www.ji-magazine.lviv.ua

Тамара Гундорова, доктор філологічних наук, професор

Нещодавно я прочитала його книжку «Чорний романтик Сергій Жадан» (2017), котра з’явилася у видавництві «Либідь». Сама звістка про те, що восьмидесятишестилітній Іван Михайлович Дзюба написав спеціально книжку про Жадана, мене вразила. Адже на перший погляд здається, вони такі несхожі між собою: Жадан (1974 р.н.) – яскравий дев’яностник, хуліган, аутсайдер, речник поп-культури, і Дзюба (1931 р.н.) – шістдесятник, статечна літня людина, спокійна і поважана в соціумі і культурі, закорінена в цінностях великої духовності і високої культури. А коли ще взяти до уваги і те, що деякі тексти Жадана через ненормативну лексику і стьоб не сприймаються навіть його однолітками, а старші люди почуваються ображеними і скандалізованими, то інтерес Дзюби до Жадана викликає ще більше збентеження.

Зрештою, суть книжки Івана Михайловича можна звести до питання про «дідів та онуків» та проблеми їхнього порозуміння, адже між автором та його героєм пролягає вікова різниця в сорок три роки, а сучасні антропологи визначають зміну поколінь в кожні 20–25 років. В усякому разі, генераційна тема, яка їх протиставляє і водночас пов’язує,  може бути подвійно цікавою: по-перше, тому, що про зміну поколінь і роль цього фактору в українській культурній історії пишеться вкрай мало, а, по-друге, тому, що наприкінці двадцятого століття поколіннєвий розрив, котрий означив прихід генерації Жадана, відбувається на тлі злому радянської епохи. Тож книга Івана Михайловича про Сергія Вікторовича, котрий є яскравим представником пострадянських дев’яностих, дає привід, щоб відчитувати в ній зустріч не лише поколінь, але й епох. Іншими словами, у ній мова йде про те, як зустрічаються, умовно кажучи, «радянський дисидент», шістдесятник, із пострадянською людиною. Адже в основі книжки Дзюби – прочитання і рефлексії з приводу текстів Жадана.

Актуальність такої зустрічі обумовлюється тим, що десь глибоко в надрах національно-культурної свідомості тліє іскра міжгенераційної напруженості між шістдесятниками та дев’яностниками, і вона вряди-годи проривається назовні. Про цю ситуацію недвозначно заявили ще на початку 2000-х насамперед дев’яностники, чиє генераційне самоусвідомлення відбувалося не без відштовхування від батьків-шістдесятників. При цьому ролі символічних «основоположників» вони передавали своїм одноліткам, яких визнавали сучасними «класиками».

Своєрідний генераційний перелом пов’язують з революцією на граніті і студентським голодуванням 1990-х, що асоціювалося з народженням нового покоління. «Для мене жовтень 90-го – це народження нової творчої генерації, яка й зараз перебуває в авангарді», – свідчив юний на той час Тарас Батенко. Він навіть формулював альтернативний канон цієї нової генерації, яка, на його думку, на відміну від шістдесятників спромоглася на те, щоб «бунт» став «доконаним фактом»: «Це покоління має культурні постаті, які ще при житті можуть відповідати рівню класиків, – Юрій Андрухович, Віктор Неборак, Володимир Цибулько, Оксана Забужко тощо. Воно має політично ангажованих “батьків” у вічному творчому пориві – Маркіяна Іващишина, Олеся Донія. Воно мало і має інтелектуальні продукти – “Вивихи”, антологію “Молоде вино”, структури “Асоціація 500”, “Нова дегенерація” і т. п.» Олесь Доній, зі свого боку, заявив досить радикально і несподівано в 2001 році про «смерть шістдесятників», знову ж таки апелюючи до розриву поколінь. На його переконання, «шістдесятництво було міфом. Міфом про інтелігенцію. І деградація шістдесятництва сприяє остаточній деградації інтелігенції в старому розумінні. Умерло шістдесятництво – як міф про покоління інтелігентів-борців за демократію. Вмирають старі міфи про те, що всі, хто боровся за незалежність України, і всі, хто розмовляє літературною українською, насправді є демократами».

