Вахтанґ Кебуладзе

Нестерпна повільність культури

Коли культура прагне швидкості вона зраджує сама себе, занепадає, вироджується і зникає. Там, де зникає культура, зникає людина, спочатку в переносному сенсі, потому в прямому

Есей написаний у рамках фокус-теми Українського ПЕН і НВ 2020—2021 «Культура в режимі очікування». Проєкт реалізується за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні

Культура слабка та повільна.

Утім, людині потрібна ця слабкість і ця повільність, адже Ніколай Гартман мав рацію: «Вищі категорії буття та цінностей первинно є слабкішими». Щоби бути дотичним до цих категорій і цінностей, треба мати хист і сміливість бути слабким і повільним. Проте лише так людина стає людиною. Ми є не так homo sapiens, як homo cultus. Перше значення слова «культура» — обробляння. Спочатку обробляння і плекання землі, вирощування на ній зокрема зернових культур, потому плекання себе, турбота про себе в різних формах культури — в релігійних культах, у культурі поведінки тощо.

Естетика переплітається з етикою. Естеза повільно проростає крізь етос. Наші чуття, відчуття і почуття є людськими тією мірою, якою є етичними, наш триб життя є людським тією мірою, якою є естетичним. «Світ може бути виправданий лише як явище естетичне», — вважав Ніцше. Він лише забув додати: «Виправданий нами». І саме таке бачення світу робить нас справжніми людьми, адже, як казав Оскар Вайлд: «Ті, що в прекрасному вбачають бридке, — люди зіпсуті». Морально деградована людина шукає у світі красу, не знаходить її і кричить про порятунок світу: «Лише краса врятує світ», не розуміючи, що волає про порятунок самої себе. Але врятуватися їй не судилося, допоки вона не зрозуміє, що краса — не засіб, а ціль, не припис, а фундаментальна риса світу, побачити яку можна лише крізь чарівні окуляри культури. Етично розвинута людина вбачає красу світу, плекає її, плекає лозу, обробляє ріллю, створює культуру.

Зв’язок із книжкою, текстом, читанням і письмом відтворює в іншому вимірі культури зв’язок із землею, ріллею, колоссям пшениці, виноградною лозою. Поєднує ці виміри культивування, довге повільне плекання. Культивування — реалізація культури. Культивування завжди має бути повільним. Швидкість вбиває культуру, руйнує храми, спалює книжки, виснажує землю, знищує лозу. Для народження тексту потрібний час, так і поле подеколи слід залишати під пар, аби воно дало врожай у наступні роки, так і перші врожаї винограду ніколи не дадуть смачного вина.

На нашій землі нацисти вбивали розумніших за них євреїв — людей книги, а комуністи — заможніших за них українських селян, людей ріллі. Невипадково в той самий час совєтський комуністичний режим знищив найяскравіших українських інтелектуалів і письменників. Українське Розстріляне відродження і Голодомор — два пов’язані між собою аспекти одної трагедії, жахливого злочину. І нацисти, й комуністи знищували культуру як простір людяності, вбивали не тільки інших людей, а людину в самих собі. Дегуманізуючи власні жертви, вони насамперед дегуманізували самих себе, перетворюючись із людей на жахливих потороч, моторошних зомбі, якими керували примарні ідеї, що живились культурою і водночас знищували її. Голокост і Голодомор — це злочини проти людяності не лише тому, що знищили велику кількість людей. Організатори і виконавці цих звірств знищували умови можливості бути людиною. Тому наслідки цих злочинів такі далекосяжні в історії, вони впливають не лише на покоління, які жили під час їх скоєння, а також на їхніх далеких нащадків — на нас і наших дітей.

