Олександр Мотиль, професор політології в Ратґерському університеті, штат Нью-Джерсі, США

Ой, які ми всі бідненькі!

Колись американці чванилися перемогами. Тепер — поразками. Колись всі хотіли бути номером один. Тепер — жертвами. Феномен парадоксальний.

Тепер ми живемо краще, довше, багатше, вільніше, аніж будь-коли у світовій історії. Є всі підстави бути щасливими, задоволеними. Проте панівна тенденція в сучасній Америці — почуватися використаними, експлуатованими, пригнобленими. Словом, жертвами.

Безумовно, використання, експлуатація, пригноблення були та існують і досі. Америка ще далека від досконалості, й історична чесність вимагає визнання цього факту. А проста людська мораль натомість вимагає виправлення колишніх і теперішніх кривд. Отже, річ не в неупередженості кривд, а в тому, що жертовність стала індивідуальним фетишем.

Три чинники відіграють визначальну роль у фетишизації жертовності.

Перший — добробут. Коли маєш багато, то знаєш, що міг би мати значно більше. Чи моя провина, що маю менше? Звісно, ні. Я чесний, розумний, працьовитий. Звісно, якийсь негідник відповідає за те, що я маю менше, ніж міг би. Хто? Звісно, експлуататор. А як боротися з дійсним, а тим паче з уявним експлуататором? Назвати його експлуататором, а себе — бідною жертвою його брудного шкуродерства. Добре, коли можна вказати пальцем на конкретну особу. Найкраще, коли винуватці — якісь невидимі системи та структури, бо тоді заперечити їхній шкідливий вплив неможливо.

На другий чинник я вже натякнув. Позиція жертви — чудовий засіб мобілізації груп у час дискурсивної гегемонії прав людини. Тому що всяке добро перетворилося на право, а позбавлення будь-якого добра — не тільки відсутність чогось, а й порушення моїх одвічних прав. Це злочин. А коли так, то група, до якої я належу, — жертви злочину. Боротися проти цього — наш святий обов’язок. Хто може підтримати злочинця? Хто може відмовити у підтримці людям, позбавленим прав? Тільки негідники, якими ми змобілізовані.

З цього постає третій чинник: стан жертви є досконалим засобом творення і підкріплення ідентичності. А оскільки ідентичність стала шаблонною необхідністю сучасної Америки, кожен має не тільки право (звісно!) на неї, а навіть обов’язок всюди рекламувати її, пишатись нею. Хизуватися роллю переможця важко, бо переможець занадто схожий на експлуататора, роллю жертви — легко, бо жертва викликає симпатію, емпатію тощо. Ми є, бо ми переслідувані! Ура! Але перебування в позиції жертви має деякі проблеми.

ДЛЯ СУСПІЛЬСТВА, ЩО ПОСТІЙНО НАГОЛОШУЄ НА ВАЖЛИВОСТІ АГЕНТНОСТІ, ВИХВАЛЯТИ ЖЕРТВ ДИВНО ТА СУПЕРЕЧЛИВО. РАНО ЧИ ПІЗНО ПРИГНОБЛЕНИМ АМЕРИКАНЦЯМ — А ОТЖЕ, ВСІМ АМЕРИКАНЦЯМ — ДОВЕДЕТЬСЯ ВИЗНАЧИТИСЬ, ЧИ Є ВОНИ ІНФАНТИЛЬНИМИ ЖЕРТВАМИ, А ЧИ ДОРОСЛИМИ АГЕНТАМИ ВЛАСНОЇ ДОЛІ

Попри те що іноді приємніше бути переможцем, жоден футбольний уболівальник не хоче, щоб його улюблена команда опинилася на останньому місці: хвалитися своєю позицією жертви — те саме, що хвалитися неспроможністю активно творити або співтворити своє життя. Жертвами керують інші, а самі вони пристосовуються до таких реалій. Жертви не мають голосу — хіба можуть стогнати і кричати. Українські націоналісти це добре розуміли, тому хотіли перетворити малороса-провансальця, як писав Дмитро Донцов, на українця-державника.

Для суспільства, що постійно наголошує на важливості агентності, вихваляти жертв дивно та суперечливо. Рано чи пізно пригнобленим американцям — а отже, всім американцям — доведеться визначитись, чи є вони інфантильними жертвами, а чи дорослими агентами власної долі. Мали б обрати дорослість і агентність, але, їй-богу, набагато легше і солодше бути жертвою.

Інша річ, коли фетишизація стану жертви призводить до остаточного абсурду. Якщо всі є жертвами, тоді всі є й експлуататорами, а саме поняття жертви перетворюється на порожню категорію. Такого стану Америка ще не дійшла, але може й дійти, принаймні в разі подальшої активізації наявних трендів.

Є три виходи з цього безглуздя. Перший — влаштувати «перегони жертв» і довести, що твоя група, поза сумнівом, найбільше потерпіла та потерпає. Біда в тім, що виграти такі перегони неможливо, бо всі колись суттєво постраждали, й об’єктивного мірила страждань не існує. Другий вихід — взятися до активної боротьби проти власних гнобителів, однак оскільки всі є і жертвами, і гнобителями, — це нескінченна боротьба всіх проти всіх. Третій варіант — покінчити з фетишизацією стану жертви та повернутися до здорового глузду. Проте в сучасній Америці, що вибрала перегони та боротьбу, навряд чи можливе щось таке просте.

2 06 2021

https://tyzhden.ua/Columns/50/252039?fbclid=IwAR1mmWqfZatplPJDCsosoxLr3ols0T3Ex5vmvK1wVWvR_gBGUQTWW0E8qOE