www.ji-magazine.lviv.ua

Юрій Макаров

Найпрестижніша національна премія – Шевченківська – з року в рік оповита пристрастями й суперечками. Одні митці вважають її радянським пережитком і всіляко оминають бути номінованими, щоб не стояти на сцені поряд із сумнівними лауреатами. Другі вважають за справу життя отримати цю відзнаку. Ще інші наголошують на необхідності осучаснити її та змінити курс на модерність і відкритість до світу.

Одні вважають, що Премію необхідно скасувати або поставити на тривалу паузу. Другі закликають не рушити "святе". Треті намагаються підняти її престиж та зробити орієнтиром у сучасному культурному житті України.

Цьогорічний скандал пов’язаний з радикальним курсом, який обрав чинний Шевченківський комітет та його очільник Юрій Макаров. Він належить до третьої групи, тобто є прихильником перевідкриття Національної премії ім. Тараса Шевченка.

Після фільтрації довгого списку і визначення фіналістів пан Макаров охарактеризував цей етап "відсіюванням того, що потрапило в список як випадкове". Така відверта й різка оцінка не лишила байдужими багатьох кандидатів, які не потрапили до кола номінантів. Вони не погодилися з тавром випадковості. Натомість експерти Комітету їм відповіли: процес, коли у фіналі лишають найкращих, є зрозумілим і необхідним.

Нинішній Шевченківській комітет називають таким, що найрішучіше пориває з радянською традицією. Цензор.НЕТ запитав його голову Юрія Макарова про те, чому Премію необхідно зберегти, які принципи вона має нести суспільству та чому він вважає припустимими й лікувальними радикальні висловлювання щодо митців.

МЕНІ ЙДЕТЬСЯ ПРО ТЕ, ЩОБ УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА НЕ БУЛА ВТОРИННОЮ І ПРОВІНЦІЙНОЮ

- Коментуючи результати відбору в короткі списки, ви зазначили, що відсіяні митці боляче це сприйняли, і ви це розумієте. Водночас ваші коментарі були доволі гострими і агресивними. Деякі кандидати, зокрема пані Наталія Дзюбенко-Мейс, ваше висловлювання сприйняли важко.

- З одного боку, так висловлюватися не годиться, бо це не чемно – ображати людей, навіть якщо у тебе є для цього всі внутрішні переконання та підстави. З другого боку, вони ж не винні, що вони такі. Однак я себе увесь час намагаюся переконувати, що в якомусь сенсі така агресія є не лише виправданою, але й функціональною та лікувальною.

Я вже не кажу про те, скільки за ці два роки я почув звинувачень в антиукраїнськості та корупції. А потім ти починаєш з’ясовувати, у чому конкретно корупція і що я на цьому можу заробити, крім того, що міг би показати свою владу, якби був пихатим, то відповіді нема. Я розумію, що головування в Шевченківському комітеті – це тимчасово і це не та влада, якою можна гратися. Що ще – гроші? Нам дійсно пропонували гроші торік.

- За те, щоб присудити премію конкретному номінанту чи номінантці?

- Торік були навіть не натяки, а цілком конкретна пропозиція від одного музичного колективу: надати звання в обмін на гроші. І це був не жарт.

- Ви написали заяву до правоохоронців про це, чи це неможливо довести?

- По-перше, це неможливо довести. По-друге, я не хочу на офіційному рівні додаткового скандалу довкола премії. Цей проєкт мені не байдужий, я вважаю, що національна премія потрібна і корисна. Відповідно я не маю наміру докладатися до того, щоб її поховати.

- Можливо, вам закидають, що ви, безперечно, маєте особисті симпатії і саме в такому ключі обираєте переможців.

- Безумовно, що в кожного з нас є особисті симпатії, і ми їх реалізуємо. Але нас для цього і призначили в Комітет. Я б сказав, що це наша робота, якби ми за членство в Комітеті отримували гроші. А так – це наша функція, яку ми здійснюємо на громадських засадах. Ми є частиною цеху, розбитого за різними вподобаннями. У цьому складі Комітету немає жодної людини, яка би відстоювала свої власні інтереси. Їм усім болить, щоб було краще в цілому.

