна було очікувати після вручення нагороди суперечливому австрійцю Петеру Гандке — йому закидають симпатії до сербського диктатора Слободана Мілошевича. До Абдулразака не причепитися — здається, і сам Нобель був би задоволений. Ґурна — це саме той випадок, коли у формулюванні варто було б додати «Своїм життям до себе дорівнявся».  

А що лишається нам? Перекладати хороші тексти, і не лише українською, а й з української. Інакше не бачити нам своєї Нобелівки найближчим часом.

7 10 2021

https://hromadske.ua/posts/bizhenci-vidchaj-i-nostalgiya-hto-takij-abdulrazak-gurna-i-za-sho-vin-otrimav-nobelivsku-premiyu-z-literaturi