www.ji-magazine.lviv.ua

Остап Українець

Коли говорять (а дехто ж досі говорить) про Галичину як український П’ємонт, маючи на увазі здебільшого монолітну україномовність та проукраїнські погляди, в кордони цієї “ментальної Галичини” огульно потрапляють усі території західніше Збруча. Ця “западенська пляма” в українській ідентичності проростає з радянської пропаганди: новоприєднані області – це фронтир імперії, Кавказ двадцятого століття. У пострадянські часи наратив змістився з фронтиру героїчних енкаведистів на цілком фундаменталістський (і зрозумілий) етноцентризм.

Коли говорять про “Західну Україну” в сенсі політичної орієнтації, мають на увазі здебільшого Львівську, Івано-Франківську і Тернопільську області, фактично – колишні території ЗОУНР. А Буковина і Закарпаття ніби автоматично зараховуються до земель, котрі ми окреслюємо як “Західну Україну”, тому їхні ідентичнісні проблеми, і без того складні та специфічні, просто залишаються поза увагою.

Йдеться не про те, що ці реґіони не проукраїнські в принципі чи що в них немає історичної ідентифікації себе з Україною як спільнотою. Навпаки. Однак їхні історія та географія зробили неминучими деякі проблеми, які ми сьогодні навіть не починаємо помічати.

Румунська мова на території Буковини – не нейтральне явище. Попри поліетнічність реґіону, в 19 столітті у ньому домінувало русинське населення, подібно до пропорцій русинів і поляків у східній Галичині. Проте румунська окупація реґіону, яка почалась 1918 року, передбачала насильну румунізацію. Це була не лише заборона друку української преси та книжок і використання української мови в державних установах. Навіть домашній вжиток був під забороною – учнів могли виключити зі школи, а дорослих заарештувати, якщо хтось почує, що вдома родина розмовляє українською. А чули зазвичай за допомогою старого доброго підслуховування попід вікнами.

Радянська політика принесла в реґіон абсолютно радянські мовні рішення. Офіційною “радянською” мовою була російська як мова державних актів і законів. Це означало, що українська і румунська на Буковині та українська і угорська на Закарпатті опинялися в статусі мови меншин, оскільки обидві стояли нижче за “мову загального порозуміння”, яку вивчали всі мешканці СРСР. Усі мови в радянському шкільництві, якщо вони взагалі залишалися в школах, вивчали в межах строгої нормативної програми, покликаної викорінювати діалектні конструкції та фонетичні ознаки і приводити мови до державного стандарту.

Така політика ламала діалектні взаємини, які складалися на місцях, особливо у прикордонних реґіонах, і значно ускладнювала порозуміння між носіями різних мов. Якщо мови належали до різних сімей, комунікація подекуди ставала неможлива, як у випадку з румунською та угорською.

Звісно, румунська, як і українська, зазнала потужної русифікації. Окрім того, що романську мову перевели на російську кирилицю, запас слов’янських запозичень, доти наповнений переважно сільськогосподарськими поняттями, поповнився радянською бюрократією і номенклатурою. Котра в той-таки час тими-таки словами фіксувалась і в українській, і в російській мовах.

Різке перетворення традиційного суспільного устрою і нове шкільництво, в якому місце lingua franca насильно відвели російській, практично прибрали з ужитку місцеві говірки. Це означає, що двомовність реґіонів стала відкладеною проблемою – російська зберегла б статус єдиного ефективного посередника навіть у випадку суверенізації територій, створюючи політичну напругу за будь-якої іншої влади. Це абсолютно сподівана, просто ігнорована проблема нашого суверенітету.

Дерусифікація та українізація реґіонів, котрі безпосередньо межують з Росією і найдовше перебували в її складі, – цілком необхідна практика, тому, звісно, що ми звертаємо на них увагу. На жаль, при цьому майже нехтуємо Буковиною, Закарпаттям і Бесарабією. Першими двома – бо їх захищає колективна аура фундаментально проукраїнської “Західної України”. А Бесарабією – тому що мовна і етнічна ситуація там настільки складна, що простіше вдавати, ніби її не існує.