При тому, що я здебільшого не маю претензій до попереднього Комітету, де я був рядовим членом. Там були різні люди, але Комітет очолював Юрій Щербак – свята людина, надзвичайно мудра і досвідчена. Він вмів розводити особисті слабкості й амбіції та регулювати їх. Були люди, які страшенно емоційно відстоювали власні вподобання.

ПРЕДСТАВНИКИ ЕСТЕТИКИ ЗРАЗКА 1946 РОКУ ПРЕТЕНДУЮТЬ НА ТЕ, ЩОБ НАЗВАТИСЯ ЄДИНО ПРАВИЛЬНОЮ УКРАЇНОЮ

- За останні десятиліття щодо Шевченківської премії лунало чимало думок. Від радикальних пропозицій зовсім її скасувати до акцентування  на тяглості премії, в якій віддзеркалено історію України. Ви говорите, що не маєте наміру її ховати. Чому премію необхідно зберегти і підвищувати її престиж?

- Коли говорять, що Шевченківська премія є спадкоємицею Сталінської, то це не правда. Шевченківська премія була заснована 1961 року і є плодом "відлиги" й чергового відродження, хай навіть ілюзорного. Так, ця премія була інструментом політики партії й ідеологічною зброєю. Але мені болить, щоб українська культура не була вторинною, провінційною, нецікавою, неконкурентоспроможною, локальною. Дивним чином частина української культури є невторинною, оригінальною, новаторською і конкурентоспроможною в світі. Я не кажу, що це мейнстрім, але це те, що українську культуру визначає в очах тих людей, які інтегровані у світ. Ці твори і їхні творці мають міжнародне котирування. Їх не так багато, як могло би бути, але це українська органіка.

Це ідея фікс, яку я вивів для себе 30 років тому, коли ставав політичним і культурним українцем. Для мене це був свідомий процес. Якось я написав, що добре, коли комусь бабця співала на ніч українські колискові, яким по тисячу років, або з дитинства читали "Кобзар". Мій же дід вважав себе росіянином, хоча був етнічним українцем, - так їх виховували до революції. Але над його столом, чомусь, висів портрет Шевченка, а тепер він висить над моїм столом. У нас було зібрання творів Шевченка в російському перекладі – я з цим виріс.

Тим не менше, я 30 років живу з цією ідеєю фікс, і переконаний в ній. Вважаю, що це правильно.

- Ваші гострі висловлювання мають на меті донести до суспільства ціннісні моменти?

- Я думаю, що радше естетичні. Адже мої умовні опоненти неоднорідні, і відвертої "вати" там немає. Є люди, які звикли бути в своїй естетичній бульбашці, яка склалася в часи Старої громади середини ХІХ століття, і з того часу мало змінилася. У Старій громаді були надзвичайно проривні люди. Народництво не було українським винаходом, за цим принципом жила вся тодішня Європа. Потім контекст зник, а традиційність в найгіршому сенсі, лишилася.

- Якщо спрощувати, то це можна окреслити як хуторянство, шароварщину?

- Як писав Микола Зеров, - повітовий смак. І цей смак розлито в повітрі у певних осередках, і вони вважають, що це єдина Україна, яка може бути, а все решта – це не справжня Україна. Моя агресія полягає в тому, що я опоную людям, які несправедливо претендують на монополію на українство. Оскільки я волею долі отримав такий інструмент на ці 3 роки, я це відпрацьовую.

Цей повітовий світ до певної міри є штучний. Скажімо, усі так звані народні пісні зразка хору Верьовки є авторськими середини-кінця ХІХ століття. І коли почала з’являтися мода на автентику, то першими, хто проявляв агресію до цієї автентики, були представники псевдотрадиції. Вони відчули зазіхання на їхню монополію в музиці.

Чи взяти бандуру. Сама по собі старосвітська бандура чи кобза – це варіанти європейської лютні (а в Європу вона прийшла з Малої Азії). А потім, аж після Другої світової війни, коли виникла потреба створювати штучні колективи, які були покликані візуалізувати єдино правильне народне мистецтво в СРСР, додали до бандури додаткові струни і перетворили її на те, чим ми зараз милуємося.

- Як ви оцінюєте радянський підхід до мистецтва, який ми отримали у спадок, - спілки, державні творчі колективи?