Тема «слабкості» батьків-шістдесятників виразно зазвучала в «Польових дослідженнях» (1996) і романі «Музей покинутих секретів» (2009) Оксани Забужко. У «Польових дослідженях…» під її приціл потрапляє і фригідна мати, нормальний життєвий ритм якої порушений голодними тридцятими, і слабкий батько, інфікований страхом арешту. У «Музеї…» Забужко також звертається до постаті батька – «невдалого батька – того, яким не похвалишся», і гострі рядки спрямовує проти фальсифікації героїчного шістдесятництва, коли можна було записатися в ряди героїв-борців із тоталітарною системою, спорядивши собі «тепер уже гламурну, мало що не дисидентську біографію». Про тему «смерті» шістдесятників згадує і Ліна Костенко в «Записках українського самашедшего».

Книжка «Чорний романтик Сергій Жадан» Івана Дзюби насправді не звернена до цих дискусій, однак підсвідомо вона продовжує їх. Однак при цьому з’являється ще один важливий акцент. Мова про прокладання мостів та нав’язування діалогів, зокрема і між генераціями. Розмова про Жадана в цьому випадку дарує нові можливості, адже його можна віднести вже не до дітей, але до внуків шістдесятників (або близько того). А сучасна культурна антропологія говорить, що в той час, як стосунки батьків і дітей найчастіше розвиваються конфліктно і не без Едипового комплексу, шляхи порозуміння швидше можуть складатися між наступними поколіннями. Саме онуки здатні ставити питання, намагатися зрозуміти – і через постпам’ять, закріплену в матеріальних речах і текстуальних свідченнях, спогадах, шукати відповіді на травматичні для минулих поколінь питання. Іншими словами, вони спроможні «проробляти» пам'ять і арктикулювати її в загальнодоступних наративах. Така зустріч через покоління веде до самопізнання кожного з учасників діалогу й уможливлює перетворення «батьківської» критики на бажання зрозуміти «іншого».  

В даному випадку можна говорити про те, що ставлення Дзюби до Жадана нагадує симпатії, які часто виникають між дідом та онуком, хоча воно й не позбавлене батьківської критики. Попри значний віковий розрив, існує чимало спільного, що поєднує Івана Михайловича та Сергія Вікторовича. Це, по-перше, геокультурний фактор, а саме спільне походження з донбаських територій. Інтерес до своїх земляків, тих, хто вийшов з рідної Донеччини і приніс не лише в загальноукраїнську, але і світову культуру нову ментальність і нову культуру, народжену в донбаських просторах України, завжди був характерний для Дзюби-аналітика. По-друге, спільність існує і на рівні генераційної протестної поведінки, адже попри відмінності в ідеології і культурі 1960-х і 1990-х, шістдесятників і дев’яностників поєднує спільний протестний етос,  спрямований на критику радянських ідей та міфів. Щоправда, у випадку шістдесятників ця критика не була такою радикальною і скандальною, як у Жадана і його покоління. 

Загалом, особливістю книжки Дзюби є насамперед зворотна перспектива, адже тут не нащадок, а мудрий дід ставить питання і прагне зрозуміти майбутнє покоління. При цьому, аналізуючи характери і смисли, відбиті в творах Жадана, він говорить і аналізує насамперед самого себе і своє покоління. Звертаючись до постаті ультрапопулярного на сьогодні українського письменника, який міг би бути його сином, а то і внуком, Дзюба намагається зрозуміти себе самого: звідки він прийшов і що поєднує його з цим симпатичним молодим земляком? Звідки народилася властива Жаданові енергетика й сила, і чи насправді їхні генерації такі різні? Відтак книга Дзюби про Жадана цікава не лише з погляду культурно-історичного, тобто з перспективи діалогу поколінь і зустрічі епох, але й з погляду автобіографічного. Вона дає чимало цікавих речей для розуміння інтелектуальної біографії її автора, а через нього і цілого шістдесятництва.

