www.ji-magazine.lviv.ua

Вікторія Савченко, учасниця проєкту «МІТЄЦ. Реабілітаційний простір»

Вікторія Савченко — учасниця проєкту «МІТЄЦ. Реабілітаційний простір», — про АТО та суспільство. За підтримки  «Українського культурного фонду», 2021 рік.

Який перший імпульс, чим ви керувалися, коли  вирішили поїхати в зону АТО?

У мене взагалі в сім’ї є військові. Коли все це почалося, розійшлася з першим чоловіком, мені запропонували піти в АТО. Cказали, що мене заберуть у військову частину, яка буде під Миколаєвом. Я була в навчальному центрі на Широкому Лані, і все відбулося само собою: приїхали з 93-ї бригади, я як раз лікувалася в шпиталі, і сказали, що набирають медпрацівників. Я виписалась зі шпиталю недолікувавшись, і так потрапила до бригади.

Коли приїхала в 93-ю, повідомили, що наш колектив відправляють в АТО. У мені тітка – військовий юрист, сказала, щоб без наказу, без документів щодо відправлення я не думала їхати, бо потім кінця і краю не зведемо, не докажемо, що ми справді захищали країну в АТО. І це правда. Нашу відправку затримали на два дні, бо я вперлась рогом – «без документально завіреного наказу не піду».

Тобто людина може захищати країну в зоні бойових дій і повернутися в цивільне життя фактично ніким?

На початку людей відправляли просто, а вже в стройовій частині заднім числом документально підтверджували їхню належність до АТО. У чоловіка в підрозділі була ситуація, коли  прилетів снаряд, було четверо поранених, один хлопчик помер. Хлопця треба хоронить, а документів, що він в АТО пішов, немає. Людина мертва, а як, за яких обставин вона померла —  документально підтвердити не можна. Мій чоловік три дні стояв під дверима в штабі, щоб оформили документи на цього хлопця, щоб його батькам зробили хоч якусь виплату.

Повернемося до вашої історії.

Документи я отримала, ми поїхали, спочатку були в тиловому пункті – 60 км від самої зони АТО. Кожного вечора хлопці з розвідки проводили вилазки. В перший день я познайомилася з моїм чоловіком. Почався обстріл, всім команда — в бліндаж, всі одягають броніки, автомати… Сидимо, чекаємо. Заходить мій майбутній чоловік в тапках, в шортах, в тільняжці і каже: «А ти відстрілюватися чим будеш?» Ми вперше в зоні АТО автомат взяли, це ж не на навчання, це — реальність, а магазин до автомату навіть не пристебнули. Хлопці, які там були, вже більш-менш зорієнтувалися, а нас — двоє дівчат, просто сидимо з автоматами, в бронежилетах. Це було моє перше бойове хрещення.

Десь через два тижні, нас відправили на передову під Піски, бо там не вистачало людей. Спочатку стріляють, ти лякаєшся, потім настає такий період, що ти адаптуєшся до вибухів, стрілянини, ти чуєш, що щось просвистіло, розумієш, що снаряд летить не до тебе. Ти вже на слух реагуєш, простіше до вибухів відносишся, і страх, що снаряд тебе накриє, притупляється.

Потім, коли ми звільнилися, було дуже важко відвикнути від цих шумів. Наприклад, сміттєвий бак вигружали, ти чуєш звук — «ба-бах», і на автоматі пригинаєшся і шукаєш, де тобі заховатися, потім вмикаєш мозок і розумієш, що ти не на війні.

В АТО були важкі ситуації, наприклад, привозили поранених, не могли їх реанімувати. Психологічно було важко. Намагаєшся щось зробити, а нічого не виходить, і людини вже немає. Після першого такого пораненого два тижні відходила, були періоди, що мені снилося, як це все проходило. Перші два тижні було дуже важко, потім усе стало буденністю, хоча  переживання накопичувалися.

Взагалі дуже рідко пам’ятаю, що мені сниться, але часто сниться війна. Мій чоловік взагалі воює у сні, декілька разів мені заїхав у носа. Тому потрібна розрядка, щоб поспілкуватися і розповісти про свій воєнний досвід, але ти ж не станеш на роботі розповідати як ти там воював і що у тебе було. Люди послухають, і скажуть: «а чого ти туди пішов?» У нас у більшості таке відношення – «я ж тебе туди не посилав».

Ви відчуваєте, що суспільство відгороджується від людини, яка пройшла війну?

Звісно. Останній рік, що ми читаємо в новинах? АТОшник з Московського моста стрибнув, когось зарізав в сімейних розборках. Це як було з Афганом. Тобто нас виділяють як окрему гілку суспільства, яка може щось зробить негативне. Чоловік влаштовувався на роботу, і вісім місяців не міг знайти її, тому що він – АТОшник. Йому на співбесіді задають питання: як у вас з психікою, з алкоголем, з хворобами? На біржі праці йому взагалі сказали, що у нього посттравматичний синдром. А він каже: «А ви, що – лікар, що ставите мені такий діагноз?» Якщо ти не лікар, яке ти маєш право діагностувати і вішать якийсь ярлик на людину?

З чим ви пов’язуєте таке ставлення суспільства? Це страх перед війною, вина суспільства?..

