незалежний
культурологічний часопис <Ї> |
 www.ji-magazine.lviv.ua Юрій МакаровМонополія«Нас знищують, нас розпинають! Так, щоб уже напевно, з контрольним у
голову!» Жодна притомна людина не зможе ігнорувати такий заклик по допомогу. Я теж не зміг би, якби не знав, що йдеться, власне, про мене й моїх колег: це ми розпинаємо
та стріляємо в потилицю, це від нас треба рятувати добрих людей, та й, що вже там, Україну
загалом. Ні, не плюватимусь
у відповідь, не звинувачуватиму
опонентів у зраді або недостатній просунутості, не зводитиму рахунки. Але вдавати, що нічого не відбувається,
мені також не вдається. Тим паче градус ненависті
перевищує все, що піддається раціональному опису. Схоже, влучили. А йдеться лише про те, що деякі літератори
не пройшли попередню селекцію й не потрапили в подальший тур конкурсу на найголовнішу
премію країни — Національну імені Тараса
Шевченка. Розумієте? Позбавили
премії, не нагородили, обійшли
= вбили, розіп’яли. А ті, хто не пропустив, — відповідно,
кати й убивці. Це не обмовка, це позиція. Пристрасті останніх тижнів навколо «Шевченківки», як її фамільярно називають у колах тих, хто ладен на неї претендувати, у чомусь схожі на драму, в чомусь іноді на трагедію, а в чомусь і на
карикатуру. Дуже просто: за браком інших матеріальних і символічних ознак успіху саме радянська
система відзнак творчих
людей виявляється не просто провідною,
а єдиною гідною того, щоб за неї боротися
не на життя, а на смерть: «заслужений»,
«народний», опціонально
«кавалер ордену», зовсім опціонально
«професор», ну й, звісно, «лавреат». Це там, у великому,
складному, суворому світі
за межами нашої герметичної
бульбашки митці змагаються за продані квитки, за додаткові наклади, за рецензії в провідних виданнях. Тут у нас успіх вважається поступкою попсі, визнання критиків і літературознавців — підступами «чужинців» (цитата), а
конкуренція — змовою масонів проти національної
культури (теж цитата). У бульбашці
обкопався мистецький істеблішмент разом зі співчувальниками. Знову-таки, не
хочу ображати когось
конкретно, йдеться не про персоналії,
а про феномен постколоніальної культури.
«Бульбашківці» пафосно вимагають
визнати їхні заслуги: «Це ми зберегли для вас мову й ідентичність» — і найпарадоксальніше, що це певною мірою
правда. Інша річ, що «ми» виявляється досить розмитим, у ньому опиняються нині живі, до того ж відносно молоді («фертильного віку», — пожартував я в одному інтерв’ю, але мене не зрозуміли)
й давно померлі, бунтівники
й пристосуванці, гнані й функціонери, ну й, найголовніше, генії та творчі одиниці середньої вартості — або,
сказати делікатніше, колишні таланти. Як поєднати в одному хай сто разів умовному таксоні Івана Світличного та Олександра Корнійчука? Василя Стуса й Василя Козаченка? Миколу Вінграновського
та Юрія Смолича? Ліну
Костенко й Олеся Гончара? Так, боротьба
за Україну в рамках дозволеного
— все одно боротьба за Україну,
і в цьому сенсі «Собор» в історії культури стоятиме поруч з «Марусею Чурай», хоча їхня художня
вартість так само відмінна,
як і доля їхніх творців. І
так, Спілка письменників у певний історичний момент стала осередком спротиву, хоча не забуваймо, що на початках повною назвою Народного руху було «Народний Рух України за Перебудову» — чуєте, за ту ще горбачовську «перебудову»! — й у ньому ситуативно об’єдналися безкомпромісні дисиденти разом з учорашніми цілком успішними номенклатурниками з партквитками в кишенях… Проте
заслуги тодішньої творчої інтелігенції, за браком іншої, ми
вдячно пам’ятаємо й маємо пам’ятати надалі. Стоп! Минуло 30 років,
колективне мистецьке «ми» зазнало істотної, так би сказати, ротації. Проте самовідчуття й уявлення про власну роль у цивілізаційному процесі збереглися. Залишається визначитись, як ставитися до інших, кого до бульбашки не
пустили, а вони, можливо, й не надто
прагнули туди всередину, либонь, не в середньовіччі живемо, коли належність до відповідного цеху чи гільдії означала можливість займатися професією. До «інших»
тут ставляться, скажімо відверто, погано, надто якщо вони досягли успіху. Ті, кого видають, кого перекладають на інші мови, кого запрошують на зустрічі, фестивалі, форуми, резиденції, в кого беруть інтерв’ю й, найголовніше, ті, кого читають, — наражаються тут, у бульбашці, на шалену агресію. Скільки бруду й зневаги свого часу вилили й, може, не так
демонстративно, але досі виливають
на Андруховича, Забужко, Прохаська,
Іздрика, Винничука, Жадана, Дереша й деяких інших літераторів,
пам’ятають лише вони самі. Сила ненависті, на жаль чи на щастя, не матеріалізується. А не зле було б
конвертувати її в броніки, тепловізори, генератори, дрони — щось, чого бракує
на передовій. Бо там підставляють свої тіла під смертельний
вогонь справжні українці. Невже заради того, щоби ми тут… ось це все?.. 15 01 2021 https://tyzhden.ua/Columns/50/253888 |