Іван Дзюба – один із творців і носіїв національно-ліберальної, раціональної за природою, ідеології шістдесятників. Можна, звичайно, говорити про еволюцію ідей, врахування нових умов, підключення до нових завдань кожного з шістдесятників упродовж життя, і все ж певне ядро політичної, культурної і моральної свідомості лишається для них основним. Шістдесятники, звичайно, асоціюються з дітьми війни – поколінням, що втратило батьків на фронтах другої світової і прийняло віру в нову раціональність, гуманність і національність, які можуть змінити світ на краще. А загалом «то було виокремлення себе з аморфної маси середньоарифметичного радянського громадянина – як мислячого індивіда, як українця і громадянина всесвіту», – відгукувалася про ці процеси Михайлина Коцюбинська.

Натомість Сергій Жадан – представник іншого покоління й іншого часу. Він чи не найвиразніше втілив дух 1990-х і характер свого покоління, яке стало свідком розпаду Радянського Союзу і банкрутства соціалістичних ідей, а також знецінення колективістської моралі, дидактизму і всяких проявів несвободи. Це покоління зазнало всіх жахів ментальної і побутової розрухи, стало свідком міграції західних цінностей в пострадянську культуру, а головне – воно активно включилося в руйнування старих і творення нових цінностей, включно з новою незалежною Україною. З минулим їх не пов’язував жоден конформізм, і тому воно почувало себе активним і молодим.

В певному сенсі, як і покоління українських шістдесятників, дев’яностники також виростають в атмосфері «безбатьківства». Лише коли батьки шістдесятників не повернулися з війни, батьки дев’яностиків втратили свою роль і свій авторитет разом із крахом системи, в якій їм довелося жити. Загалом 1990-ті породили Вічного підлітка, який відчував себе людиною без коріння і не хотів дорослішати. Окрім того, він не вірив у раціональність, ідеалізм та високу культуру. Його стихія – протест, гра і поп-культура. В певному сенсі він архетипний мігрант, оскільки його ідеал, як це визначає Дзюба, – заплив і втеча від «осоружної дійсності з її дощами, полюціями  і революціями».

У ранній творчості Сергія Жадана («Цитатник», 1995, «Пепсі», 1995, «Балади про війну і відбудову», 2001, «Депеш мод», 2004) чи не найяскравіше відбилася травматична підліткова свідомість посттоталітарного часу. Автор переживав цей час як період «безбатьківства», коли недовіра і незадоволення радянським минулим, яке виявилось абсолютно безвартісним, продукували в підлітків аґресію та зневагу до батьків. Можливо, найвиразнішою метафорою свого покоління, яку запропонував Жадан, стала «бездомність» (для порівняння: основна культурна метафора шістдесятників – «дім»). «Бездомність» – це й безкінечні мандри, і втрата довіри до світу дорослих, і невкоріненість у буття. Герої дев’яностих –  

«всі ці підлітки такі беззахисні проти років

і їхні серця тверді наче грифель

та разом з тим наче грифель крихкі

і тільки й лишається слухати зиму

що звідкись та нависа

і пластиковою запальничкою прогрівать небеса».

Відтак, Жадановий герой живиться авангардом, контркультурою гіпі, лівими ідеями і «новою чуттєвостю» (чи навіть сексуальністю), фактично, таким чином подаючи руку західним протестним рухам 1968-го, хоча, безперечно, він також пройшов школу «Народного руху» в 1990-ті і політичне народження свого покоління.  