Культура живиться традицією, а традиція постає повільно

Засаднича темпоральна структура таких злочинів — швидкість, головна емоція — бажання за одним махом вирішити все й назавжди. «Endlösung» — одна з найжахливіших формул в історії людства. Історичний парадокс: великі злочини, що відбуваються дуже швидко, мають тривалий руйнівний ефект. Час спочатку наче стискається, вибухаючи жахливими митями масових катувань і вбивств, аби потому десятиріччями випромінювати згубну радіацію моральної деградації. Злочини комунізму й нацизму, що відбувалися на нашій землі в минулому, кидають довгу історичну тінь, яка падає на нашу сучасність. Якщо ми сьогодні не дамо собі з цим ради, якщо не звільнимося від отруйного впливу «тіні насильства», вона занапастить майбутнє наших дітей. Жахлива катівня «Ізоляція» в Донецьку, яку влаштували російські окупанти та їхні кримінальні посіпаки, один із наслідків цього отруйного впливу. Моторошна символіка цього жаху полягає зокрема в тому, що знавісніли покидьки влаштували цю катівню на території занедбаних цехів колишнього заводу, що дбайливими руками митців і кураторів впродовж років поступово були перетворені на сучасний арт-простір. Культура виникає повільно, знищити її можна притьмом. На місце, де знищено культуру, приходить жах насильства, який випромінюють колишні неспокуті і незасуджені злочини. Жах нашого минулого занапащає нашу сучасність і загрожує нашому майбуттю.

І нам хочеться якомога швидше звільнитися від нього. Це, зрештою, природна риса людини — воліти позбутися чогось травматичного, неприємного, принизливого. Забути й ніколи не згадувати. Та забуття може бути загрозливим, забуття може живити та відроджувати забуті жахи. Забути не означає позбутися. Нащадки злочинців закликають забути їхні злочини. Ці заклики заколисують наше сумління. Мовляв, завжди було так. Люди завжди вбивали людей. І це правда, і це водночас брехня, бо люди, які скоювали масові злочини, знищували людяність як таку, тож втрачали людську подобу. Здається, ми чи не єдиний біологічний вид у цьому світі, в якого немає природних запобіжників, що не дозволяють вбивати представників власного виду. Та, може, саме через цю природну вбогість, що могла би знищити нас, ми створили культуру як запобіжник. Культура — запобіжник насильства, що рятує життя.

Утім, культурні практики, аби не зраджувати власної природи, мають здійснюватися вкрай повільно й обережно. Швидкість згубна для них. Згадаймо «культурні революції» в Совєтському Союзі або в Китаї. З одного боку, ці «культурні» революціонери чи революціонізатори культури займалися масовими вбивствами, з іншого — насаджували несмак і тоталітарний кітч, естетично розбещували людей, створюючи умови для моральної деградації прихильників тоталітарних режимів.

Тоталітарні системи навіть після свого зникнення залишають покоління морально розбещених і естетично примітивних людей, які вимушені жити в тому псевдо-культурному просторі, що вони його успадкували від цих систем. Тому в нашій ситуації декомунізація має означати не лише зміну назв вулиць, не тільки демонтаж пам’ятників таким масовим убивцям, як, скажімо, Ленін і Сталін, і їхнім кривавим посіпакам, а й докорінну трансформацію культурного простору наших селищ і міст, та зрештою — декомунізацію і десовєтизацію свідомості громадян України. І тут виникає небезпечна спокуса зробити це революційно швидко. Але таке поривчасте усунення наслідків тоталітарного знищення культури саме може стати загрозою для культури. Спосіб здійснення культури — не раптова революція, а стала еволюція. Культура живиться традицією, а традиція постає повільно. Перефразовуючи назву твору Северина Боеція «Розрада від філософії», можна сказати, що культура має давати нам розраду. Але розрада від культури має бути повільною. Не спалах гострої чуттєвий насолоди, а тривале занурення у традицію, яка звучить різними голосами, міниться різними образами, вабить і спонукає.

Визначальні риси сучасної культури завжди зумовлені традицією і нашим ставленням до неї, але водночас у них накреслюються наші візії майбутнього. Зрештою, говорити про майбутнє певної культури, суспільства та людської цивілізації загалом не випадає без апеляції до минулого. Культурна традиція постає головним посередником між минулим, теперішнім і майбутнім, об'єднуючи ці темпоральні модуси нашого існування. Так само культурні практики мають поєднувати творчі зусилля сучасників. Утім, було би вкрай наївним уважати культуру лише чимось позитивним, конструктивним і життєдайним. «Культура — це поле боротьби», — стверджує Едвард Саїд, маючи на увазі втілення в культурних практиках боротьби за панування імперій над колоніями. Ця «боротьба за географію» (вираз Саїда) пов’язана з «боротьбою за історію», боротьбою за перемогу власного історичного наративу, який, з одного боку, може легітимувати територіальні зазіхання, а з іншого — створює прийнятний образ бажаного майбутнього.

Усі ці теоретичні розважання набувають у сучасній Україна неабиякої актуальності, втілюючись у конкретні проблеми реалізації культурних практик.

