www.ji-magazine.lviv.ua

Олена Комар, дослідниця філософії свідомості та нейрофілософії, кандидатка наук і викладачка Київського національного університету ім. Тараса Шевченка

Напередодні офлайн-курсу з нейрофілософії ми розпитали його лекторку Олену Комар — дослідницю когнітивної науки, аналітичної філософії та теорії штучного інтелекту — що відбувається сьогодні в нейрофілософії, які класичні філософські питання вона може допомогти вирішити та чи зміниться людська мораль внаслідок досліджень свідомості та мозку?

Як ви прийшли у філософію? Що вас захопило?

У філософію мене випадково «привів» ніцшеанський Заратустра. У 90-ті української літератури видавалося небагато, а наукової перекладної і поготів, тому видання «Так казав Заратустра» Фрідріха Ніцше 1993 року було непересічною подією. Щиро кажучи, підозрюю, що у всіх, хто цікавився гуманітарними науками, через відсутність різноманіття на поличках плюс-мінус можна було знайти одні й ті самі книги, як от «Відкрите суспільство та його вороги» Карла Поппера чи двотомник «Дослідження історії» Арнольда Тойнбі. Мій старший брат, який навчався на археолога, тоді витрачав усю свою стипендію у книгарнях, найчастіше на історичні книги чи так звану «БУЛку» (серія книг «Бібліотека української літератури»). «Цю навіть не намагайся читати, я спробував, ледь кілька сторінок подолав. Маячня якась філософська!», дістаючи чергові скарби з «Наукової думки», прокоментував брат маленьку чорну книжку, якою і виявився «Заратустра». Чи треба казати, що я все зробила навпаки, підбурювана комплексом молодшої дитини «яжедєвачки», примушувати себе не довелося, бо книгу я буквально «проковтнула».

Тетяна Маліновська. Абстракція. 130х170. Полотно, олія

У цей час я, завдяки піклуванню стурбованими моїм світлим майбутнім батьками, була відправлена студіювати економіку в Українському гуманітарному ліцеї, адже світле майбутнє на ту мить асоціювалося виключно з юристами та економістами. Моя родина жодним чином до філософії не була причетна, та й гуманітарії ми з братом у першому поколінні, — як сказала якось моя шанована колега-професорка: «Дивовижно, як у двох таких нормальних людей вийшло двоє дітей-гуманітаріїв?». Єдиний же український філософ, якого батьки знали, був Сковорода, тому після мого рішення вступати на філософський факультет мене не раз посилали до його пам’ятника на Контрактову площу подивитися на постоли і торбу, дуже прозоро натякаючи на мою жебрацьку долю, і щиро сподіваючись, що захоплення філософією, як і рокмузикою, мине разом з підлітковою кризою. Втім, як кажуть сучасні історики, Сковорода у торбі носив не сухарі, а пляшчину вина і шмат сиру, не беруся стверджувати, що це саме так, але Сковородою мене було не залякати (та й для відлякування дітей від філософії краще пасує «Феноменологія Духа» Гегеля), бо Ніцше ліг як бальзам на рани, так само як і згодом Сартр, Камю, Шестов, Фром та інші філософи, праці яких я вже шукала цілеспрямовано. У ставленні до читання філософських текстів Роберт Музіль у «Сум’ятті юного Терліса» змалював дві виразно протилежні категорії людей: ті, кому Кант «старечою рукою викручує мозок» своїми текстами, а також ті, кому це дається заввиграшки. Тому відкриття, що є факультет, де можна 5 років в університеті читати філософські книги, стало для мене рятівним, адже той факт, що ще донедавна, до розпаду союзу, це була «кузня партійних кадрів» був для мене не відомим.

Пам‘ятаєте перше запитання, яке не давало спокою?

Які питання хвилюють у 15-16 років? Звісно, це були не питання існування синтетичних суджень a priori, а питання сенсу мого існування, життя і смерті, свободи, самовизначення, цінностей тощо. Звідси і вибір філософів і теорій, зокрема, захоплення буддизмом. Закарбувався, зокрема, вираз «Ось човен, який, мабуть, пристане до великого Ніщо, але хто хоче сідати у це мабуть?» Ця фраза, звісно, про смерть і про можливу ілюзію, самооману звільнення, але зараз я можу її прочитати і як питання про метафізику. Це алюзія до відомої буддистської притчі, яку я дотепер вважаю одним з кращих пояснень, що таке вчення, де Будда, відповідаючи на питання, чи потрібно притримуватись вчення незмінно і завжди, каже, що вчення – це човен, який доправляє людину на інший берег, — той, хто дістався омріяного берега, не повинен з вдячності звалити собі човен на плечі і продовжувати рух з ним сушею. Чи ж не прекрасна критична настанова, абсолютно філософічна за своїм змістом? Ідеї, переконання, теорії можна переростати і рухатися далі, навіть якщо вони у певну мить життя були рятівними.