Теорія поколінь здобула особливу популярність після появи книги антропологів Нейла Гава (Neil Howe) та Вільяма Штрауса (William Strauss), які розглянули історію США через зміну поколінь. Саме вони визначили проміжок народження генерації у 20–25 років, а також назвали покоління, яке народилося в 1970-х, а період визрівання якого припадав на 1990-ті роки, поколінням Ікс.  Прикметними для самосвідомості Іксів є індивідуалізм, самовпевненість, прагнення до повної свободи, нігілізм, анархічність, а також небажання ставати дорослими.

Іван Дзюба – як архетипний Мудрець – вдивляється дуже пристрасно у постать і феномен Жадана – представника generation X, котрий є для нього Антигероєм (він називає його «чорним романтиком»). Імовірно навіть, що при цьому він намагається не лише зрозуміти цього бунтаря (котрий насправді на сьогодні вже набув статусу національного Героя), але й впізнати в ньому риси себе самого, так само молодого і зухвалого в свої тридцять років. «Давно хотілося написати про Сергія Жадана», – скаже Дзюба, а ще він буде зізнаватися публічно, що його книжка потрібна не Жаданові і не історії літератури, а насамперед, як він пише, «мені самому, аби спробувати осягнути для себе, людини радше з Дев’ятнадцятого століття, унікальний феномен луганського "чувака", що дав незаперечно природний поетичний голос багатьом зі свого не дуже благовісного покоління».

Так, вдаючись до глибокого розриву часових меж і віддаляючи себе ще більше від сучасності – задля контрасту – Дзюба відносить себе на два століття назад, називаючи «людиною Дев’ятнадцятого століття» (насправді покоління, народжене в 1930-х, відносять до «мовчазного»). Водночас, звикнувши мислити раціонально і просвітницьки, Дзюба хоче бачити і суспільну користь від свого письма – мовляв, подібний аналіз «луганського "чувака"» може стати в пригоді не лише йому одному, бо перед «світом Жадана» може опинитися не лише він як людина давноминулого часу, але й інші – ті, хто «не зовсім з Двадцять першого століття». 

Отже, дев’яностолітній Дзюба дуже серйозно і відкрито вирушає назустріч двадцять першому століттю, вдивляючись у Жадана як представника «протестного соціального аутсайдерства» 1990-х. Дзюбі багато що в ньому не імпонує – наприклад, відсутність активізму («бажання змінити себе і чогось навчитися»), те, що протести дуже часто здійснюються не заради ідеї, а ради протесту й епатажу, що порятунок людства радше бачиться не через його оздоровлення і просвіту, а через його самознищення (великий Антивибух). А ще він не особливо любить  Жаданову симпатію до «контркультури» та поп-культури, до «випадання з нормативності», критикує за героїзацію аморальності та стихійного бунтарства, неповагу до національних святощів, як також і за зведення цілого покоління до «трахачів», «чуваків» та «чувих». Якщо це покоління – ті, «хто пиячив і хуліганив, святкуючи своє вічне дозвілля» в 1990-ті, а Жадан один із них, то йому «фантастично пощастило», по-батьківськи відгукується Дзюба, адже таки «став особистістю». Іван Михайлович як рентгеном просвічує наступні часи оцим «становленням особистістю» – одним із ключових морально-культурних принципів шістдесятників.   

Як тонкий аналітик, Дзюба водночас бачить, що справа не лише в епатажності Жадана, але і в тому, що у своїх текстах з провокативними назвами той створює «обманне мінне поле із замаскованими інтелектуальними розтяжками». Водночас із позицій власного покоління Дзюба і сам включається в обговорення цих «інтелектуальних розтяжок», які розставляє покоління Іксів. При цьому він виступає передусім просвітником та апелює до моральних, патріотичних  і духовних цінностей, шукаючи в поколінні дітей-і-внуків «проростання Христа в людині (як і проростання в ній Батьківщини)». Дещо іронізуючи і водночас серйозно підкреслюючи різницю поколіннєвого мислення, Дзюба вдається до топосу скромності і наївності та відносить себе до «читача-совка» або ж до «простого совкового читача». Однак це не перешкоджає йому бути принциповим та критичним щодо грайливо-принижувального тону Жаданового глуму, коли йдеться про Вітчизну.  