- Вони працювали в тій парадигмі, в якій тоді могли собі дозволити працювати і щиро вірили в це, але все одно це сталінська естетика. І тепер представники естетики зразка 1946 року претендують на те, що вони є єдино правдивою Україною.

МОДЕРНІ УКРАЇНЦІ ДУЖЕ ПОТРЕБУЮТЬ МОРАЛЬНОЇ ПІДРИМКИ І РОЗУМІННЯ ТОГО, ЩО ВОНИ НЕ МАРГІНАЛИ

- У риториці довкола Шевченківської премії час, коли ви очолили Комітет - 2019 і 2020 роки - є певним "вододілом" завдяки заявам про її оновлення. Однак навіть у попередні кілька десятків років було доволі багато гідних лауреатів, які зовсім не підпадають під визначення хуторянства й естетичної обмеженості – Сергій Кримський, Марія Матіос, Олесь Ульяненко, Людмила Монастирська, Борис Возницький, Галина Пагутяк – список можна створити довгий.

- Та навіть якщо взяти лауреатів попереднього комітету, то там були чудові, потужні люди в усіх номінаціях, за яких не соромно. Але водночас мені страшенно шкода за певні випадки. Наприклад, я представляв гурт "Хорея Козацька". І наш шанований фаховий музичний експерт почав вернути носа – мовляв це не справжнє, не високе мистецтво. Ми тоді посварилися з Миколою Гобдичем (хоровий диригент, засновник і керівник муніципального Камерного хору "Київ". – Ред.). Я поставив питання: "У вашому уявленні Едіт Піаф чи Тарас Петриненко – це високе мистецтво?". Тоді мені нічого не відповіли. А за два роки Гобдич написав – мовляв, колись були голови Комітету як голови, а тепер прийшли… прохіндеї.

Окрім цього варто врахувати, що це майданчик людей з величезними амбіціями, які звикли ображатися і ображати, їх не можна звинувачувати в цьому – це такий спосіб життя. Інакше їм попросту бракуватиме уяви, щоб займатися мистецтвом.

- У перший рік своєї каденції, в 2019 році ви продовжили термін прийому пропозицій на номінування, завдяки чому з’явилися нові кандидати, і саме з їх числа потім вийшли лауреати. Чи були випадки, коли члени журі зверталися до конкретних діячів чи груп діячів з проханням подати свою кандидатуру – мовляв, рятуйте ситуацію, бо нема з кого вибирати?

- Можливо, й були. Я в цьому не брав участі. Це можна сприймати так, ніби ми подивилися на список і побачили, що там немає гідного. Але правда у тім, що нас пізно призначили – у грудні 2019 року. Тому ми розуміли, що чимало людей, які були б не проти податися, взагалі не розуміли, чи відбудеться того року премія і чи варто витрачати зусилля. Тобто була затримка з цілим циклом премії, а не лише з подачею документів.

- Тобто звинувачення в тому, що відтермінування було незаконним, не є правдивим.

- Справа ж не у законі, а у положенні, яке затверджується в Офісі Президента.

- У 2020 році це намагалися подати як перелом. Міністр Володимир Бородянський заявив про необхідність підняття престижу Премії. Було оновлено візуальну айдентику, створено вуличні банери з лауреатами. Нагородження відбувалося в Національній опері а участю президента з прямою трансляцією. Наскільки так кроки є дієвими?

- Ми не можемо одразу відстежити, наскільки це дієво. Єдине, що можу сказати, що люди моєї групі крові, навіть незнайомі, коли зустрічали мене після першого нагородження, то дякували за оновлення премії. Раніше мені дякували за передачі на 1+1, потім – за колонки в "Українському тижні". Тепер дякують за премію, і це надзвичайно приємно. Такі речі не зрежисуєш і не вигадаєш, і це велика компенсація за все те лайно, яке на нас вилилося. Сучасні модерні українці дуже потребують моральної підтримки і розуміння, що вони не маргінали.