Ці проблеми мають щонайменше два взаємопов'язані засадничі виміри: історико-культурний і соціально-інституційний.

Наша історія — це не струнка послідовність минулих подій, а заплутана констеляція суперечливих наративів. Пам’ять і забуття повсякчас пронизують одне одного. Сенс подій змінюється залежно від того, як ми про них оповідаємо і з якої позиції, з якої історичної дистанції ми це робимо. Магія вигадки пронизує спогади. На тлі цього постає важливе питання про місце і роль зла в історії. Зрілі культури, суспільства та нації повинні мати не лише власний пантеон, а і власний бестіарій. Але як говорити про зло, не романтизуючи його? Хто здатен це зробити? Хто може й мусить увійти в «чумний барак історії»? Водночас замовчування зла також небезпечне. До того ж в історії, а надто в історії культури та мистецтва, зло часто-густо переплетено з добром. В осерді політичного пекла можна знайти справжні шедеври мистецтва, а прекраснодушні творіння подеколи виявляються просто кітчем.

Наше теперішнє та майбуття упосліджує не лише історія злочинів комунізму, а також отримана у спадок від цього злочинного режиму викривлена система соціальних інститутів. І тут перед нами постає дуже важлива та складна задача — реформувати інституції, не знищивши їх. Це треба робити рішуче, щоби не стати заручниками старих інституційних зв’язків, тобто не загрузнути в корупції, але водночас повільно, аби не знищити культурні інститути як такі.

Взаємозв'язок будь-якої імперії з культурою амбівалентний. З одного боку, імперія постачає культурі неабиякі економічні, політичні та соціальні ресурси. З іншого боку — змушує культуру слугувати власним інтересам. Остаточне перетворення культури на служницю імперії знищує саму сутність культури. На тлі цього постають зв’язки культури з соціальними інститутами. Без соціальних інститутів культура безсила. Соціальні інститути ліберально-демократичних суспільств сприяють вільному розвитку культури, натомість тотальна інституалізація культури в тоталітарних і авторитарних суспільствах створює задушливу атмосферу несвободи, в якій культура чахне та згасає. Сучасна українська культура перебуває під постійним тиском збоку кремлівської автократії - найновішої реінкарнації російської імперії, попереднім втіленням якої був тоталітарний Совєтський Сююз. Швидкі дії у такій ситуації можуть бути згубними: як швидке розчинення в імперській культурі агресивного сусіда, так і необережна спроба якнайшвидше звільнитися від її впливу. Нас знову заскочує нестерпна повільність культури.

Всі ці проблеми постають на тлі нової глобальної проблеми — пандемії, що загрожує не лише позбавити нас здоров’я і навіть вбити, а також зруйнувати звичний триб реалізації культурних практик, тобто хоча й не знищити нас фізично як біологічний вид, а втім, унеможливити наше виживання як homo cultus, адже пам’ятаймо, що для нас культура — це рятівник життя.

На тлі пандемії повільність і слабкість культури стає врази помітнішою. Зачиняються концертні зали, театри, музеї та бібліотеки, скасовуються концерти, вистави, виставки та конференції. Університети переходять на дистанційну освіту. Поняття дистанції стає чи не найважливішим у наших культурних і соціальних практиках. Заразом змінюється сам сенс цього поняття.

Ми можемо швидко здолати просторову дистанцію, спілкуючись із людиною з іншого боку планети завдяки інтернет-технологіям. І це безпечно, адже хвороба не передається через екран монітору. Але водночас через карантинні обмеження ми не можемо зустрітися з близькими, що живуть поблизу. Віртуальна зустріч в одному кліку від мене. Реальна зустріч майже неможлива, заборонена, загрозлива. Ми відкладаємо ці зустрічі, ми чекаємо, ми уповільнюємося. Може, в цьому полягає один із прихованих сенсів пандемії - вона змінює наше уявлення про близькість і дистанцію, швидкість і повільність, силу та слабкість.

І тоді по-новому прозвучать слова про те, що культура слабка та повільна, що зрештою вона й не має нікуди поспішати, адже є не так засобом досягнення прагматичних цілей, як способом збереження нас як представників виду homo cultus.

11 03 2021

https://nv.ua/ukr/opinion/kultura-ukrajini-viziya-maybutnogo-novini-ukrajini-50147042.html