Чи не найкритичніше Дзюба оцінює збірку Жадана «Біґ Мак», зводячи її до сарказму щодо західного «лівацтва» 1960-х та сучасної ліберальної Європи. Адже остання, мовляв, у збірці українського автора постає лише в одній своїй площині – в іпостасі пивних барів, гашишу, опію, проституток, доріг, фестивалів і вокзалів. Так постмодерна «бездомність» Жадана для Івана Михайловича виявляється всього лише «в’їдливістю супроти європоказухи та уявних альтернатив їй у ній самій», а також «весело-злісною сатирою на європейську "політику мультикультурності"» і на «вітчизняне грантоїдство». І, звичайно, Дзюба не може не говорити з болем про те, як на територію сакрального Слова «пасіонарії-матюкальники впевнено вдерлися» й «поставили кіндер-мат своїм млявим опонентам».

«Біг Мак» стає справжнім каменем спотикання для Дзюби як представника свого покоління. Ніби прорвавши всі заборони, забувши про Жадана, Дзюба цілі абзаци присвячує критиці західних «лівих» рухів, умовно кажучи, «1968». Приводом служить іронія Жадана щодо умовного «Джона Леннона», нонконформіста, бездомного, збірного образу старого гіпі,  що застряв у своєму часі. Образ цей асоціюється для Дзюби-шістдесятника з розвінчуванням цілого покоління гіпі.  «Жалюгідне враження справляють ці "печальні обрубки великої європейської псевдореволюції"», – підхоплює він слова Жадана і пафосно коментує зустріч українського маргінала-аутсайдера зі старим і хворим представником контркультури 1960-х, яка асоціювалася ще з радянських часів з культурним андеграундом. Їхня зустріч, на думку Дзюби, не підтверджує нічого іншого, як лише девальвацію цінностей гуманізму. І, як послідовний просвітитель, він уточнює: адже гуманізм – джерело «безкорисливості, що допомагає тримати на плаву тих, хто втратив ґрунт під ногами».

Здається, однак, що іронія у Жадана не так свідчить про занепад гуманізму, як поєднана з любов’ю та самоідентифікацією його протагоніста з європейським архетипним маргіналом-аутсайдером типу «Джона Леннона». Щодо нього, як і покоління «лівих» гіпарів, пієтет втрачається, але симпатія лишається, адже той-таки псевдо-Леннон – один із тих «потвор і невдах» та «аутсайдерів», котрі, як говорить герой Жаданового «Біґ маку», складають «сіль нашого, пошматованого дотаціями й дефолтом суспільства». І він значно цікавіший, ніж так звані «успішні люди», «бо яка радість спілкуватися, скажімо, з керівниками банків чи комерційних структур, вони ж говорять цитатами з власних бізнес-планів, <...> інша річ отакі виродки, як Джон Леннон, печальні обрубки великої европейської псевдореволюції, вони в принципі всюди однакові – що тут, що у нас, і тих і тих свого часу боляче травмували історіями про психоделію й ойкумену».

