незалежний
культурологічний часопис <Ї> |
 www.ji-magazine.lviv.ua Олександр Мотиль, професор політології в Ратґерському університеті, штат Нью-Джерсі, СШАНаша постправдаУявіть собі: я ще пам’ятаю, як у древніх часах — якихось п’ять-десять років тому — слово «наратив» не звучало в розмовах пересічних людей. Його вживали історики й культурологи, а всі інші здебільшого говорили про інтерпретації, переконання, опінії тощо. А тепер хоч куди
глянь — у газетах, на телебаченні,
в інтернеті з уст політиків,
журналістів, співаків, спортсменів — усюди наративи. Наративи стали повсякденними
гегемонами нашого світосприйняття
— це свідчить про те, що ми живемо у світі, де немає фактів, правди й об’єктивності. Бо наратив — це просто розповідь, чиєсь суто суб’єктивне бачення. На противагу інтерпретаціям, переконанням чи опініям, які
завжди стосуються чогось поза собою та припускають якусь об’єктивну дійсність, наративи стосуються тільки самих себе. У
Трампа свій наратив, у
Байдена — свій, у Зеленського
— свій, у Путіна — свій. Який наратив
кращий, який правдивіший? Жоден. Усі рівні, усі
так само добрі чи погані. Отже, у світі стільки само рівновартісних наративів, скільки і людей — приблизно 7,8
млрд. Живемо у світі
постмодерну, де немає правди
й неправди, де все рівночасно
є фейком і нефейком. У такому світі
постправди є тільки три можливі способи існування: або божевілля Фрідріха Ніцше, або всесприймальна
пасивність дзен-буддистського
монаха з іронічною посмішкою,
або гоббсівський стан природи, у якому постійно точиться боротьба всіх проти всіх
за ніщо. Америка вибрала
перший і третій шляхи, Європа
— другий. Але ми дуже
непослідовні постмодерністи.
Уперто наполягаємо на існуванні
фейків і фактів. Завзято обстоюємо певну політику. Із простих
причин. Хоча і вважаємо, що кожен голос вартісний, що ми всі рівні, що
в кожного свій наратив, проте ми також знаємо, що зуб таки болить, COVID-19 таки вбиває, Капітолій таки захопили, Донбас таки в руках Путіна. Як
Декарт зрозумів, що він є, бо він
думає. І ми є. Колись ні його, ні нас не було. Колись нас також не буде. Тут біда.
Ми великі демократи, а факти — не демократичні. Обмежують нашу свободу. Примушують
до певних дій. Нібито глухий кут, але є простий вихід, яким усі користуються:
голосно-преголосно кричати,
що мій суб’єктивний
наратив відповідає об’єктивній правді! Ура! А твій, звісно, ні.
Ха-ха! І так переходимо з самосуперечності у глухий кут, а з глухого кута в самосуперечність.
Як казав Остап Вишня про чухраїнців: «Дивне якесь perpetuum
mobile». Живемо у стані шизофренії. Наративи відповідають нашому бажанню бути максимально вільними,
демократичними, відкритими,
творити будь-яку бажану дійсність, займатися «соціальною конструкцією» всього. Але цей проєкт не вдається. Бо факти заважають.
Бо тіла існують
і перестають існувати. Бо дійсність існує
незалежно від нашого мислення. У таких нестійких
умовах медіа й наука можуть відіграти критичну роль. Вони нібито намагаються відкрити хоч трішечки правди
— не всю й не завжди, але принаймні
загалом. І тут знову біда. Стан американських медіа жалюгідний. Традиційні газети, які витрачали великі
кошти на серйозну журналістику, повільно відходять у небуття, насамперед під тиском соціальних медіа. А соціальні медіа стали ареною для гучних вигуків, образ і самохвальства. Із
телебаченням і радіо те саме. Новини ще
до інтернету перетворилися
на шоу. Особливо хвилює
нещасна доля передової американської газети — New York Times
(NYT). Колись NYT був голосом об’єктивності.
Не завжди вдавалося, але
газета прагнула бути джерелом
фактів. За останніх кілька років NYT прийняла ліво-прогресистський наратив і запровадила чистку інакомислячих. Будь ласка, видавці
й читачі мають на це повне право. Але жаль, що такого голосу тверезості вже немає. А він
нині особливо потрібний. Із наукою справа теж
невтішна. З посиленою поляризацією американського суспільства на два протилежні наративи важко визнати як факт те, що фактом не визнають наративи. Як сказав мені мій студент, усі на все постійно ображаються. А що тоді робити з науковим
відкриттям незручних правд?
Говорити чи не говорити? Ображати чи не ображати? У постійній
шизофренії неможливо довго жити. Рано чи пізно Америка зрозуміє, що наративи
заважають фактам. Або не виживе
як тверезе суспільство. 13 03 2021 |