Юрій Макаров

За що воюємо?

Останнім часом почали масово згадувати начебто Вінстона Черчилля, який нібито запитав: «То за що ми воюємо?», коли йому як прем’єр-міністру під час Другої світової немовби запропонували обмежити фінансування культури. Переконаний, що це апокриф (хоч, пам’ятаю, сам наш президент його цитував), і водночас був би готовий підписатися під кожним словом, якби сер Вінстон дозволив.

Тимчасом культура — не те, що зазвичай у нас мається на увазі в таких випадках: не ансамбль Вірського й не хор Верьовки. Точніше, не лише це. Культура — все те, що протистоїть хаосу й забуттю, й у тому числі ансамбль Вірського серед численних корифеїв слова, пензля, сцени, голосу, камери впродовж останнього тисячоліття нашої історії, але головне, що це спосіб організації життя, розуміння себе й свого народу, спосіб називання себе й набір сценаріїв для подальших дій, це матриці, шаблони, алгоритми. Але закодовані вони, крім мови й не завжди усвідомлених звичаїв і звичок, таки у творах, текстах та артефактах професійних митців останніх трьохсот років, які, отже, потребують догляду, плекання й збереження, соромно навіть повторювати такий трюїзм.

Можна, звісно, без цього. Людей без культури, як відомо, не буває, питання лише якої: примітивної, архаїчної чи модерної, розвиненої, суголосної сучасному світові. Скажімо, культура сучасної Росії активно відтворює практики кримінальних спільнот, які зі свого боку зберегли патерни первісних суспільств із їхніми ієрархіями, кастами (буквально, аж до опоганення через дотик), міфологічною свідомістю й культом сили. Не дивно, що народ сусідньої країни саме так поводиться й обирає, а потім толерує саме таких керманичів, виконуючи їхні накази. Зрозуміло, що ця вся каламуть перебувала в їхніх мізках довгий час подекуди в явній, подекуди в латентній формі — читайте «Записки з Мертвого дому» Достоєвського, — але правда й те, що культурна політика РФ усіляко сприяла розвитку саме цих регістрів національного характеру — це щодо взаємного зв’язку професійних мистецьких практик і масової свідомості тієї чи іншої нації, особливо в часи сучасних медіаіндустрій. Вони це умисне вирощували мінімум із початку нульових, тож отримали гідний людський матеріал.

У нас щось дивне спостерігається. З одного боку, недостатні, м’яко кажучи, зусилля з боку вповноважених на те державних і навколодержавних органів щодо сприяння культурно-мистецьким процесам. З іншого, якийсь нез’ясовний вибух креативної енергії з боку свідомих українців… Ні, краще не так: з боку українців, які себе усвідомили як такі, до того ж почасти не так давно. По суті впродовж останніх трьох десятиліть сталося диво: попри повну байдужість або спротив частини еліт, попри важкий спадок підрадянської доби, коли прояви українськості дозволялися лише в «колгоспному» естетичному гетто, попри шалену конкуренцію з боку добре вгодованої культури метрополії з її передусім кадровою, але також ресурсною ряснотою ми спромоглися стати в цьому сенсі цілком самодостатніми.

НЕДОСТАТНЬО ЗАЯВИТИ, ЩО КУЛЬТУРА, МОВА ТА ОСВІТА — СТРАТЕГІЧНІ НАПРЯМИ, І НА ЦЬОМУ ЗАСПОКОЇТИСЯ. ВАЖЛИВО УСВІДОМИТИ НА ВСІХ РІВНЯХ, ЩО АЛЬТЕРНАТИВИ НЕМАЄ. НЕ СХОЧЕМО ГОДУВАТИ ЗАБУЖКО Й СТУПКУ — ГОДУВАТИМЕМО ПРІЛЄПІНА Й ПОРЄЧЄНКОВА

У дні війни, тобто буквально екзистенційної загрози Україні, а разом із нею, імовірно, цілій Європі, стає очевидним, до якої міри ми всі залежимо — ні, не лише від самовідданих вояків на передовій, а й від тих, хто робить нашу країну змістовною, цікавою, привабливою, перспективною та, підкреслюю, спільною.

За браком дорослих відповідальних медіаіндустрій це завдання падає на, перепрошую, митців. Я не маю сумнівів, що Сергій Жадан, «Хорея Козацька», Андрій Єрмоленко, Наталя Ворожбит… Я називаю випадкові імена у випадковому порядку, перше, що спадає на думку, але вони й іще десятки, сотні, тисячі творчих людей щоденно здійснюють те, що у світі називається м’якою силою. Зазвичай це словосполучення вживають із наголосом на першому слові, я ж наполягаю, що головне тут саме «сила».

Не всім так пощастило, щоби бабуся співала на ніч прадавні колискові, не всім у дитинстві читали «Кобзаря», не всіх водили до української церкви (до речі, окремі приклади доводять, що це саме по собі не убезпечує від зради батьківщини й роботи на ворога). Зрештою, ми всі живемо в сучасній країні, частині глобалізованого світу, де працюють не лише такі традиційні маркери ідентичності. А які ж? А різні!

Це може бути кліп гурту KAZKA, плакат Нікіти Тітова, колонка Тараса Лютого, навіть, даруйте, сукня Оксани Караванської — будь-що, що єднає країну й нагадує кожному з нас, що ми до неї належимо. Недостатньо заявити, що культура, мова та освіта — стратегічні напрями, і на цьому заспокоїтися. Важливо усвідомити на всіх рівнях, що альтернативи немає. Не схочемо годувати Забужко й Ступку — годуватимемо Прілєпіна й Порєчєнкова. Тьху-тьху…

2 12 2021

https://tyzhden.ua/Columns/50/253775