Зрештою, полишаючи «бездомного» і «безбатьківського» Жадана осторонь, Дзюба-критик уже від себе напряму провадить дискусію з радикальним лівацтвом 1968 року. Ця полеміка кидає світло на ставлення українського шістдесятництва до процесів, котрі відбувалися на Заході в ті ж таки 1960-ті роки. Дзюба висловлюється критично загалом щодо радикального західного молодіжного руху, парадоксальним чином солідаризуючись з «Елементарними частками» Мішеля Вельбека. «Звісно, в контексті справді великої європейської історії ця "велика європейська революція" була пародією на революцію», – пише Іван Михайлович, оскільки власне «саме лівацтво, зарозуміле й самовдоволене, виглядає асоційованою частиною цього високопродуктивного суспільства, яке, зрештою, всьому знаходить належне місце». Далі він коментує ще різкіше: «Ширшого соціального ґрунту цей "смаковий" виклик респектабельному буржуазному суспільству не мав (…) І ось тепер недавні непримиренні революціонери, виборовши максимум омріяних сексуальних свобод (згадаймо, що серед головних гасел студентів знаменитої паризької Сорбонни було право на статеві акти в коридорах університету), залюбки користуються пільгами ненависного буржуазного суспільства, а деякі розпочинають добротну фінансову або політичну кар’єру».

Не раз висловлювалися думки, що культурно й соціально українське інтелектуальне шістдесятництво близьке до західного екзистенціалізму і ліберальних рухів. Але між ними, здається, існувала суттєва відмінність, яку й фіксують рефлексії Дзюби. По-перше, це стосується космополітичного характеру лівих рухів, їхньої епатажності, крайнього радикалізму та сексуальної свободи. По-друге, приймаючи утопічну ілюзію того, що розумом можна змінити світ, а активною діяльністю на благо народу і нації можна побудувати самостійну державу, шістдесятники, за визнанням Івана Світличного, вибудовували світогляд на здоровому глузді, гуманності, патріотизмі і моральних принципах. Навпаки, західні радикальні рухи 1968 року були сформовані молодіжними протестами, антивоєнними виступами, підривом суспільної ієрархії, спробами замінити високу культуру серіальними повтореннями та анонімними, безособистісними ідентичностями.

Соціальна, політична, сексуальна свобода і контркультура цих років були зрідні тому, що Сьюзен Зонтаґ охрестила новою чуттєвістю, точніше – «новим (потенційно унітарним) видом чуттєвості». «Ця нова чуттєвість, – твердила Зонтаґ у 1965 році, – вкорінена, як і повинно бути, в нашому досвіді. В переживаннях, що є новими в історії людства – в надзвичайній соціальній і фізичній мобільності; в переповненості людського середовища (і люди, і матеріальні предмети споживання розмножуються із запаморочливою швидкістю); у доступності нових відчуттів, таких як швидкість (фізична швидкість, як у подорожах літаком; швидкість зміни образів, як у кіно); у панкультурних перспективах мистецтва, які стали можливими завдяки масовому відтворенню виробів мистецтва»¹.

Рік появи українського перекладу книги Зонтаґ симптоматичний, адже написана вона 1966 року. Прикметно також, що 1957 року з’явилися «Міфології» Ролана Барта, «Структурна антропологія» Клода Леві-Строса побачила світ 1958 року, 1960 року в Англії без купюр, у повному обсязі вперше опублікований «Коханець Леді Чаттерлі» Д.Г.Лоуренса. 1961 року вийшла книга про те, як влада присвоює і маніпулює протягом віків людським божевіллям («Історія безумства» Мішеля Фуко). Раціональна франкфуртська критика заявила світу книгою Герберта Маркузе про народження «односпрямованої людини». Всі ці видання, майже культові за своїм радикальним впливом на західну філософію і культуру, український читач дістає лише в 1990-ті.

Явно чи неявно Жадан і покоління дев’яностих виховувалося саме на цих ідеалах західної культури 1960-х, зокрема в масмедійному її варіанті, що активно проникав на пострадянський простір в 1990-ті.  Відтак, спроба прочитати і зрозуміти Жадана виявляється неможливою, якщо не проаналізувати його закоріненість у «ліву» фразеологію, контркультуру та протестну радикальну поведінку. І це питання виявляється своєрідним водорозділом смаків та ідеалів двох поколінь. Іван Михайлович Дзюба апелює до свого покоління, народженого в радянські часи, і його моральних та культурних ідеалів, між тим, коли Жадан запозичає західні «лівацькі» ідеали і форми контркультури 1960-х та рішуче відкидає радянську ідентичність.