В більшості – це, як кажуть: «моя хата з краю». Якби це все відбувалося в Києві, тоді, можливо, соціум інакше до цього ставився. В моїй сім’ї, наприклад, таке відношення до цього: «краще б ми були в Росії, та не було б цієї війни». З бабусею і дідусем – це дуже проблематична тема, ми намагаємося за політику і за війну не розмовляти, тому що це призводить до скандалів. Люди, які там не були, не можуть нас зрозуміти.

Справді, дивно, що багато людей не розуміє, що ви захищали наше мирне життя, і що елементарно – вас слід підтримувати. 

А як вони можуть підтримати, якщо вони не розуміють, чого я туди поперлася. Батько каже чоловікові: «Ти ідіот, що пішов в армію, бо в тебе була зарплата тридцять тисяч, ти спокійно міг сидіти в Києві, а поперся на п’ять років в армію і зараз нікому не потрібен». Більшість АТОшників не можуть отримати землю, не можуть отримати деякі виплати. Ми звільнилися з армії, нам повинні були виплатити одноразову грошову компенсацію, 14 діб кожного року АТОшної відпустки. Для держави це копійки, але люди їх не отримують. Ми відслужили чотири роки. За кожен рік нам мусять дати АТОшну відпустку, яку ми не використовували, бо були в армії, на це не було можливостей, тому що була нестача людей. Ми написали запит на військову частину, а там теж є свої юристи, які знають, як відповісти. Нам написали: «Зараз недоцільна витрата коштів в зв’язку з тим, що військова частина знаходиться в зоні ООС і потребує кошти на інше».

Тільки з нашої військової частини звільнилося в травні 2019 року більше 200 людей, і це тільки травень! Кожна людина недоотримала, що вона по закону має право отримати. Так само з землею. Взагалі кожен громадянин України має право на два гектари землі: десять соток під будівництво, 1 га під садівництво – це все прописано в законах України. Тільки більшість людей не хочуть з цим возитися.

Вже рік ми з чоловіком возимося з нашою військовою частиною, два листи відправили і зараз будемо подавати на суд. Я написала, ще десять людей подали в суд, а сорок людей не написали, бо їм прийшла відмова і вони вирішили не заморачуватись.

Як на ваш погляд суспільство мусило б реагувати на учасників бойових дій?

Суспільство не повинно чіпляти певні ярлики: АТОшники,  афганці, чорнобильці. Кажуть, що АТОшник – алкоголик, розбишака, але АТОшник – це частина суспільства. Так, психологічно, люди, які були там, вони відрізняються від суспільства, але вони мають ті самі права. Як виразилися депутати, ми — військова меншість. Мова йшла про волонтерів, добровольців, військовослужбовців, які були в зоні ООС. Ті військовослужбовці, які тут працюють при генеральних штабах, вони нас теж не розуміють. Вони приїхали на місяць, посиділи десь, отримали своє УБД і повернулися назад. Тих же ж, хто пережив війну, брав участь у ній, їх виділяють в групу «військова меншість». Елементарної підтримки немає, поваги теж немає. Коли починаються якісь дискусії, пов’язані з війною, кажуть — я тебе туди не посилав. Це відповідь цивільних людей, з точки зору яких ми нічого не зробили, адже їхнє життя не мінялося – вони як ходили на роботу, так і ходять, гуляли в клубах, так і гуляють. Цивільні люди, які живуть в зоні АТО, в Донецькій і Луганській областях, вони —  вдячні. Рідня тих, хто був на війні, вони переживають разом з ними, а для всіх інших — ми нічого не зробили.

Візьмемо приклад Ізраїлю. Є офіційна ізраїльська армія і є неофіційна, як у нас доброботи і ЗСУ. Виходить, що у них після закінчення служби обовязковим є проходження реабілітації, пенсія, пільги отримав. Період реабілітації триває майже три роки, людина спілкується з психологом, знаходиться в реабілітаційних центрах. Три роки за нею спостерігають і дивляться, як вона повертається в суспільство. А у нас звільнили з армії — пінком під одне місце, і живи собі як хочеш.

Опис проєкту: 

АРТ-ТЕРАПІЯ ВЕТЕРАНІВ АТО / ООС ТА КОЛИШНІХ В’ЯЗНІВ «ДНР / ЛНР»

«МІТЄЦ. РЕАБІЛІТАЦІЙНИЙ ПРОСТІР” — інноваційна програма мистецько-психотерапевтичної реабілітації ветеранів АТО / ООС та колишніх в’язнів «ДНР / ЛНР». Над втіленням його у життя працюють команди двох громадських організацій — «МІТЄЦ» та «Львівський психоаналітичний інститут ментального здоров’я».

Впродовж 9 місяців учасники програми беруть участь у 8 майстер-класах із різних видів мистецтва: графіки, живопису, фотографії, кераміки, колажу, ленд-арту, саунд-арту та перформативного танцю. Майстер-класи проводять провідні українські митці: Олексій Аполлонов, Олена Придувалова, Валерій Мілосердов, Сергій Якунін, Олександр Миловзоров, Катерина Свіргуненко, Альона Мамай, Богдан Мороз та ін. Фінальним акордом проєкту стане створення арт-буку та розробка методики психотерапевтами.

Під час майстер-класів з учасниками програми працюють фахові психотерапевти, психоаналітики. А професійні художники — Сергій Захаров (колишній в’язень «ДНР») та Дмитро Коломойцев (ветеран АТО). Ведуть художні щоденники та фіксують арт-терапевтичний процес.

12 05 2021

https://mitec.ua/lyudi-yaki-tam-ne-buli-ne-mozhut-nas-zrozumiti/