Ще один аргумент, чому я вважаю це необхідним. У нас дуже мало якісної преси на кшталт The New Yorker або The New York Review of Books. Є такий російськомовний американський письменник Александр Гєніс. Він просто неймовірно описує свою улюблену газету The New York Times. Вона є для нього сигналом, на що йому орієнтуватися в мистецькому і суспільному житті – на який фільм іти, яку книгу купити… Це те, що визначає в умовно розвинених країнах й інтелектуальне життя, й ринок. У нас цього практично немає, в нас взагалі вважається, що повноцінна рецензія – це низький жанр. Принцип, коли дівчатка одразу після "Кулька" пишуть огляди, - це не серйозна журналістика. Я вже мовчу, що немає індикатора, коли читач може зрозуміти, що на певну книгу, фільм, виставку варто не просто витратити гроші, а це є справжньою подією. Так ми потрапляємо в ситуацію, коли нема звідки дізнатися про те, що Наталя Ворожбит зняла шедевр – "Погані дороги", а Валентин Васянович зняв шедевр у квадраті – "Атлантиду". Торік мені було боляче, що ми не можемо нагородити їх обох.

- Власне, все йде в Інтернет, в онлайн-виданнях є спеціалізовані рубрики або окремі блогери ведуть свої сторінки.

- Переважно вони не є загального користування і загальної поваги. Тобто йдеться про довіру та репутацію.

ШЕВЧЕНКІВСЬКА ПРЕМІЯ – ЦЕ НЕ ПРО ГРОШІ, А ПРО ВИЗНАННЯ Й АВТОРИТЕТ

- У процесі переосмислення премії, наскільки важливим може бути збільшення грошової винагороди? Цього разу вона становить 240 тисяч гривень.

- Перепрошую, але я ніколи не тримав у руках такої суми. Отримати таку премію для мене було б непогано.

Та і загалом я не думаю, що це було би правильно. Для дуже багатьох Шевченківська премія – це не про гроші, а про визнання й авторитет. Нагадаю, Гонкурівська премія – це символічні 10 євро, але вона виносить лауреата на вищий щабель інтелектуальної ієрархії. Окрім того, вона монетизується, тому що переможець отримує додаткові наклади, запрошення, екранізації і так далі. Думаю, що за 10-20 років у нас ця закономірність також запрацює.

- З року в рік відбувається одна й та сама історія, коли на здобуття премії висувають у довгому списку Валерія Бебика, автора передач про "давніх укрів" і "трипільців як предків українців", і щороку спільнота обурюється. Причина в тому, що на премію може подати кандидатуру будь-хто. І це проблема?

- Я взагалі не бачу в цьому проблеми. Як подався, так і відсіявся. Якби у нас були сталі, спадкові інституції, на які можна покладатися, тоді можна було би відрізати випадкових кандидатів, які створюють інформаційний шум. Але оскільки ми таких інституцій практично не маємо, то можливість будь-якій ГОшка подати кандидата означає більший вибір. А далі – це вже головний біль Комісії відсіяти зерна від полови.

- Як це відбувається? Кожен член Комісії переглядає усі подані проєкти?

- На першому етапі це навіть технічно неможливо. Зазвичай працюють експерти, і це прописано в Положенні, які відокремлюють більш вартісне від умовно менш вартісного. Тобто те, що може стати подією, від того, що, можливо, і гідно, але не проривно.

Далі в роботу вступають "профільні" члени комітету. Цей етап формально не фігурує, але традиційно так є. Тобто музиканти розповідають про музикантів, письменники чи літературознавці – про відповідні номінації. Я так чи інакше намагаюся відстежувати публіцистику.

- Премію дають за конкретні проєкти, не за весь творчий доробок. Цей принцип планують зберегти?

- Так прописано в Положенні про Шевченківську премію. Після Майдану була нарада в Адміністрації Президента щодо премії. Питання, чи присуджувати її за досягнення всього життя, порушували, але ця пропозиція не пройшла. Зрештою, є інші варіанти відзнак і заохочень – ордени та інші державні нагороди.

- Це ваш останній рік головування. Якою бачите премію після себе? Чи збережуть ваш курс?

- Я знаю, як складався нині діючий Комітет. Ексміністр Бородянський влаштував справжній плебісцит серед митців, і міністерство попросту проводило підрахунки у два тури. Який принцип обере Офіс президента зараз - абсолютно не уявляю.

