незалежний
культурологічний часопис <Ї> |
 www.ji-magazine.lviv.ua Тарас ЛютийМайстер відстороненостіЗдогад про те, що людина має
всі шанси для народження всередині себе Бога, необов’язково збігається з викличними намаганнями зіп’ястися на місце наймогутнішої істоти. Як знати, може, в ученнях такого штибу насправді криється ключ до умов людського перетворення. Фігура нащадка
низового рицарства Йогана Екгарта дедалі виразніше почала проявлятися на видноколі богословських суперечок в останні десятиліття ХІІІ століття. У ті бентежні часи
градус інтелектуальних змагань
сягав такої гостроти, що заледве
поступався кровопролитним побоїщам. Пов’язавши особисту
долю з орденом домініканців, майбутній
райнський теолог вивчає латину, логіку, натуральну філософію, допоки не стає магістром, або, як прозивали його співвітчизники, Майстром. Він неодноразово викладає в університеті Парижа. Згодом вирушає з відповідальною монастирською місією до Страсбурга. Усе ж найвищі
теоретичні здобутки не
перебороли в ньому поривання
до пошуку прямого зв’язку з
Богом, адже визначальною настановою для нього було взорування на невибагливе життя перших апостолів. Навіть у своїх проповідях Екгарт нерідко послуговується простою, а не вченою
мовою. Як наслідок, зустріч людини з Богом він уподібнює спалаху
іскри, що неминуче веде до посутньої зміни створіння — відмови від тварності.
Щоправда, ця теза спричинила церковні розслідування та звинувачення в єресі. Екгартові думки несистемні
й базуються на протилежностях.
А проте наріжною трудністю цієї доктрини стає неможливість
застосовувати до Бога звичні
позитивні характеристики, як-от Благо, Істина, Єдине. Він-бо перебуває десь поза буттям. Отже, його взагалі
несила пойменувати. Залишалося вдаватися до містичного підходу, приписуваного Діонісію Ареопагіту, говорячи інакше, вжити до нього термін «Ніщо».
Замість приниження, розкриваючи недолугості людського осягання. Зрештою, громаддя висловлювань видається зайвим. Достатньо зазирнути в безодню власного єства й запримітити Бога. Певна річ, не в конкретній природній подобі, а в мислимо схоплюваній сутності, в душі, основу якої становить розумування. Часом
Екгарт означує її як серце. Та людям властиво не бачити підстав своєї розумної
сутності, позаяк здебільшого вони покладаються на зовнішні обставини. Непросто її виокремити, не маючи справу з чимось таким, як фізичний об’єкт. Попри це їй вдається
докорінно впливати на внутрішній світ і протидіяти сум’яттю зовнішніх подразників. Як зазначає дослідник
Курт Флаш, німецький Майстер стверджує, що поява потаємної
події в людському єстві стається безпосередньо. У душі Бог оприявнюється через акт людського
недіяння й прийняття всіх зрушень у цілковитому мовчанні. Тимчасом сам Бог рішуче діє та промовляє. Важливо уникати помислів та образів, які генеруватимуть інтелект, пам’ять і волю. Вони причинно зумовлені,
тоді як душа — ні. Її годі хоч
якось позначити, адже вона — незастиглий відбиток вічного Творця. Лише занурення в непроглядний морок уможливлює з’явище Бога. Наведена драматургія
нагадує стражденне синівство. Але терпіння — не руйнація, а змога витримати величаву присутність Отця. Марно вважати прийняття
безсилою пасивністю, бо це якраз
найвища форма дієвості.
Благодать не оснащує додатковими
властивостями, а обдаровує.
Боже входження нагадує приховане Слово, якого не вхопити фундаментальними студіями. Воно напливає з безодні. Є два розуми: одним послуговуються для оперування в предметному світі, а
другий дотичний до єства душі. Екгарт
переймається другим. Таким чином, Бог виявляється розумовою активністю, що породжує Слово, яким осяває буття істот
цього світу. Так Майстер Екгарт і підходить до ідеї обожнення людини. Вочевидь, на погляд
прискіпливого догматика запропонована
райнським містиком філософія матиме вкрай небезпечний вигляд. Неважко уявити, до чого здатне призвести вчення, згідно з яким людина силкується
вхопити Бога за бороду, воліючи
зрівнятися з ним. Одначе годі помишляти про єдність людини з Богом як суцільне злиття. Ідеться не про набування надприродних властивостей, а про спільнодію. Зійтися в обопільному дійстві допомагає розумове споглядання, відсторонене від усілякої тварності
й речовинності. Людська причетність до Божественного начала позначена
спалахуванням іскринки народжуваного в душі Слова. Суголосність акту промовляння та слухання того таємничого Слова неодмінно усуватиме принципову несумісність обох дієвців. Як тлумачать знавці доктрини Екгарта, згадане поєднання потрібно розглядати не за сутністю, а за принципом співзвучної
дієвості. Ще й досі для
першого-ліпшого сумніваки Екгартове вчення видаватиметься застарілим, ба навіть чудодійним, і головне — геть ні на що
не годящим. А все через надмірну впевненість
у тому, ніби ми повноправні
володарі світу і що скоро не залишиться нічого такого, над чим не вдалося б узяти повного контролю. Відверто кажучи, саме це
й скидається на спробу наділити себе статусом божества за відсутності
жодних на те підстав. Невміння скласти собі ціну є однією
з найбільших людських оман, які доводять
до засліплення. Не залишаючи
в бутті місця для незбагненного, неодмінно позбавиш себе здатності відкривати щось більше за себе. А невміння відсторонитися від предметного оточення невдовзі обернеться замиканням життєсвіту на собі. 24 10 2021 |