Роберт Музіль у «Сум’ятті юного Терліса» змалював дві виразно протилежні категорії людей: ті, кому Кант «старечою рукою викручує мозок» своїми текстами, а також ті, кому це дається заввиграшки

Також мене завжди цікавили теми на перетині філософії, психології та лінгвістики, тому згодом професійний поштовх в університеті дало вивчення англомовної аналітичної філософії, яка змусила звернутися до логіки та епістемології, а пізніше — і філософії свідомості. Docendo discimus (лат. «навчаючи вчимося»), тому  тривале викладання філософії науки і методології студентам та аспірантам-природничникам навчило мене поважати наукові методи, адже мені чужий стиль викладання як профетичного напучування з висоти академічної кафедри, я маю розуміти ті питання, які їх цікавлять. Тільки так вони будуть співзалучені у філософування, а не просто завчати історію зміни філософських ідей, тому наукова література для мене must-read. Плюс з філософської точки зору мене цікавить незвичний, нестандартний досвід, адже філософія зазвичай керується явленнями про свідомість на основі образу дорослої здорової людини з розвиненим інтелектом, але таким чином вона вимірює «середню температуру по палаті», що є вкрай обмеженим підходом.

Але як щодо досвіду тварин, немовлят, людей з психічними захворюваннями або унікальними здібностями? Навіть мого особистого знайомства з нейродегенеративними захворюваннями досить для того, щоб засумніватися в повноцінності моральної теорії, яка ігнорує фізіологію, наука ж має безліч дивовижних прикладів, які підважують класичні філософські теорії свідомості, бо, наприклад, хвороба Паркінсона, внаслідок нестачі дофаміну, не лише впливає на рух, але й руйнує моральні якості особи, хвороба Альцгеймера стирає межі «Я», роздвоєний мозок породжує дві особистості, а синестет живе у феноменально відмінному від нашого світі. Так поступово я дійшла думки, що тема свідомості має бути міждисциплінарною, а не суто гуманітарною, оскільки неможливо ігнорувати наукові знання про мозок, досліджуючи свідомість, і засновувати їх виключно на чистій рефлексії. Адже Декарт був не лише математиком, а й фізіологом, Ляйбніц — одним з найпотужніших фізиків свого часу, а Кант багато років вивчав географію.

Тетяна Маліновська. Абстракція 2. 130х170. Полотно, олія

Філософія допомагає побачити загальну картину і є дуже цікавою та широкою міждисциплінарною платформою. На вашу думку, як розвиватиметься філософія у 21 столітті? Які теми будуть ключовими?

Ключовим залишатиметься запитання Канта «Що є людина?», але мені здається, воно заграє новими барвами, далекими від змісту традиційного гуманізму. Адже якщо спершу людина пристосовувала себе до світу, потім – світ до себе (видозмінюючи його до невпізнаного), то наразі людина змагається вже не з природою, а з наслідками своїх дій, тобто світу, який створила вона та інші люди. Якщо вірити діалектичним теоріям, на цій стадії мало б настати «зняття заперечення», певне примирення зі світом через культуру, бо усі техногенні феномени є людськими за походженням, але ж ні, майбутнє, до прикладу, у цифровому світі лякає багатьох не менше, аніж блукання лісовими хащами первісну людину. Проблема ШІ (штучного інтелекту), трансгуманізму, мультикультуралізму та безліч інших не існували б без людини, і, хоча наукам належить першість у дослідженнях, строго кажучи, жодна з наук не владна відповідати на це кантіанське питання загалом, так само, як і не повинна, зокрема, формувати ціннісні чи моральні судження.

Чому так сталося? Чому окультурений світ, світ штучного, не став прямим синонімом олюдненого, навпаки, асоціюється з дегуманізацією? Можливо, маятник від Природи до Духа з різною амплітудою є законом чи вічним поверненням, про яке писав той самий Ніцше? Тому кількість вузьких питань, які традиційно вважалися суто філософськими, з успіхом науки має неминуче зменшуватися, зате інші, яких не існувало (той самий штучний інтелект, до слова), виникають на зміну. Ще одна з вічних тем, це соціум, як у найвужчому
сенсі — чи можу я бути самотньою істотою, — так і в найширшому, глобальної спільноти. Нинішня пандемія підсвітила, увиразнила, наскільки ми гостро залежні від звичних соціальних зв’язків, адже ми всі змушені були переоцінити усталені способи взаємодії з іншими. Чим я особисто готова пожертвувати заради абстрактного блага інших, невідомих мені людей, чи  обмеження традиційних соціальних контактів зробило мене нещасною/щасливішою? Які висновки кожен із нас зробив? Я хочу, щоб світ майбутнього був відкритим для усіх чи навпаки, максимально наблизився до моделі закритих клубів за інтересами? Цінності, релігійні вподобання, культурні норми, мораль — це все предмет конвенцій, і від філософії, зокрема, залежить, конвенцій на основі влади і сили, чи змістовних дискусій, аргументів, доказів, взаєморозуміння.