- Ви лишитеся головувати в наступну каденцію, якщо запросять?

- Борис Олійник, якого я не дуже любив, був кілька каденцій підряд. Володимир Яворівський – також. Тобто прецеденти є. Але зараз для мене це не на часі. Я виходжу з того, що наш склад залишає майданчик вранці 10 березня 2022 року. Далі мені є чим зайнятися, слава Богу. Насправді в мене не так багато часу залишилося, не можна ж весь час займатися громадською роботою (сміється). Моя книжка, яку я вже рік не можу зсунути з місця, бо не вистачає часу та енергії, досі лежить неопрацьована.

УСІ ЗАЯВИ ПРО НЕВІДПОВІДНІСТЬ РЕЙТИНГІВ "СУСПІЛЬНОГО" ЙОГО ФІНАНСУВАННЮ – ЗВИЧАЙНИЙ ФЕЙК

- Ви також безпосередньо задіяні в оновленні суспільного мовлення. Глядачі чують ваш голос і коментарі, однак ваші повноваження значно ширші. Як саме ви впливаєте на політику "Суспільного"?

- Моя посада на Суспільному – головний редактор телебачення. По суті це консультант, помічник. Місія зводиться до того, що я маю передивитися певну кількість фільмів на тиждень, які падають з різних підрозділів, і відібрати те, що годиться. Або подивитися певну кількість сторінок сценаріїв. Це відповідально, бо якщо вийде "лажа", то винним буду насамперед я.

- Нещодавно почався новий виток напруги довкола "Суспільного." Лунають нові заяви, що не можна показувати низькі рейтинги за такі гроші, які виділяють на суспільне мовлення. Вас це обурює?

- Я не скажу звідки це координується, але я знаю ім’я, по батькові і прізвище людини, яка це організувала. Люди, які розповсюджують ці оцінки, від цієї людини залежать.

Усі заяви про невідповідність рейтингів Суспільного його теперішньому стану – це звичайний фейк. Просто треба скласти 1 і 1 – вийде 2. Цей дуже великий бюджет (за українськими мірками) іде не на один канал, як стверджує мій колишній приятель Серьожа Іванов, а на близько 50 каналів. Бо на "Суспільному" окрім центральних є регіональні мовники, радіо і теле. Тож питання, чи Іванов сам розуміє, що бреше?

По-друге, ще з часів "плюсів" в мене до інституту рейтингів дуже скептичне ставлення. Я розумію, що спершу продукт, а вже потім рейтинги. Залежність від рейтингів змушує керівництво компанії робити не те, що має виконувати саме суспільний мовник. Мені від цього боляче, тому що я вклав у "Суспільне" частину свого життя. Зараз бачу, як люди змушені холодно і цинічно, з прагматичних міркувань збивають сітку мовлення, як це деморалізує людей, які мали б давати важливий і необхідний продукт.

- Ви наполягаєте на тому, що спершу творяться сенси, а потім виникають рейтинги.

- Я не просто в це вірю, а так воно і є. Всі приклади успішного телебачення будувалися за таким принципом. І люди, які працюють на телебаченні, знають про це.

- Як би ви окреслили цінності і принципи "Суспільного"?

- Це тема окремої дуже довгої розмови. Принципи "Суспільного" і принципи Євромайдану практично не відрізняються. Я кажу не лише про засадничі документи й положення, але й особовий склад, який працює на "Суспільному", і для якого ці цінності є стрижнем їхнього світовідчуття.

Коли вмиратиму і розбиратимуся з дядечком на вході, то думаю, що одним з пунктів, яким я можу підкріпити свою позицію, що я привів на "Суспільне" людей, які при будь-якому натяку на корупцію одразу рефлекторно дають опір, грубий і жорсткий. Це люди, які навіть теоретично не розглядають можливість поторгувати своїми повноваженнями. Вони не унікальні і представляють значну частину сучасної України. Ми часто стикаємося з доказами продажності інституцій, хоча насправді в нинішній Україні багато такого, чим могли б пишатися найпринциповіші і найрозвиненіші суспільства.

Ольга Скороход

18 12 2021

https://censor.net/ua/resonance/3306012/shevchenkivska_premiya_maye_pidtrymuvaty_modernist_yuriyi_makarov