На практиці це означає, що значна частина населення цих реґіонів навіть зараз, у 2021 році, досі не бачить мотивації користуватись українською мовою, а молодь активно переходить на російську. Зрештою, тут живуть люди з різних етнічних груп, і не те щоб у них був сформований століттями спосіб порозумітися. У них є російська. Є й місцеві діалекти, але всі вони теж під сильним впливом російської.

Через мовну динаміку, яка досі відстежується до СРСР і навіть ще далі, до царської Росії, Москва теж зберігає доволі позитивний образ. Образ метрополії старої імперії, коли все було добре – Відень радянських людей. Російська мова потрібна і вдома, і на роботі в столиці. Куди можна доїхати автобусом Чернівці – Москва.

Звісно, цей рух не береться нізвідки. Російська православна церква досі домінує в реґіоні. На Буковині 124 парафії ПЦУ в складі трьох єпархій. Єпархія РПЦ лише одна. Їй підпорядковується 400 парафій, не кажучи про монастирі і недільні школи. РПЦ, котра на решті території України актуально виступає першочергово і виключно за російську мову, на Буковині апелює також до румуномовного населення, і її вплив постійно зростає.

Хвиля реконструкцій останніх років ідеально підійшла для “м’якшої” маніфестації прорумунського руху в реґіоні. Серед найбільш ілюстративних – після реновації на катедральному соборі РПЦ в Чернівцях з’явився кириличний напис румунською мовою. Або на Апеляційному суді Чернівецької області, також після реновації, з’явився символізований під старовину румунський напис «PALATUL NATIONAL» (Національний дім). Мотивацією начебто є “повернення автентичного вигляду”, тому що, звісно, саме так має виглядати виправдання. Тільки-от споруда австрійська, оригінально там був готель, а під час румунської окупації нові «власники» докорінно змінили вигляд фасаду. Тут складно не помітити принцип “що румунське, те й автентичне”. Особливо в контексті демонтажу пам’ятника Сидору Воробкевичу. Як і реновація суду, це трапилось буквально за останні кілька місяців. У Чернівцях стояв собі пам’ятник класику української літератури, який народився, прожив життя і був похований у тих-таки Чернівцях. Проте цей пам’ятник “не ніс ніякої цінності для міста” (на відміну від пам’ятника Емінеску, вочевидь), тому його демонтували. Зате видозміна фасаду для увиразнення румунського спадку там, де його немає, – це неабияка цінність для міста.

Та й для області загалом. Буковину буквально поділяють на україномовні та румуномовні (дехто – і на молдавськомовні) села. Попри те, що сьогодні всі учні зобов’язані вивчати українську, на ділі в цілому селі її може розуміти декілька людей, і переважно це не діти. Мені доводилось якось бути суддею на змаганнях з орієнтування: там у командах із румуномовних сіл був “перекладач” – учень, який знав українську термінологію для таких точок як топографія. Все обговорення в командах велось румунською, і лише остаточна відповідь звучала українською від “перекладача”. Це створює неймовірну мовну ізоляцію між спільнотами, особливо з огляду на те, що старше покоління вживає російську як мову міжетнічного порозуміння.

Ось іще приклад. В одній із сільських шкіл вчителі подавали заявки на держзакупівлю підручників. І от україномовні вчителі, котрі працюють у цій школі, з’ясовують, що підручники прийшли румунською – з ініціативи адміністрації школи. Незважаючи на заявки самих вчителів. Технічно все в межах закону – такі предмети, як географія чи хімія можна викладати мовою меншин, якщо для цього є підстави. Попри це, наявні кваліфіковані вчителі викладати румунською не можуть, бо вони румунської не знають. А от українська вже давно обов’язкова для вивчення, тому всі школярі мають її знати.

Але, як я вже згадував, українську вони не вважають за потрібну. Більшість із них по досягненню повноліття матимуть румунські паспорти і, ймовірно, поїдуть вчитися і працювати за кордон. Тому ці громадяни України, котрі голосують на виборах, продовжують трактувати українську мову як іноземну, а Україну – як тимчасове явище, скінченність якого варто би прискорити, щоб заробляти в євро і леях, не виїжджаючи з дому.