Спершу людина пристосовувала себе до світу, потім – світ до себе (видозмінюючи його до невпізнаного), то наразі людина змагається вже не з природою, а з наслідками своїх дій

Філософія лишається там, де і раніше, хай скільки б разів не змінювався її зміст — на кордоні визначення людяності, сутнісного, зв’язування ідей і підтримки живої думки. Не зійти зі шляху бути людиною, куди б вона не прямувала, — у цьому роль філософії, втім, для багатьох невидима (ось чому так багато людей переконані у марності філософії), бо для цього потрібна певна перспектива. Зате суспільства, де відсутня хороша філософська основа, добре помітні в історичному ракурсі. Слабкість філософської культури — одна з ознак нерозвиненості суспільства, адже її місце легко посідають гірші взірці ідеології, релігії і традиції, які не допускають їх підважування і ставлення під запитання. «21 століття буде гуманітарним або його не буде взагалі», — ця фраза антрополога К.Леві-Строса для мене не про протистояння природничого і гуманітарного, як може видатися на перший погляд, а про те, чому сучасна фізика, біологія, а тим паче нейронаука, теж про людину і для людини, і чому їм дозволено і належить вести мову про філософські теми, як от самосвідомість, бо це має бути відкритий, тривалий дискурс.

Часто говорять про те, що найближче майбутнє обіцяє стати добою нейронаук, адже актуальним є дослідження найскладнішого з відомих нам наукових об’єктів. На вашу думку, чи можуть сучасні знання про мозок суттєво змінити уявлення про те, як функціонує наша свідомість?

Так, ці зміни вже відбуваються. Якщо запитати, українське суспільство світське чи релігійне, ви, швидше за все, будете схильні сказати, що світське, бо ми керуємося конституцією, бо школи, університети орієнтуються на науку і таке інше. Але соціологія озвучує іншу реальність: тотальна меншість називає себе атеїстами, більше половини назвуть себе православними, серед офіційних свят у нас також значна частка релігійних. Те саме зі свідомістю. Ми схильні приписувати людям науковий погляд на світ за замовчуванням, але навіть серед людей з вищою освітою дуже багато дуалістів, у тому числі субстанційних, тобто тих, хто вірить, що свідомість і мозок існують окремо, або приймають якусь із теорій безсмертної душі, не кажучи про поширеність їх на широкий загал. І певна філософія теж тисячоліттями підтримувала ці ідеї, надаючи їм інтелектуальної краси і блиску. Знання про мозок можуть радикально змінити цю ситуацію. Одначе без належної інтерпретації ці знання стають підставою для поспішних, пласких або і відверто перекручених узагальнень, як от «вчені довели, що свободи волі не існує». Зміна уявлень залежить не просто від якихось знань, відкриттів, фактів, а і від суспільної готовності їх прийняти та належної форми подачі.

Тетяна Маліновська. Без назви. 150х200. 2018. Полотно, олія

Мені здається, що «гормони кохання» чи «мозок у кишківнику» є прикладами не найвдалішої популяризації і швидше відлякують від нейронауки, ніж допомагають їй. Тобто фактичний прогрес у розумінні того, як працює мозок і його зв’язку зі свідомістю неминучий, але яким буде суспільне визнання, залежить від багатьох обставин, у тому числі, на який бік пристане філософія. Як казав Айзек Азімов, якого усі знають передусім як фантаста, і дуже мало хто як біохіміка і професора, «найсумніша риса життя зараз — та, що наука здобуває знання швидше, аніж суспільство набуває мудрості». Яскравими маркерами таких процесів є ставлення до теорії еволюції або питання вакцинації — ніби й достатньо часу минуло для перевірки, і доказів та аргументів не бракує, а все ж і досі кількість затятих супротивників вражає. Якщо життя 3.0, яке пророкує М.Тегмарк, таки колись настане, то велика частина людства цього просто не помітить.

Що відбувається сьогодні в нейрофілософії? Які класичні філософські питання вона може допомогти вирішити?

Основні класичні питання і є змістом мого курсу, це, насамперед, свідомість та самосвідомість, мова, мораль, несвідомі та свідомі процеси, способи пізнання, сприйняття світу, просоціальність людини тощо.