Попри все бажання зрозуміти Жаданове аутсайдерство та поколіннєву психологію Іксів, Дзюба, однак, лишається людиною свого часу. Про непростий шлях назустріч двадцять першому століттю свідчать у його книзі чимало пафосних і дидактичних місць, включно з посиланням на авторитети Герцена чи Дем’яна Бєдного, цілком незрозумілих сучасній молодій людині.

І все ж головний пафос книжки Дзюби – бажання розібратися і зрозуміти: а можливо, вся ця агресивна маргінальність Жадана і покоління Іксів є лише способом боротися з суспільним фальшем, якого так багато? І в цьому Жадан подібний до самого Дзюби? Адже «хіба українське "шістдесятнитво" не було епатажним не тільки для офіціозу, а й для частини старшого покоління?» – роздумує він. Так проговорюється одна з основних ідей книжки: розрив поколінь не є загрозою, радше річчю цілком зрозумілою і закономірною. Адже він сам писав в одній із праць, що «старше покоління, без постійного допливу нових сил, не може забезпечити повноти літературного життя, нове слово повинні сказати нові люди…»²

Згадується розчарування Миколи Євшана на початку 20 століття, що, мовляв, українська культура не мала боротьби генерацій. «Боротьби генерацій, того дужого, стихійного руху, який хвилею приходить щояких 30 літ, у нас не було», – писав він і уточнював: «У нас ніхто не знав, не чув в собі бодай інстинктом свого права взяти самому кермо життя з немічних, хоч досвідчених рук батька, боявся повернути струю життєву в свій бік»³. Для Євшана це значило, що українська культура не могла стати вповні модерною, а молоді письменники не мали права говорити від свого імені, бо їх відразу звинувачували в руйнуванні «національних святинь» і називали «безбатченками». Однак факти говорять інше: всі нові етапи культурного розвитку в українській історії живилися генераційними розломами, включно з шістдесятниками і дев’яностниками.

З великою любов’ю і чесністю Іван Дзюба, не приховуючи сумнівів і розчарувань, дошукується смислу у творах Жадана, дискутує з ним, переоцінює його, вдивляється в контури майбутнього і намагається пізнати минуле. Книжка говорить дуже багато не лише про Жадана, але і про самого автора. У ній відбилися персональні смаки Івана Михайловича Дзюби, але також і смаки та цінності його покоління однодумців.

Конструюючи образ Жадана як Антигероя і «чорного романтика», наголошуючи бісівську, демонічну природу його романтичного аутсайдерства, Дзюба водночас проговорює свою велику любов і захоплення талановитим земляком. Він також показує себе «інакшим» шістдесятником, тобто не лише авторитетним учителем і вихователем, яким ми звичайно уявляємо його як представника свого покоління, але також бунтарем і аутсайдером, якому не чужі авангардизм, «ліві» погляди й радикальна поведінка.  

Іван Михайлович переадресовує Жаданові здивований вигук Івана Франка: «І звідки ти такий узявся?» Він знає на нього відповідь. «У випадку із Сергієм Жаданом, – закінчує Дзюба свою книжку, –  загадки немає: з нашої рідної Донеччини!» Однак ми знаємо ще більше: вони обоє – Іван Михайлович і Сергій Вікторович – з тієї «нашої рідної Донеччини»! І їм є про що розповісти один одному при зустрічі.

_______________

¹ С’юзен Зонтаґ. Одна культура і нова чуттєвість// С’юзен Зонтаґ. Проти інтерпретації та інші есе. – Львів, Кальварія, 2006, с.309.

² Дзюба І. «З криниці літ»: у 3-х т.. – Київ, 2007, т. 3, с. 592.

³ Там само.

26.07.2021

https://zbruc.eu/node/106493