В такому саботажі навчального процесу значно більше, ніж просто надмірна принциповість директора. Його мотивація: “щоб учні не забували рідну мову” через засилля української термінології. От тільки зараз ми говоримо про ситуацію, в якій ніхто з них практично і не знає жодної мови, крім рідної. Тобто румунської. На практиці виходить, що він свідомо порушує їхнє право на освіту і ставить вчителів у такі умови, які заважають їм виконувати власну роботу. А російська при цьому всьому зберігає статус “загальної”. Тому що інтегрованість церков і медій (на Буковині значною мірою дивляться російське телебачення) у російськомовний простір не залишає іншого виходу.

Можна мати широкі погляди на те, як виглядає штучне загострення реґіональної політики. Нехай учні, які бойкотують україномовні предмети та принципово не відповідають україномовним вчителям, – це для когось не тривожний дзвіночок. Але ситуація не обмежується бойкотами. Коли сім років тому на віденському вокзалі я побачив наліпку Basarabia e Romania, це сприймалось як частина маргінального ультраправого поля, яке існує в кожній колишній імперії десь там у куточку кривої нормального розподілу. Сьогодні такі тези сприймаються значно мейнстримніше і нагальніше.

В тому сенсі, що все більше людей вірять у них і діють відповідно. Скажімо, 14 жовтня цього року дошку з тризубом на Народному домі в Чернівцях облили нечистотами. Лише за кілька днів до цього неподалік від румунського кордону хтось випустив близько, кажуть, тридцяти куль у пам’ятний щит біля хреста, встановленого на місці боївки УПА (у «споконвічно румунському селі»). Складно прогледіти, що йдеться одночасно про два процеси: формування наративу “опору окупації” через свідому ізоляцію від усього українського і намагання десакралізувати, публічно зганьбити пам’ятники, що репрезентують присутність і боротьбу українського народу на цих-таки землях у минулому.

Мені хочеться вірити, що друга частина – десакралізація – радше належить до свідомих зовнішніх провокацій, аніж до низових ініціатив, однак існування наперед сформованого ворожого ставлення, яке не зустрічає жодних заперечень з боку українських інституцій, заважає цій вірі. І проблема не в тому, хто насправді поливає нечистотами меморіальні дошки і розстрілює хрести, – проплачена Росією гопота, ідеологічно активні підлітки чи цілком щирі дорослі українофоби. Проблема в тому, що коли такий прецедент стається – ми не можемо впевнено сказати, що це перший варіант. Бо мовна політика на місці створила достатнє місце для сумніву.

Не те щоб хтось працював над вирішенням проблеми. Ігнорування ситуації, в якій географічно обмежена частина населення вважає твою державу проминущим непорозумінням та буквально чекає, коли “прийдуть румуни”, не справляє враження найрозумнішої поведінки. Але коли в уже згаданій сільській школі комісія запитала вчительку хімії, чому вона не працює на уроці за підручниками, вона чесно пояснила, що всі підручники – румунською. І жодної реакції з боку держави не сталось.

Буковина, як і деякі інші реґіони, – це ігнорована і іґнорантна Україна. Принаймні в мовному сенсі. Наративи різняться: найближче до кордону все списується на “природні впливи”; центр і південь України – це “дике поле”, заселене російськими колонізаторами, навколо яких обертається міська ідентичність практично всіх міст реґіону. Але там, де російська виступає “історичним посередником” із третіми мовами, а тому комунікація все одно відбувається через призму російської культури, можна вдавати, що нічого не відбувається.

Ігнорувати мовну та ідеологічну напругу в тих частинах України, котрі не пов’язані з російсько-українською війною безпосередньо, безмірно легше, ніж знайти рішення. Але вже той факт, що існує напруга, вимагає якось на неї реагувати. Вплив Росії на існування самої напруги цілком явний, але без інформування і системних протидій проблеми будуть лише множитись. Вітаю на шляху до взаємної недовіри і загострення ксенофобії. Тому що це так чудово спрацювало після Першої світової. І якщо в пристойних товариствах прийнято пропонувати умоглядне рішення для вирішення окресленої проблеми, навіть не маючи жодного способу його втілити, запропоную своє: для вирішення цієї ситуації потрібні політики, котрі усвідомлюють мовну проблему як проблему, що потребує вирішення. І діють відповідно. Бо наразі Україна ставиться до своїх прикордонних реґіонів десь так само, як до Донеччини і Луганщини при Януковичі. А це погана рольова модель.

 18.10.2021

https://zbruc.eu/node/108205