В анонсі до вашого курсу я налічила декілька десятків надзвичайно цікавих запитань, відповіді на них можуть допомогти не лише вдосконалити наше самопізнання, але й зрозуміти як сприймати себе, свої рішення і вчинки. Як вас змінила нейрофілософія і вашу комунікацію із власним «Я»?

Презентувати нейрофілософію в Україні, де культура міждисциплінарних проєктів дуже нерозвинена, це ризикувати постійно наражатися на критику як з боку «чистих» філософів, схильних емпіричні дослідження споглядати з висоти інтелектуального Олімпу, так і науковців, схильних у стилі ранніх позитивістів в усьому, що виходить за межі класичного методу, вбачати псевдонауку. Адже «міждисциплінарність» по-українськи — це радше союз соціолога з економістом чи фізика з біологом, тобто суміжних наук, а не протилежних. Між тим, світова практика — це створення дослідницьких центрів, де філософія має таку ж прикладну функцію, як і математика. Боюсь, я досі так лишаюся «бунтівною людиною», яка обирає передчасні теми, а потім спостерігає, як вони стають трендовими. Тренд на захоплення нейронауками у нас лише у зародку, але це питання часу. Нам досі бракує, я б сказала, когнітивної турботи про себе, хоча я бачу ознаки позитивних змін: так, замість протиставлення емоцій та раціо, обговорення емоційного інтелекту, звернення до різних аспектів mindfulness. Наука дає багато відповідей, але часто помиляється, тому дуже критична, а філософія ставить багато питань і не задовольняється чужими відповідями, тому це дві антидогматичні форми знання. Скажімо так, для мене філософія — це стратегія життя, де когнітивні науки і нейронаука зокрема наразі у темі свідомості дають тактичні засоби.

«Гормони кохання» чи «мозок у кишківнику» є прикладами не найвдалішої популяризації і швидше відлякують від нейронауки, ніж допомагають їй

Як досягнення нейрофілософії можуть в найближчому майбутньому вплинути на наші звички та щоденне життя?

Філософ, звісно, здатен продукувати конкретні ідеї у стилі мотиваційної літератури, на кшталт «4 рецепти щасливого життя від епікурейців», чи «10 простих кроків назустріч власному самопізнанню», але філософія все ж існує не для цього. Коректніше говорити про зміни, які ми очікуємо від науки з її відкриттями, філософія ж має підказати, які висновки ми можемо зробити з цих знань і як з ними бути. Так, нейронаука розповідає нам, що турбота про мозок має бути такою ж звичною, як щоденне чищення зубів. Як казав герой Льюїса Керрола, «одна з найгірших у битві втрат — втрата голови», гадаю, і дуалістам тут немає чого заперечити логіку. Нейрофілософію ж цікавлять, насамперед, дуже неоднозначні, складні теми. Показовим прикладом є те, як нейроетика дозволяє інакше поглянути на класичні проблеми, такі як «дилема вагонетки».

Чи зміниться людська мораль внаслідок досліджень свідомості та мозку?

Безумовно, так! Людська мораль взагалі може сприйматися як монолітна і незмінна лише у рамках часово-просторової сліпоти, насправді ж за її змінами можна помітити культурну еволюцію. Частина стереотипів, сформованих на незнанні і цементованих певною формою традиційної моралі, вже зараз поступово розвінчуються, тому тут роль когнітивних наук (тих, що досліджують пізнання) очевидна. Сильно зміниться розуміння психіки загалом, норми і здоров’я та відхилень. До речі, часто упередження, які зараз тлумачаться як расові,
сексистські тощо, обґрунтовувалися апеляцією до «природи» людини. Ба більше, за етикою неминучі зміни у царині права, адже закони, правила і норми досі керуються такою собі конвенційною психологією, наприклад, оцінюючи «наміри», «знання», а не фізичні стани.

Тетяна Маліновська. Без назви. 80х100. Полотно, олія. 2019

Уявіть собі, що, до прикладу, різні ступені покарання чи винагороди за один і той самий злочин, вчинок чи правочин будуть застосовуватися у залежності від того, наскільки щасливою була людина у мить скоєння дії, прийняття рішення, підписання документу. 

Етика у нас дуже недооцінена, оскільки пересічно асоціюється з моралізаторством

Звучить трохи безглуздо, чи не так? Але це цілком можливий сценарій. На мій погляд, етика у нас дуже недооцінена, оскільки пересічно асоціюється з моралізаторством, але ж найцікавіші дилеми у філософії — саме етичні.

Олена Комар — одна з небагатьох українських дослідниць філософії свідомості та нейрофілософії — кандидатка наук і викладачка Київського національного університету ім. Тараса Шевченка

30 08 2021

https://culturalproject.org/journal/tpost/gkaospnoj1-olena-komar-nauka-zdobuva-znannya-shvids